«Привид» не може втекти

– Разом зі мною, – сказала Ірина Дмитрівна, – сюди силоміць привезли ще дев’ять жінок-військовополонених.

– Десять, не рахуючи вас, – уточнив Улінгер. – Одна померла. Я розпорядився провести розслідування. Їх сьогодні ж одішлють у найближчий табір. У вас іще є претензії?

– Ні, – невесело посміхнулась Ірина Дмитрівна.

– Тоді я перейду до суті справи, задля якої запросив вас сюди. У мене мало часу, – він глянув на годинник, – і все-таки я хочу зробити вступ, щоб ви усвідомили загальний стан речей. Ви знаєте, що таке СС?

– Фашистська охранка.

– Коли б це була тільки охранка! – мовив Улінгер. – СС – широко розгалужена військово-політична організація націонал-соціалістської партії; її очі й вуха; її караючий меч; її опора і захист. СС – це гестапо і зондеркоманди; служба безпеки і управління концтаборів; особливі війська і закордонна розвідка.

– Навіщо мені все це знати? – знизала плечима Ірина Дмитрівна.

– Я буду вам дуже вдячний, якщо ви дасте мені змогу висловитися до кінця, – холодно зауважив Улінгер. – У мене є правило ніколи не говорити зайвого… В обов’язки СС входить боротьба з антинацистським рухом, ліквідація комуністів, євреїв, циган та інших політичних і етнічних груп, визнаних або невгодними, або расово неповноцінними; охорона тилу діючої армії, зокрема – боротьба з партизанами і залякування населення прифронтових районів. СС – це масові розстріли, шибениці, камери тортур, табори смерті… Ви здивовані, що я, німецький офіцер, кажу про це?

– Правду кажучи, здивована.

– Я говорю саме тому, що я німець і офіцер. Я не прихильник більшовизму і радянського ладу, але я ненавиджу СС, цей клан фанатиків і вбивць.

– А хіба солдати вермахту не вбивають? – спитала Ірина Дмитрівна, не розуміючи, куди гне полковник.

– Солдати вбивають у чесному бою. Війна є війна, і тут нічого не вдієш. А от есесівці…

– Можете не розповідати про есесівців, – перебила його Ірина Дмитрівна. – Я надивилася на них у таборах. Але ж і тут, у цьому замку, зі мною і моїми подругами поводилися не краще.

– У цьому винен все той же фон Бюлов, і я притягну його до відповідальності, – трохи зам’явся Улінгер, але одразу ж перейшов на свій щиро розсудливий тон – Справжні патріоти Німеччини з перших днів існування СС усіма доступними їм засобами намагалися локалізувати діяльність цієї зловісної організації. В свою чергу фюрери СС на чолі з Гіммлером всіляко старалися скомпрометувати як військове керівництво, так і чесних політичних діячів. При цьому вони не гребували і не гребують нічим: шантаж, наклепи, фальсифікації – для них усе придатне, тільки б усунути інакомислячих.

– Ви теж інакомислячий? – зовсім осміліла Ірина Дмитрівна.

– Безумовно, – чи то не зрозумів, чи залишив без уваги її іронію Улінгер. – І в цьому ви впевнитеся, коли побуваєте в Сосновському.

– У Сосновському? – Ірина Дмитрівна навіть трохи підвелася, не зумівши приховати хвилювання.

– Так, у Сосновському. Але чому це занепокоїло вас?

– Я… – розгубилась Ірина Дмитрівна. – Останнім часом мені не дозволяли навіть виходити в парк… Фрау Рененкампф нікому не дозволяла…

– Ви бували раніше в Сосновському? – скоса поглядаючи на неї, спитав Улінгер.

– Ні, не бувала. А що там, у Сосновському?

Запитання було надто наївне, щоб за ним можна було приховати розгубленість. Та Улінгер, здавалося, не помітив цього.

– У Сосновському мені і моїм однодумцям, – сказав він, – за короткий час пощастило нормалізувати становище настільки, що обивателі іноді питають, чи не закінчилася війна. Місто і найближчі до нього села ось уже півроку живуть у спокої і благополуччі. Певна річ, нам довелося централізувати діяльність сосновської поліції безпеки, перешкодити мобілізації молоді на примусові роботи, покласти край нерозумним поборам і повинностям, налагодити постачання, заохотити приватну ініціативу. Поки що це тільки експеримент, але експеримент, який може мати великі наслідки. Ми могли б уникнути багатьох невдач, якби з самого початку встановили розумно-справедливий режим на захоплених і приєднаних територіях. Проте керівництво СС думає інакше; воно має намір і надалі проводити політику залякування, терору і расового гноблення. Цілком зрозуміло, що сосновський експеримент викликає в есесівських верховодів роздратування. Уже вжито певних заходів, аби скомпрометувати наші зусилля. Для цього в Сосновське приїхав з особливою місією відповідальний співробітник есесівської контррозвідки штурмбанфюрер Фріснер… Так, це ваш нічний пацієнт, Ірино Дмитрівно.

Улінгер пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину і дивлячись прямо перед себе. Ірина Дмитрівна стиснула долонями скроні. Якщо полковник розраховував приголомшити її, то він досяг своєї мети.

– Фріснер дуже недовірлива людина, – сідаючи на ослін поруч Ірини Дмитрівни, сказав Улінгер. – Але ви йому чомусь догодили. Через двадцять п’ять… – полковник глянув на годинник, – через двадцять три хвилини прийде машина і одвезе його в місто, де він, очевидно, певний час житиме. Разом з Фріснером поїдете й ви. Так він захотів.

– В ролі кого я поїду? – глянула прямо в очі полковникові Ірина Дмитрівна.

– В ролі лікаря, звичайно. Нині штурмбанфюрер, як вам відомо, у важкому стані і потребує медичного нагляду. Певна річ, тут є свої нюанси, але, повторюю, це побажання самого Фріснера. Побажання, проти якого ні ми, ні ви перечити не можемо.

– А що хочете від мене ви?

– Небагато. Ви житимете з Фріснером в одному будинку, часто бачитиметеся з ним, розмовлятимете. До нього, безумовно, приходитимуть візитери, відвідувачі – в основному місцеві есесівці. Я не прошу вас підслуховувати – ви надто недосвідчені і одразу ж провалитеся. Для мене досить буде, якщо ви запам’ятаєте, про що говоритимуть у вашій присутності.

– Ви пропонуєте мені стати агентом? – відсунулась од полковника Ірина Дмитрівна.

– Не лякайтеся слів – агент, інформатор. Коли маєш справу з СС, нема чого церемонитися. Фріснер вам більший ворог, ніж мені. Допомагаючи мені, ви не погрішите проти своїх переконань, проти своєї військової честі. Більше того, після від’їзду Фріснера з Сосновського я зроблю так, що ви потрапите до своїх. У моїх інтересах, аби за лінією фронту дізналися про все, що стане відомо вам. Ніяких зобов’язань, підписок я од вас не вимагаю, – досить вашого слова. Отже, обдумайте мою пропозицію. У вас є ще, – він подивився на годинник, – одинадцять хвилин…

Ірина Дмитрівна не сказала полковникові Улінгеру ні так, ні ні. Логічно міркуючи – все було правильно: вона й без Улінгера знала, що являють собою. есесівці, цілком можливо, що полковник з неприязню ставився до них, можливо, навіть конфліктує з ними або, що імовірніше, має якісь підстави остерігатися їх. І все-таки Ірина Дмитрівна відчувала, що у його пропозиції була якась каверза, не вірила йому. За три місяці перебування в полоні вона багато чого зрозуміла і знала ціну тим, хто носив гітлерівську форму, все одно – чорну – есесівську, чи сіро-зелену – армійську. Чого варт був фон Бюлов, а він же не есесівець – армійський офіцер. А унтери, які очолювали охорону? Вони керували екзекуціями в підвалах замку, нацьковували вартових на дівчат із карантину. Чим вони кращі за есесівців?

Проте вона вступила в гру, в якій була випадковою піщинкою. Будь-хто міг знічев’я, без ніяких зусиль, здмухнути її геть. Чудово розуміючи це, вона все-таки сподівалася використати ситуацію і розшукати в Сосновському Лотиного знайомого, передати йому папірця з прізвищами й адресами жінок, яких завербували німці. Про те, що буде з нею далі, думати не хотілося, хоч десь у глибині свідомості вже зріла відчайдушна ідея – наслідувати Лотин приклад: роздобути пістолет і стріляти всіх підряд, починаючи з рудого штурмбанфюрера і кінчаючи його куховаркою Магдою. Теоретично це було нескладно, оскільки всі житимуть в одному будинку.