Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

Хто-хто, а Деркач не міг не розуміти, що кільце стискається.

Тим часом почала розкручуватися справа хабарників. Дали показання п’ятеро з тих, хто одержав останнім часом ордери на квартири без жодних на те підстав. Трьох із них звів з “потрібними людьми” у відповідних відділах виконкому особисто Деркач. Але поки що чиновників не чіпали, тривало попереднє розслідування, і даних про особисту Деркачеву вигоду від посередництва ще не мали. Чи відомі були Жорі всі козирі, зібрані слідством? Навряд. Тільки двоє — Вадим і Шеремет — знали все. Але Деркач не міг не винюхати, не відчути, що є матеріал. А чи важливо, який саме?

Втім, важливо…

Та спершу про Деркача. Нещодавно, коли Вадим знову повісткою відірвав Жору од трудів праведних, пролунала пісня, не схожа на попередні.

Розмовляли тет-а-тет. Дивлячись Вадимові в очі, Деркач визнав, що є за ним і рекет, і ще деякі малоприємні, але прибуткові дрібнички, однак усе це не з власної ініціативи, а навіть всупереч його бажанню. Залякали, мовляв, примусили, мовляв… керують, мовляв, а він, боже теля, віддає дев’яносто п’ять відсотків прибутку в невідомі клешні. Міцні і всюдисущі ті клешні, тож коли ї м хоч щось стане відомо про оцю ось розмову, можна терміново замовляти труну. І Деркачу особисто, і всьому його сімейству.

— Ось так, — зітхнув Вадим. — А я ще тоді на нього нагримав: за дурня, чи що, мене маєш, казочки розповідаєш? А тепер… Два трупи… Хоч дітей поки що прикрити треба.

— Не проґав повороту, — озвався Шеремет.

Вадим зменшив швидкість і невдовзі звернув на ґрунтовий шлях. Півхвилини — і вони вже за пагорбом.

Цей не позначений на туристських схемах шлях з’єднував дві основні траси, що вели до Узені з півночі і сходу. Майже на середині дороги, у затишній долинці, лежало село Маловидне, на околиці якого рік тому відкрилося сімейне кафе, що його в народі назвали “У Явдохи”. Клієнтів вистачало, бо годували тут ненабагато дорожче, аніж у колгоспній їдальні, що стояла неподалік, але набагато смачніше.

До тітки Явдохи понадилися навіть місцеві, та основну клієнтуру все ж постачали колеса. “Далекобійники”, трасовики, водії рефрижераторів та трайлерів швидко збагнули, що десять верст укоченою грунтівкою — не відстань, а карбованець переплати — не гроші, коли йдеться про смачне та поживне. Наїздили сюди, особливо на вихідні, й цілі компанії, і не лише з Узені, а навіть із обласного центру. Тому роботи Явдошиному сімейству вистачало.

Отже, був понеділок. Ранок. На єдиному сільському майдані стояв тільки один КамАЗ з рефрижератором. Водій копирсався у двигуні.

Молодша Явдошина донька, Катря, веселе створіння на міцних засмаглих ніжках, саме домивала ґанок, біля якого стояла розцяцькована, як індіанський фетиш, “Чезета-500”, вся в люстерках, щитках, наклейках, нікельованих трубках.

Матвій Петрович глянув на годинник. Дев’ять двадцять п’ять. Він уявив собі шкіряно-металеве опудало, що гасає на такому мотоциклові, й тяжко зітхнув.

Вадим теж вийшов з машини, швидко обмацав усе довкола чіпкими очима, якось по-котячому прослизнув повз Катрусині ніжки і вибіг на веранду.

Та очікуваного опудала там не було. За столиком сидів єдиний відвідувач: майор міліції, начальник Узенського райвідділу Микола Сагайда.

3

— Ми теж поснідаємо, — вирішив Матвій Петрович, потиснувши руку Сагайді.

Потім глянув уважніше на візок, де стояло Миколине замовлення, і додав:

— Заодно й пообідаємо. Бо коли-то ще доведеться…

У Вадима апетит був нікудишній. Можливо, тому, що розповідав Сагайда про речі, які не дуже поєднувалися з ідилічним сніданком на веранді.

Отже, близько третьої ночі. Провулок Травнений. Освітлення там немає. Глухі паркани. З десяток будиночків у глибині садиб. Трьох мешканців розбудили постріли. Два постріли. Ще троє місцевих запевняють, що спали й нічого не чули. Може, правда, а може, просто не хочуть мати справу з міліцією. Одним пострілом був смертельно поранений Георгій Деркач, другим — убита його дружина, Клавдія. Викладачка. Обидва постріли впритул. Жінку поцілили в потилицю. Класичний каральний постріл. Миттєва смерть. Георгія — під ліву лопатку, пропалені і піджак, і сорочка. Після пострілу Деркач пробіг кроків тридцять і впав мертвий. Сильна внутрішня кровотеча і больовий шок.

Подружжя поверталося з випускного вечора доньки. О другій годині од школи від’їхав автобус — дітей повезли на три дні до турбази. Додому Деркачі вирушили разом з іншими батьками, потім ішли самі. Через Травневий провулок їм було ближче додому. Тіла знайшли на початку четвертої. Пенсіонер Ващенко, якого розбудили постріли, зателефонував до міліції. Майже всі сліди змив дощ. Спробували використати собаку — нічого не вийшло…

Окрім того, Сагайда визнав за необхідне оглянути дім Деркача. Прибули туди о шостій двадцять ранку (доки отримали санкцію, доки її оформили…), а там уже хтось до них побував. Усе перевернуто догори дном, речі з шаф повикидані, килими зі стін зірвані… Замок на вхідних дверях не зламаний, а чим відмикали — поки що невідомо. Експерт працює, але… Одне слово, схоже на пограбування, однак жодних слідів не виявили…

Вадим слухав Сагайду й згадував, як тиждень тому сидів віч-на-віч з екс-капітаном, і Деркач йому казав, притишивши голос:

— Слухай, мені здається, ти розумний хлопець. Тож і мене дитиною не вважай. Дізнається хто. про ці мої слова — мені капець. Чи є у тебе щось, окрім відеозапису, мені начхати…

— А ви за мене не хвилюйтеся.

— Я за себе хвилююся. Їй-богу, мені зараз краще за все сісти, у зоні сховатися. От тільки за дітей боюсь. У тебе своїх немає?

— Не одружений. Втім, до вашої справи це…

— А в мене двійко. І старша — дівчина. Метикуєш?

— Вам погрожують? Хто?

— Не знаю точно. А от вони — все про мене знають. Все. Що в мене міцні та надійні хлопці є — теж…

— І що їм було потрібно від вас?

— Щоб працював на них. Місто маленьке, мене тут кожен собака знає… Мене бояться. До того ж і в міліції приятелі лишилися, а це, сам розумієш, надійне прикриття.

— Ви хочете сказати, що рекет — це за завданням.

— Саме так.

— Хто ж давав завдання?

— Телефон…

Георгій помовчав, розминаючи незапалену цигарку, нарешті мовив:

— Можливо, згодом розкажу… Коли перевірю. Є тут у мене деякі комутаторні міркування.

Не вірилось, ой не вірилось тоді Вадиму в його щирість; а Деркач запалив цигарку, помовчав ще трохи і додав:

— І тебе — теж перевірю.

Ні, не додавали апетиту ці спогади, його так і тягло роздерти на собі сорочку, посипати голову попелом і заволати: “Це я винен, я! Не повірив, не послухав…” — і ринутися покутувати свою провину, спрямувавши праведний гнів на…