Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
— І дуже непогано. Коли був у міліції, стільки накоїв! Іншого давно б посадили, а він майже сухим із води вийшов. Розумник…
— Справжні розумники з крісел не злітають.
— Так тварюка ж, кажу вам. Думав, що й усі інші такі. Тому так довго не міг втямити, що не все пішло, як він розраховував. Був певен, що кого-кого, а його не зачеплять. Знав, що в “колах” усі були з ним хоч трошки, а пов’язані…
— Що ж, хлопче, тепер наша черга підраховувати і вираховувати…
8
Потрібне подвір’я на Ангарській
Водієм “шістки” з характерним дефектом протектора був блідий, довготелесий хлопчина на прізвище Кравцов. Сергій Семенович Кравцов, 23 роки, художник-оформлювач Узенської майстерні торговельної реклами. Півроку тому перебував під слідством: його та ще двох із майстерні звинувачували в привласненні грошей шляхом завищення обсягу та неправильної оцінки якості робіт у молодіжному кафетерії. Слідство припинено за відсутністю складу злочину — знайшли помилки в розрахунках, якими оперував трест їдалень і ресторанів.
…Сагайда — він і Шеремет розмовляли вдвох у кабінеті начраимілу, поки слідчий псував Кравцову нерви каверзними запитаннями, — згадав, що хоч ту справу і закрито, але там не все гаразд. Тоді в райвідділі склалося таке враження, що з оформлювачів витискували хабар, а коли хлопці відмовилися, спробували посадити. Вийти на вимагачів не вдалося: бракувало доказів. Один із художників (не Кравцов) натякнув, але написати заязу не згодився. Мовляв, їм ще працювати та працювати, і навіть коли одного здирника виведуть на чисту воду, нічого не зміниться.
— Як ти гадаєш, Кравцов причетний до вбивства?
— Як слід його ще не допитували. Але нутром відчуваю: знає кицька, чиє сало з’їла. Він ждав, що ми на нього вийдемо. І про події в Травневому йому відомо.
— То й що? Все місто знає, кого вбили. Його зв’язки перевіряються?
— Звичайно. Кинув двох тямущих хлопців.
— А на квартиру я завіз Дениса. У нього санкція на обшук.
— Когось іще послати?
— Там троє твоїх. Вистачить. Денис — наша людина.
— Мені теж так здалося.
— Будеш і надалі з ним контактувати. Я йому порадив, аби тебе тримався, бо, як бачу, досвіду у хлопця малувато…
— Це діло наживне, — усміхнувся Сагайда.
— Щойно проїздив повз Травнений. Там Деркачева гвардія вистеляє килим із квітів.
— Планується пишний похорон. Вже привезли звідкись дві дубові труни. У нашому бюро таких зроду не було. Просять дозволу на церемонію. Завтра, о десятій. Навіть не криються, нахаби.
— Нехай… Жест відчаю…
Шеремет замислився, а тоді рішуче підсунув до себе телефоннний апарат. Набираючи номер, сказав Сагайді:
— Зараз ми їм посприяємо. Щоб усе було на найвищому рівні. За участю преси і телебачення.
Він і справді зателефонував на студію і домовився на дев’яту ранку.
Сагайда тільки головою накрутив:
— Наше керівництво лусне від люті. Це ж така гласність…
— Нехай показаться. Саме гласність зараз
і потрібна.— Чи не передчасно все ще? От якби віеля завершення розслідування…
— Навпаки! Менше буде охочих гальмувати вашу роботу. А телевізійники жодних секретів не розголосять. Я з ними ще іраз погомоню перед зйомками… Ні, я певен: репортаж з урочистого похорону ватажка злочинців нам аж ніяк не зашкодить.
— А не попередимо наркомафію?
— Про що? Що нам відомо, хто такий Жора? Нехай. Почнуть нервувати, метушитись — а нам тільки цього й треба.
— Гаразд, — зітхнув Сагайда. — Ходімо послухаємо, про що там Кравцов співає.
— Ходімо. Але чує моя душа: не перша вія особа у цій справі.
9
— То що тепер ваша душа відчуває? — спитав Сагайда близько п’ятої години, коли стомлений та роздратований Матвій Петрович склав у чималу теку папери і фотографії й підвівся.
— Те саме, що й до цього, — кинув Шеремет, — хоч я до кінця цього наївного дурника не розумію. — І попрямував до виходу; в дверях зупинився й спитав:
— Тебе коли Тетянка чекає?
— Коли повернуся.
— Щасливий, — щиро позаздрив Шеремет. А тоді зітхнув і сказав: — Доведеться почекати. А ми зараз поцікавимося, як там справи у Вадима; заодно втрьох помізкуємо. Без вечері не вмреш?
— У готелі буфет до дев’ятої працює.
…“Волга” рвонула з місця так швидко, ніби за кермом сидів Осташко, і помчала вулицею.
— Нам праворуч, — нагадав Микола.
— Нічого, дамо гак. Іще раз глянемо на килимок у Травневому.
За п’ять хвилин машина пригальмувала.
— Ну як? Гарно? — посміхнувся Шеремет.
— Очі б мої не бачили, — процідив крізь зуби Сагайда.
А подивитися було на що. У провулку, просто на темно-багряному килимі, точилася бійка. Десяток здорованів-рекетирів зчепилися з якимись хлопцями. Юнаків було чи не вдвічі більше, однак плелося їм на тонке: четверо вже лежали нерухомо на землі; якраз тоді, коли “Волга” звернула у провулок, “чорнолаковий” двометровий парубійко ударив ще одного хлопчиська ногою в живіт.
Шеремет натиснув на акселератор й одночасно — на клаксон. Мить — і сіра “Волга” вклинилася між ворогуючими групами, які враз відсахнулись одна від одної. Не встиг одскочити лише “чорнолаковий” — і саме його збив із ніг Шеремет, рвучко відчинивши дверцята. Ще одного рекетира, з велосипедним ланцюгом у правиці, двома блискавичними рухами “заспокоїв” Сагайда. За кілька хвилин рекетири, лаючись, відступили на Садову. Пожмаканого здорованя і красеня, що вимахував ланцюгом, невдовзі забрала ПМГ, яку Сагайда викликав радіотелефоном.
Юнаки, що скуштували рекетирських кулаків, підвелися з землі і приєдналися до своїх, які хоч і позирали нгпривітно на міліцію, однак не розходилися. Ще одному допоміг стати на ноги Матвій Петрович: схоже було, що в нього зламане ребро. Поки Шеремет влаштовував, Сашка (так звали хлопця друзі) на заднє сидіння машини, Сагайда погомонів з його “бойовими побратимами”. З’ясувалося, що це — місцеві неформали, якийсь чудернацький сплав “зелених”, “качків” і КСП. Сюди прийшли, бо знали, хто такий Деркач, і хотіли висловити своє обурення. Рішучі хлопці.