Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

А ось на кого — Вадим ніяк не міг вирішити. Не вираховувалось… Хоча б упевненість була. Хай здогадна, приблизна, але впевненість. Та не було впевненості. Як не було її, очевидно, і в Шеремета. Бо чого це він раптом так різко й навіть аж сердито спитав у Сагайди:

— Звідки ви мені телефонували?

— З дому, — не задумуючись, відповів Микола, — а що?

— З’єднання автоматичне?

— Звичайно. — Дім — ваш?

— Не зовсім… Але ніхто сторонній…

— Ви впевнені?

— Так… А чому ви не питаєте, що за дім?

Шеремет усміхнувся:

— Очевидно, Стеценко Тетяни Михайлівни, рік народження 59-й, розлучена, викладач Узенської ДМШ № 1.

Сагайда трохи почервонів і з викликом промовив:

— У вас непогані інформатори.

— Дуже погані, — кинув Матвій Петрович, одсуваючи салатницю, — одинадцята година, а ми ще не знаємо, ні хто вбив, ні навіть — за що. Що ж стосується інформації про приватне життя, то вибачайте… Але повинен же я знати, хто саме напрошується на неофіційний контакт.

— То ви зрозуміли, що я…

— Вирахував. У результаті вийшло, що дзвінок був потрібен зовсім не для того, щоб попередити Вадима, хіба не так?

— Так. Я хотів, аби приїхали саме ви.

— От тобі й маєш, — сказав Матвій Петрович Вадиму, який, скривившись, длубався виделкою у тарілці із печенею з грибами. — Це ж відверте знущання. Над тобою. Як бачиш, йому Шеремет потрібен, а не якийсь там жовторотий.

— Поквитаємося, — в тон пообіцяв Вадим.

— Він начебто хлопець непоганий, — мовив Сагайда так, ніби Вадима й не було. — Однак тут таке закрутилося… Вузол у цій справі. А може — перехрестя. Вирішальне. Не маємо права схибити. До речі, в мене теж є “інформатори”. Так от, я дізнався, що у ваших справах “недоторканих” майже не було. А якщо й були, то виявлялося, що Шеремет цю справу не завершував: його терміново перекидали на щось інше. А притискав, до того ж лише стрілочників, інший авторитетний товариш… Приміром, Хижняк.

Шеремет на мить одірвався від печені й пильно подивився в очі Сагайді. Дуже пильно. Потім відсунув тарілку, глянув на годинник і звернувся до Вадима:

— Слухай, якраз крамничку відчинили. Якщо не важко, спитай, будь ласка, чи немає там імпортних лез.

Вони бачили, як, усім своїм виглядом виказуючи невдоволення, Вадим пройшов вуличкою, ненадовго зупинився біля рефрижератора, а тоді пірнув у сільмаг.

— Ви йому не довіряєте? — щиро здивувався Сагайда.

— Вірю на всі сто, — заспокоїв його Матвій Петрович. — Але не хочу, щоб він підступав до справи упереджено. Нехай сам робить висновки.

— Це вже ваші ігри. Головне, аби свій хлопець був. Але сам він не потягне. Нутром відчуваю, що “крупняк” зачепили. Тому ваша голова, авторитет і зв’язки мені будуть дуже потрібні. Я хочу, щоб у нас було не лише офіційне співообітництво. Ситуація така, що…

— А я, — перебив його Шеремет, — чому я повинен цього хотіти?

Запитання вочевидь спантеличило Сагайду: кілька секунд він розгублено кліпав очима, а тоді промовив твердо:

— Невже в інший бік перебудувалися? У нас з вами один шлях. А поодинці буде важче. Ви ж знаєте, що між моїм і вашим начальством — чимала тріщина…

— На жаль, це так, — Матвій Петрович витер губи серветкою. — Хоча я гадав, що це не загальновідомо. Втім, я завжди недооцінював периферійні кадри.

Шеремет покликав тітку Явдоху, розрахувався за себе і Вадима. Сагайда теж віддав три карбованці, видобув з коробки цигарку і спитав:

— Які будуть вказівки?

Шеремет ще раз пильно глянув на майора і відповів, коли тітка Явдоха відійшла подалі:

— Для всіх — суто офіційні службові стосунки. А наодинці… В тебе надійний “дах”?

— Один ви вже знаєте.

— А ще щось? Щоб зовсім без свідків?

— Є одне екзотичне місце. Ви як до цивільної оборони ставитесь?

— А хіба вона ще діє?

— Мабуть. Принаймні приміщення має. Та не завжди займає. — Сагайда дав Матвію Петровичу ключ. — Це неподалік готелю, в центрі. Пушкіна, 26. Курси ЦО. Там є таємний вихід. Тільки будьте обережні: з “дахом” усе гаразд, а от підлога ненадійна.

Шеремет озирнувся, чи ніхто не бачить, і сховав ключ до кишені.

І сумно посміхнувся.

Знав, що так треба. Що всі обставини зараз ускладнилися і потрібне максимальне напруження сил та уваги. Що точиться справжня боротьба, в якій попервах — передусім через небажання визнавати очевидне — організованій злочинності дали велику фору. І все ж — ох, як нелегко усвідомлювалася необхідність жити за законами воєнного часу. Тож чи варто дивуватися, що спочатку поховали чимало товаришів, однодумців, соратників, а вже потім, скрегочучи зубами, визнали існування нашої, вітчизняної мафії? Чи варто дивуватися, що так багато співробітників загинули духовно, втратили не життя, а професійну честь і гідність ще до того, як була оголошена боротьба з мафією?..

— А зв’язок? — спитав Шеремет.

— На жаль, тільки телефонний, — зітхнув Сагайда і простягнув папірець з номерами: — Це робочий. Це радіотелефон у машині. Третій — курси ДО. Четвертий — . Тетяна. І домовимося: місце зустрічі називати умовно. Скажімо, “зустрічаємося у третьому”. Або: “Приїду до четвертого”. І час: зсунутий на півгодини. Домовляємося на п’яту, а зустрічаємося о пів на п’яту. Гаразд?

Шеремет ствердно кивнув і вийшов на ґанок. Вадим уже повертався з магазину, тримаючи під пахвою якийсь згорток. Мабуть, чергова модна ганчірка.

Не дивлячись на Сагайду, Матвій Петрович спитав:

— У місті прослуховуються всі телефони?

— Дякувати Богу, ні. Лише наш комутатор. Спільний з виконкомом.

— Хто має прямий зв’язок з Хижняком?

— Заступник голови виконкому. Але доказів обмаль. І, певна річ, Череватько — так би мовити, давня дружба.

— В місто поїдемо різними шляхами. Постарайся нас випередити.

— Ви прямо в прокуратуру?

— Так. Їдьмо… — І не втримався, спитав: — Що це в тебе за чудо техніки?

Сагайда вперше за час їхньої розмови усміхнувся:

— Бойовий трофей… — І продовжив, звертаючись уже й до Вадима, що саме підійшов: — Позавчора наші рокери з сусідами почубилися. Декого ми пов’язали, дехто в лікарні. Тому тижнів на два ця конячка залишилася без господаря. А мою машину, до речі, пасуть.

Шеремет затримався на ґанку, дивлячись на майора. Міцний, підтягнутий. На поясі — кобура. Одне слово, офіцер з рекламного плаката. Та ось він одягнув поверх кітеля шкіряну куртку, обвішану бляшанками та ланцюжками, застебнув розмальований, наче крашанка артілі авангардистів, шолом, скочив на карнавальну свою “Чезету” — і ніби чарівник попрацював! Який там офіцер — рокерисько, котрого краще обминати десятою дорогою.