Розшук

— Ти вважаєш…

— Так! Один з них має отакенні плечі, — я розвів руки. Нічим більше не можна пояснити те, що вони довбали зайвих п’ятнадцять–двадцять сантиметрів.

— Логічно, — кивнув капітан. — Отже, можна вважати встановленим, що один із злочинців — дебелий парубійко з геркулесівською статурою. Ця обставина, товаришу сищик, має полегшити тобі розшук.

— Між іншим, цікава річ, — сказав Вергун, роздивившись “фомку” з усіх боків. — Одразу видно, чудовий токар працював. І сталь, наскільки я на цьому розуміюся, рідкісної марки. Конкретніше скажу після аналізу.

Наступного ранку я вирушив до відповідного міністерства. Там швидко встановив, на які підприємства міста і коли саме надходив отой метал, з якого було зроблено “фомку”. Через два дні ретельної роботи я сидів у відділі кадрів заводу “Червоний екскаватор” і з його начальником з’ясовував можливих авторів ломика з точки зору анкетних даних. Серед кваліфікованих токарів лише один мав судимість — сорокатрьохрічний Валерій Сергійович Кочевський. Цей конфлікт із законом стався у Кочевського дванадцять років тому. Після повернення з колонії влаштувався на завод, працював добре, ні в чому недозволеному не помічався, одружився, торік одержав від заводу квартиру. Словом, за всіма ознаками, як то кажуть, став на шлях остаточного виправлення, “зав’язав”. Це слівце з лексикону рецидивістів я вжив не випадково, бо Кочевський, як мені повідомив дільничний інспектор, мав іще дві судимості внаслідок “помилок молодості”, але, поступаючи на завод, про них не згадав. Не став уточнювати з начальником відділу кадрів такі деталі і я. Навіщо? Але перш ніж підійти до Кочевського з розмовою, обережно, тактовно, щоб не кинути на людину підозру, з’ясував про нього все, що мене цікавило. Товариський. Врівноважений. Токар дуже високої кваліфікації. Хоч і безпартійний, громадських навантажень не цурається. Все говорило про те, що Кочевський ніякого відношення до “фомки” не має. Якби не одне “але”. За даними експертизи, “фомку” було виготовлено приблизно місяць тому. Якраз напередодні першого пограбування. І протягом місяця тільки токар Кочевський працював з металом, котрий мене цікавив.

Колишні злочинці люди дуже вразливі. Чесною працею вони намагаються спокутувати свою провину перед суспільством. І навіть найменший натяк на їхнє минуле, на причетність до якогось нового злочину, необгрунтована підозра травмують їх значно більше, ніж будь-кого. Добре знаючи це і не маючи прямих доказів причетності Кочевського до пограбувань, я не став викликати його до райвідділу, а поїхав до нього додому. Дорогою обмірковував, як ліпше, тактовніше повести розмову, відчуваючи, що буде вона нелегкою.

Двері відчинив сивий чоловік, на вигляд набагато старший своїх сорока трьох років. Попервах я навіть подумав, що це якийсь родич, можливо, батько дружини Кочевського, тому запитав:

— Ви Валерій Сергійович?

— Так… — чоловік вичікувально дивився на мене, не запрошуючи пройти в кімнату.

— Хотів з вами поговорити, — сказав я, передумавши одразу діставати з кишені службове посвідчення.

— З якого приводу? — не дуже люб’язно спитав Кочевський.

Найпростіше було запитати: “Чи не ви робили оту “фомку”, якою в пограбованих магазинах зламували сейфи?” Але тоді розмови скоріше за все взагалі не вийшло б. А Кочевський так само запитально, вичікувально і трохи насторожено дивився на мене, стоячи на порозі. Ситуація складалася незручна, та я ніяк не міг знайти вихід з неї.

— Розумієте… Хотів звернутися до вас із невеличким проханням. Але, може, дозволите увійти?

Кочевський не поворухнувся.

— Я вас бачу вперше. Яке у вас може бути до мене прохання?

Довелося-таки лізти в кишеню за посвідченням.

— З міліції? — на обличчі господаря не відбилося ні подиву, ні невдоволення.

— Так, мені потрібна ваша допомога.

— Допомога?

— Дозвольте все ж таки ввійти. Незручно розмовляти отак.

Ніби отямившись, Кочевський зробив крок назад.

— Прошу. Тільки в кімнаті не прибрано. То, може, краще на кухні?

— Все одно.

Кухня була маленька, метрів п’ять. В умивальнику височіла піраміда брудного посуду. Підлога вкрита пилом. Відчувалася відсутність господині.

— А де ж дружина? — запитав я.

Обличчя Кочевського спохмурніло.

— Це вас не обходить. То чим я можу вам допомогти?

Весь план розмови, до якої я мав надію залучити і дружину Кочевського, руйнувався. Доводилося перебудовуватися на ходу.

— Валерію Сергійовичу, одразу хочу сказати, що прийшов я до вас як до консультанта, чи що, — почав я, важко добираючи потрібні слова. Як його не наполохати? Як прихилити до відвертості? Он який настовбурчений. Та це, мабуть, через сімейні чвари. — Скажіть, вам не доводилося останнім часом виконувати на роботі чиєсь замовлення?

Погляд господаря став напруженим, колючим.

— Не розумію, про що ви. На роботі я виконую тільки одні замовлення — свого начальства.

Чорт його знає, з якого боку підійти. Вже насторожився. Невже таки він? І я зважився на прямолінійність.

— В місті відбулося кілька пограбувань магазинів, — помітивши, як звелися плечі Кочевського, поспішив додати: — Вас особисто ми ні в чому не підозрюємо. Принаймні, поки що. Але деякі речі необхідно з’ясувати.

— При чому тут я?

— На місці одного із пограбувань знайдено “фомку”, тобто невеликого ломика. Він виготовлений приблизно місяць тому. З металу рідкісної марки. Такий метал теж приблизно місяць тому надійшов на ваш завод. І працювали з ним ви, Валерію Сергійовичу.

— То ви вважаєте?.. — аж трохи підвівся Кочевський.

— Заспокойтеся. Нічого такого я ще не вважаю. Але погодьтеся, такий збіг треба якось пояснити. Тому я й питаю, на чиє замовлення ви зробили отого ломика? Зрозумійте, відповідь повинна бути вичерпною, відвертою і конкретною.

На лобі Кочевського виступили краплини поту. Він витер їх долонею, зчепив прив’ялені часом і роботою пальці, потовщені в суглобах.

— Все одне до одного… — видихнув він. — Але ж не повірите!

— Чому? Якщо скажете правду…

— Саме правді й не повірите. Не точив я ніякого ломика. Не точив!

— А що ж тоді точили?

— Пешню. Лунки пробивати для підльодного лову.

— Хто замовляв?

— Для себе робив. Для себе! — Кочевський пригнув голову, запустив пальці в сиве поріділе волосся, різко випростався, скинув на мене сповнені відчаю очі. — Вірите?

— Якщо повірити в це, то виходить, що ви…

— От бачите, — перебив мене Кочевський і знову зчепив пальці, хруснув суглобами. — Заплуталося все до біса… Я ж розумію, докази проти мене. Але не причетний я до цих пограбувань, слово честі, не причетний! Вкрали в мене ту пешню. В пивнушці вкрали. Зайшов пару кухлів перехилити, біля столика її примостив. А потім глянув — нема.

— Самі зайшли чи з кимось?

— Зайшов сам, але вже в пивнушці зустрів товариша по роботі, Миколу Чепігу. Але на нього не думайте. Це не та людина. Я його добре знаю, вже десять років разом працюємо.

— Багато випили?

— Та добряче…

— І не тільки пиво, так?

— Було…

Розповідь Кочевського здалася мені щирою. Але хто ж поцупив пешню? Микола Чепіга, до якого я навідався того ж вечора, виявився міцним чоловіком років тридцяти п’яти з хвилястою копицею білявого волосся. Він тоді, в пивнушці, був тверезішим, тому пригадав, що до їх столика підходив якийсь миршавенький парубійко, питав, чи можна кухлі забрати.