Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

Хай там що, але музика враз змовкла, оркесиранта зупинилися — і помітно поріділа колона рушила, далі, як то мовиться, у мертвій тиші.

Найближчим часом ексцесів більше не було. Хіба що відбулася досить гостра розмова першого секретаря райкому з телевізійниками, яка увінчалася поповненням місцевої відеотеки копією матеріалів, знятих уранці.

Ексцеси почнуться пізніше, надвечір, коли в райком викличуть для бесіди з першим деяких активістів траурної церемонії — далеко не останніх людей у районі.

Однак то буде згодом. А зараз… Зараз Микола Сагайда, вирвавшись на годинку з роботи, ааспокоює ображену Таню Стеценко, а сіра “Волга” а тонованими вікнами мчить трасою, залишивши позад себе тихе містечко Узень.

Вадим кермував, а Матвій Петрович, послабивши краватку, продовжував розпочату нещодавно розмову:

— Тоді я спитав себе: що було б, якби Жора залишився живий? А виходило ось що: він здобував блискучу перемогу. Точніше — комплексний виграш. По-перше, цей грошолюб міг показати велику дулю усім, із ким мав ділитися: мовляв, побійтеся Бога, чим платати, пограбували, обібрали до копійки! Зрештою, навряд чи хто й зважився б вимагати гроші, уявивши, що ж то за грабіжники, котрі самого капореджімі не злякалися! По-друге, від нього нарешті відчепилась би наша фірма; адже тобі лишалось одне: повірити в те, що Деркач — на повідку, що він — жертва? Дивись, ще й пожаліли б і деякі давні гріхи списали… А по-третє — здихався б Клави у щонайвигідніший для себе спосіб.

— Що й казати, варіант справді оптимальний, — покрутив головою Вадим.

— На щастя, — вів далі Шеремет, — я вже на той час знав нро його неарівнянну кохану… Окрім того, іще одне страшенно мене цікавило: хто ж насправді побував У Деркача вдома? Просто злодій? Але він не знав, коли саме повернеться господар. Убивця, котрий знав, що Жора вже не прийде? Але ж будь-якої миті могли знайти трупи, а отже — завітала б міліція до будинку жертв. Як бачиш, в обох випадках ризик надзвичайно великий. А між тим усе свідчить про те, що “гість” не поспішав: ніде жодного сліду не знайшли. Зваж і на те, що під час вбивства на дворі був дощ, а на підлозі — ані натяку на грязюку. До речі, замок, як стверджують експерти, було відімкнуто “рідним” ключем. То як, вистачить?

— Ви хочете сказати, імітація, — мовив Вадим. — А що, коли все ж таки збіг? Фантастичний, але збіг?

— Занадто багато збігів… Утім, я й таку можливість не відкидав.’

— І коли ж упевнились, що це не так?

— А як наган у будяках знайшли. І ганчірку, в яку він був замотаний. Тут і без експертизи стало зрозуміло, що відкинутий він правою рукою з місця пострілів… Сторонній убивця забрав би зброю з собою, а коли б і викинув, то подалі від місця злочину. Скажімо, в річку чи в каналізацію.

— І все ж… Невже у вас не було інших версій?

— Скільки завгодно. Та всі вони лопалися, як бульбашки, коли я запитував у себе: чому перший постріл був такий негарантований, хоча, без сумніву, стріляв професіонал?

— А чому ви вважаєте, що перший постріл мав бути саме в Георгія?

— Як же інакше? Здоровань, атлет, майстер бойового самбо — всі знали, що Жора завиграшки трьох покладе! Раптовий напад — проблематично: провулок безлюдний, тиша, нечутно підкрастися майже неможливо. А’постріли — впритул, ззаду. На Клавиному обличчі застиг спокій… Ні, ніяк не пов’язувалось. Хоч би хто був убивця — спершу б вистрелив у Деркача, і напевне — не раз. Стріляв би, доки не переконався, що той мертвий. А вже потім… ні, лише потім прибрав би свідка.

Наближалося знайоме перехрестя. Шеремет глянув на годинник і сказав:

— Завернім-но до тітки Явдохи. Один Бог знає, коли нам доведеться пообідати.

Вадим мав дещо інші плани, однак слухняно звернув на грунтівку (ситий Шеремет — зовсім не те, що Шеремет голодний) і лише зітхнув, скрушно похитавши головою:

— Уявляю картинку… Якби Жора залишився живий та переконав мене, що стріляли ті, хто його шантажував… Ото б я забігав! І все не в той бік сторони, як висловлюється один мій знайомий.

Шеремет мовчав. Нараз йому спало на думку іще одне припущення: що коли Жора не просто спрямував машину слідства на хибний шлях, а ще й хртів націлити їх на якогось всемогутнього конкурента? Так, так, змити з себе підозру — і заодно руками правосуддя знищити того, кому не в змозі протистояти сам. А що? Це дуже схоже на Деркача. В його дусі…

— Як ви гадаєте, — перебив його. роздуми Вадим, — Жора збирався залягти на дно?

— Може бути. Забрав би з собою Василька й “зміючку” та й повіявся з Узені. Тим більше що обставини дуже сприятливі: мовляв, тут загрожують моєму життю, тож тікаю від гріха подалі. Гроші ж дозволяли…

— Чимало нагріб? — поцікавився Вадим, який не, встиг побачити протоколи обшуку..

— Еге ж. Нам таке й не снилось! Два тайники знайшли: в одному — сорок золотих царських червінців, а в другому — двісті п’ятдесят тисяч радянськими.

…І знову промайнула у Матвія Петровича думка, що надто багато, що не зібрати такі гроші в провінційному місті навіть за допомогою рекету.

— Забагато, — сказав і Вадим, хвацько загальмувавши біля самісінького ґанку, на якому стояла усміхнена Катруся.

Сьогодні клієнтів побільшало. Крім рефрижератора, що й досі стояв на майдані, біля кафе зупинилися два вантажних “ЗІЛи”. Шофери на веранді уминали за обидві щоки запашний борщ.

— Приймайте гостей, — весело мовив Шеремет, коли Явдоха підійшла до їхнього столика. — Якась зачарована дорога: сама до вас привела.

— А таки чарівна, — всміхнулася господиня. — Хто хоч раз тут побуває, завжди знову приїжджає.

— А от мене, приміром, одне хвилює, — мовив Вадим, з непідробною стурбованістю дивлячись на Катрусю, що саме допомагала матері накривати на стіл. — Як це й досі ніхто звідси не викрав таку квіточку?

— А я не крадуся, — зашарілася дівчина.

Шофери за сусіднім столиком засміялися, а високий юнак із чорними, як смола, кучерями вигукнув:

— Красти треба вміти! Ось повернуся з рейсу, то покажу, як це робиться.

— Не вдавишся? — удавано сердито поцікавилася Явдоха.

— От і поговори з такою тещею, — розвів руками юнак і підвівся з-за столу. — Все одно вкраду. В нас, у циганів, це в крові.

— Їдь уже, перекотиполе, — незлобливо ляснула його по спині Явдоха. — Та гарбу свою не забудь.

— Трапляється, що й забувають? — спитав Вадим.

— Всяке буває, -сказала Явдоха. — Та нащо далеко ходити? Оно на майдані другий день стоїть гора залізяччя, хазяїна мов дідько вхопив.

— І справді, — підвів голову Шеремет і поглянув на рефрижератор, — куди це тягач подівся? “Колхіда”, здається. Чи “КамАЗ” там був?

— “КамАЗ”, — підтвердив Вадим.

— А номер запам’ятав?

— Ні, — тихо мовив Вадим. — Багнюкою був заляпаний. От літери пам’ятаю: АЧМ.

— Крутився тут учора один під ногами трохи не до обіду. Очима пасе, а саме таке зачухане, ще й пика неголена, — презирливо скривилася Катруся і пішла на кухню.