Причепа

–  Я нез­ду­жаю… чо­гось, - лед­ве про­мо­ви­ла Га­ня.

–  А ко­ли нез­ду­жаєш, то чо­го бу­ло б їха­ти в гості! Сиділа б вже вдо­ма та ба­ла­ка­ла з політни­ця­ми.

Ясь по­чи­нав вже кри­ча­ти. Най­мич­ки повс­та­ва­ли і веш­та­лись по по­ко­ях, чу­ли те все. Гані ста­ло со­ром.

–  Я бу­ду ве­се­ла, лад­на сміятись і жар­ту­ва­ти, ко­ли ти то­го хо­чеш. Тільки не сердься: я нез­ду­жаю.

Вона за­ду­ши­ла в серці сльози, спокійно по­ча­ла роз­дя­га­тись, а як вий­шов Ясь з кімна­ти, тоді впа­ла нав­колішки пе­ред об­ра­зом і дов­го, дов­го мо­ли­лась до бо­га, щоб на­вер­нув чо­ловіко­ве сер­це знов до лю­бові.

А Зо­ся з Те­одо­зею од то­го ча­су прос­то та­ки вна­ди­лись до Се­ре­динських; сли­ве кож­но­го дня з нудьги приїжджа­ли вчи­тись їзди­ти вер­хи і за­ва­жа­ли Гані в гос­по­дарстві. Ясь сідав на ко­ня і летів з ни­ми в по­ле, в гаї, на сіно­жаті. Га­ня з вікна ди­ви­лась, як по­ля­га­ла ку­ря­ва по їх слідах, як коні летіли в лузі, мов птиці на вітрі, і го­ту­ва­ла для їх чай, за­кус­ку. Приїжджа­ли во­ни до­до­му, на­га­няв­шись за­люб­ки та дос­хо­чу, - Га­ня цілу­ва­лась із Зо­сею, при­яз­но ба­ла­ка­ла тоді, як на її душі ле­жав важ­кий камінь; сміялась і жар­ту­ва­ла тоді, як до очей підсту­па­ли сльози; по­да­ва­ла їй хліб тоді, як ба­жа­ла по­да­ти їй камінь; обніма­ла її тоді, як бу­ла лад­на за­ду­ши­ти її ру­ка­ми.

–  Господи! підсиль ме­не, по­мо­жи мені!
– мо­ли­лась Га­ня.
– Ду­ша моя не ви­дер­жить далі та­кої му­ки, та­кої ка­ри.

А до Яся знов наїжджа­ли гості, нові знай­омі. Га­ня му­си­ла вби­ра­тись в гар­ну оде­жу, ви­хо­ди­ла до гос­тей, віта­ла їх при­яз­но, сил­ку­ва­лась ви­шу­ку­ва­ти в душі, що бу­ло жи­во­го, зби­ра­ла всі сло­ва, які зна­хо­ди­ла, швид­ко й жва­во веш­та­лась по прос­тор­них світли­цях, ша­ну­ва­ла гос­тей усім, що ма­ла най­кра­що­го в ха­зяй­стві. І важ­ке то бу­ло її жит­тя! Гості бу­ли чужі, не свої лю­ди. Мо­ва їх бу­ла інша, інте­ре­си їх бу­ли інші, як бу­ла інша їх вда­ча, інше їх жит­тя.

Ганя дізна­лась досвідом і пе­ресвідчи­лась, що не зійдеться з ти­ми людьми, гор­до­ви­ти­ми, чванько­ви­ти­ми; во­на ба­чи­ла, що во­ни її не люб­лять, не при­хи­ля­ються до неї щи­ро. І ну­ди­ла во­на світом се­ред ве­се­лої бесіди. З-поміж усіх знай­омих один Хоцінський був до неї най­при­язніший, най­при­хильніший, та й той од неї чо­гось од­хи­лявсь в ос­танні ча­си.

А тим­ча­сом вірні слу­ги по­ча­ли їй ви­ка­зу­ва­ти на Яся, що не раз ба­чи­ли Се­ре­динсько­го з Зо­сею в кня­жо­му са­ду, як во­ни хо­ди­ли, поб­рав­шись попід ру­ки, як во­ни сиділи під ске­лею в пе­чері над во­дою, ніби схо­вав­шись од ціка­вих очей. Га­ня не ма­ла те­пер жад­но­го ва­ган­ня. Во­на вже дав­но те пос­те­ре­га­ла, хоч і не ба­чи­ла на свої очі. І як бу­ло не пос­те­рег­ти, ко­ли Ясь не про­мов­ляв до неї сло­ва на са­моті, тоді як ко­лись давніше він не од­хо­див од неї, а як од­хо­див, то знов при­хо­див і гор­нувсь до неї, і го­лу­бив її.

Пішла да­ле­ко чут­ка, що уп­ра­ви­тель не­доб­ре жи­ве з уп­ра­ви­тельшею. Дійшла та чут­ка і до Нес­те­ри­нець. Отець Хве­дор звелів зап­ряг­ти коні і поїхав з ма­туш­кою до доч­ки. Яся не бу­ло до­ма; од­на Га­ня стріла своїх батьків. Тільки ма­ти пе­рес­ту­пи­ла поріг, доч­ка ки­ну­лась їй на шию і за­ри­да­ла. Ма­ти собі в плач.

–  Е! по­га­но ж, ко­ли так!
– про­мо­вив батько.
– Але… ба­би! мовчіть лиш ви! годі вам рюм­са­ти. Чо­го пак між мо­ло­ди­ми людьми не бу­ває? Ча­сом чо­ловік не ку­пить на яр­мар­ку своїй жінці шмат­ка якоїсь дран­ти­ни, а во­на й лад­на кис­ну­ти цілий день. Пов­ти­рай­те сльози! Приїде зять, самі по­ба­чи­мо, роз­ди­ви­мось. На світі бу­ває уся­ко­во.

Надвечір приїхав і Се­ре­динський, увійшов у ха­ту і лед­ве привітав­ся до батьків. Він оче­ви­дяч­ки був не ра­дий їх приїзду. По­да­ли чай. Ясь сидів і все ку­сав собі гу­би.

–  Як ви собі жи­ве­те?
– пи­тав батько.

–  Так, як і завсігди!
– од­ка­зав зне­хо­тя Ясь.
– Тро­хи лаємось, тро­хи ми­ри­мось.

–  То най­кра­ще!
– по­вер­нув батько в жар­ти.
– Бо я не люб­лю, як чо­ловік тільки цілується та ми­лується! Ото оз­на­ка, що навпісля пев­но бу­дуть дря­па­тись та щи­па­тись. А я й те­пер візьму та й ущип­ну свою ма­туш­ку, щоб тро­хи по­сер­ди­лась. Во­но, бач­те, ча­сом ду­же доб­ре і для здо­ров'я… Ха, ха, ха!

– засміявся отець Хве­дор, але якось роб­ле­но, не щи­ро ве­се­ло.

–  Тобі усе смішки!
– од­ка­за­ла ма­туш­ка смут­ним го­ло­сом.
– Сердьтесь не сердьтесь, Іва­ну Станісла­во­ви­чу, а ми пе­ре­чу­ли че­рез лю­дей, що ви не­доб­ре по­ча­ли жи­ти, - про­мо­ви­ла ма­туш­ка з сміливістю, що аж сам отець Хве­дор зди­ву­вав­ся.

–  Та ні-бо, ма­мо! Хто це вам на­го­во­рив?
– про­мо­ви­ла Га­ня, так, аби го­во­ри­лось.

–  Як же ми по­га­но жи­ве­мо?
– спи­тав Ясь, не див­ля­чись ніко­му прос­то в вічі.
– По­кої наші тро­хи не в зо­лоті, в ба­гатстві; за­со­би наші добрі; Га­ня хо­дить у шов­ку; є що їсти й пи­ти, є ко­му в нас і ро­бо­ту ро­би­ти. Не ви­нен я, що Га­ня, як най­мич­ка, ки­дається до вся­кої ро­бо­ти, базікає з політни­ця­ми, тро­хи не цілується з ма­зальни­ця­ми, по­во­диться з ни­ми за­панібра­та.

–  Е, си­ну! то, бач­те, доч­ки мої діста­ли змал­ку та­ке ви­хо­ван­ня в сво­го батька! Як про це річ, то є пак чо­го й кис­ну­ти! То ти, Га­ню, паній, по­хо­жай по світлиці та се­бе роз­ва­жай. Спи в ру­ка­вич­ках, хо­ди в хаті під зон­ти­ком, мушт­руй­ся пе­ред дзер­ка­лом цілий день! Чо­го вже, чо­го, а па­ну­ва­ти ду­же лег­ко. А ти ще й досі то­го не розс­ма­ку­ва­ла?

–  Коли ж ми, та­ту, не вік же бу­де­мо сидіти на такім хлібі, - од­ка­за­ла Га­ня.
– Хотілось би по­ха­зяй­ну­ва­ти і на­далі де­що прид­ба­ти та зібра­ти.

–  Навіщо! Ко­ли доб­ре, то во­на хо­че ще кра­ще! О, ба! яка хит­ра! За це вар­то інко­ли і вщип­ну­ти. Тільки ти, Га­ню, бо­ро­ни те­бе бо­же, не ка­жи нічо­го про та­ку мою філо­софію мен­шим сест­рам. А то ще як за­хо­чуть спа­ти в ру­ка­вич­ках, як посіда­ють па­ну­ва­ти ря­доч­ком та не візьмуться й за хо­лод­ну во­ду, то бу­де нам по­га­но!

–  Ні! бач­те, не­хай би во­на собі й ха­зяй­ну­ва­ла!
– по­важ­но ска­зав Ясь, - та тре­ба ж зна­ти й уміти гос­тей привіта­ти, прий­ня­ти по-людській, зай­ня­ти їх ціка­вою роз­мо­вою. В нас те­пер бу­ва­ють все значні лю­ди.

–  Ото труд­на шту­ка гос­тей прий­ня­ти! Та їм тільки тре­ба вис­та­чи­ти доб­ре їсти, а най­більше - доб­ре пи­ти. А мо­ло­дим найміть му­зи­ки, то во­ни кру­ти­ти­муться та би­ти­муть тро­па­ка хоч і цілий тиж­день!

–  Чим же в нас не­до­го­да тим гос­тям?
– про­мо­ви­ла Га­ня.
– Чи ма­ло ж у нас ви­хо­дить на гос­тей? Чи не гріх же бу­де гос­тям ремст­ву­ва­ти та жалітись на ме­не?

Гані хотілось роз­ка­за­ти, як їй важ­ко прий­ма­ти і гос­тей, й Зо­сю, й Те­одо­зю, та во­на змов­ча­ла. Во­на все сподіва­лась, що своєю покірністю, своєю до­го­дою чо­ловікові і йо­го гос­тям во­на вер­не йо­го лю­бов, при­хи­лить до се­бе йо­го сер­це. Га­ня да­ла собі зарік навіть не жалітись ма­тері і нічо­го про те не ка­за­ти.

–  Гостей не всіх од­бу­деш хлібом-сіллю, - про­повіду­вав Ясь.
– Де­яких тре­ба вміти привіта­ти ро­зум­ним сло­вом, са­ло­но­вим то­ном. У нас бу­ва­ють па­ни, дідичі і здебільшо­го по­ля­ки.

–  Хто ж ви­нен, що на­ша доч­ка не полька, що не вміє во­на кру­ти­ти хвос­том, як та Зо­ся вертілась на ба­лу?
– за­го­моніла ма­туш­ка.

Серединський схо­пив­ся з місця і по­чав ни­ка­ти по хаті.

Отець Хве­дор ущух і за­мовк. Ста­рим ста­ло вид­ко, що Се­ре­динсько­му хотілось ма­ти жінку ве­ли­косвітську пані, кот­ра б зуміла на­пус­ти­ти ту­ма­ну на лю­дей, кот­ра б вертілась, кру­ти­лась, гра­ла ве­ли­ку ро­лю в гос­тинній. Старі пос­те­рег­ли, що Га­ня не підхо­дить під йо­го те­перішній зра­зець жінки, а Зо­ся як­раз підско­чи­ла під йо­го міру і опа­ну­ва­ла і сер­це йо­го, і го­ло­ву, й… ки­ше­ню.