Розшук
Шрифт:
— Ні, ми з райвідділу.
— Ага, — кивнув Іконников, немов ця відповідь щось йому пояснила. — То що вас цікавить?
— Це ваша машина стоїть біля будинку?
Жодний м’яз не здригнувся на смаглявому пещеному обличчі.
— Моя. А хіба що?
— Можна глянути на документи?
— Звичайно. — Іконников дістав з кишені піджака, що висів на стільці, технічний паспорт автомобіля. — Ось, прошу.
Документ був, без усякого сумніву, справжній. Машина зареєстрована більш як за тиждень до того, як вкрали оті “Жигулі”. Може, власник помилився? А решітка? Річ примітна.
—
— Ах, он що, — всміхнувся Іконников. — Я так і знав, що в мене буде з нею клопіт. Якось був у Полтаві, купив у якогось типа. Річ дійсно красива, рідкісна. Не втримався. Хоча й розумів, що цей тип міг десь її поцупити. Надто вже дешево продавав. А що, знайшли власника?
— Знайшли. І він стверджує, що не тільки решітка його, а й машина теж. Наприклад, він впізнав вм’ятину на бампері.
— Дурниця якась, — знову мило всміхнувся Іконников. — Адже ви тримаєте в руках технічний паспорт. Може, ви гадаєте, що цей документ державтоінспекція видала мені на крадену машину?
— І все ж уточнити дещо доведеться. Тому прошу проїхати до райвідділу.
— Це казна-що! — обурено вигукнув Іконников. — Я змушений буду скаржитися полковнику Золотих! До речі, ми з ним давно і добре знайомі, так що у вас можуть бути неприємності.
Начальника управління карного розшуку полковника Золотих “давно і добре” знало багато людей. І не всіх із них він вважав своїми приятелями.
Доставивши Іконникова з блондинкою до райвідділу, Дмитрієв розшукав майора і висловив йому свої міркування з приводу техпаспорта. Кожухар не заперечував проти поїздки в оперативну картотеку Державтоінспекції.
Паспортистка швидко відшукала реєстраційні документи на машину Іконникова. В довідці-рахунку була проставлена сума — дві тисячі чотириста карбованців. Це означало, що Іконников придбав биту машину, інакше кажучи, брухт. Дмитрієв звірив номери кузова, двигуна і шасі, записані в довідці-рахунку, з тими, що значилися в технічному паспорті. Все було новим, за винятком… кузова. Якщо вірити технічному паспорту, він залишився тим самим — номери співпадали. Але ж цього не могло бути! Звичайно, пошкоджений кузов можна відрихтувати, однак на це потрібен час. Принаймні тиждень, не менше. Припустимо, Іконников зі своїми зв’язками зміг влаштувати розбитій таратайці такий екстрений ремонт. І все ж — тиждень. А від оформлення довідки-рахунку до виписки технічного паспорта минуло всього два дні. Жоден майстер не впорався б за такий строк. Між тим Дмитрієв на власні очі бачив машину Іконникова: на ній стояв абсолютно новий кузов. Містика якась!
По дорозі до райвідділу старший лейтенант ламав голову над цим кросвордом. Перед тим, як піднятися до начальства на доповідь, зайшов у чергову частину поцікавитися оперативною обстановкою.
— Поки тихо, — сказав черговий. — Лише одна заява про викрадення машини.
— Коли поступила заява? — запитав Дмитрієв, відчувши незрозуміле хвилювання.
— Десь годину тому.
— Від кого?
Черговий підсунув Дмитрієву книгу реєстрації, відкреслив нігтем останній рядок. Старший лейтенант прочитав: “П.Р.Іконников”.
***
— Товаришу!
Олексій обернувся
і запитально глянув на високого худого незнайомця в окулярах і з фотоапаратом на шиї.— Ви мене?
— Так-так, — сказав незнайомець, — вас. Ви часом не водій?
— Ну, водій. А що?
— І права є?
— А ви що, інспектор ДАІ? — Олексій не дуже доброзичливо зміряв незнайомця поглядом.
— Не ображайтесь. Для мене це важливо. Розумієте, недавно машину купив, а водити як слід не навчився. Ви ж знаєте, як на курсах вчать — гроші тільки беруть…
— Ну, а я при чому?
— Ні при чому, звісно, просто я хотів попросити вас… як би це сказати… допомогти мені в оволодінні водійською майстерністю, — помітивши незадоволення Олексія, Довгий поспішив додати: — Не безкоштовно, звичайно.
Олексій хмикнув:
— І скільки ж?
— Ну-у… як на курсах — по п’ятірці за годину.
— Е, ні. За “півника” нехай вас на курсах і вчать.
Ледь помітна посмішка скривила тонкі губи незнайомця:
— Ваша ціна?
— По червінцю. Згода?
— Нехай буде по-вашому. Ось задаток, — Довгий простягнув двадцять карбованців. — Одразу й почнемо, не заперечуєте?
— Ну, що ж… — Олексій взяв гроші. — А машина ваша де?
— Там, за рогом, — показав Довгий.
Вони підійшли до новеньких білих “Жигулей”. Довгий дістав з кишені ключі.
— Знаєте що, ви поки відкрийте, а я в магазин за сигаретами.
— Довіряєте?
— Чому це вас дивує?
— В перший раз бачимось.
— Людям треба вірити, — посміхнувся Довгий.
“Дивак, — подивився йому вслід Олексій. — Інтелігентик. Вони всі такі. Лопухи. Ну та біс з ним. Головне — щодня по двадцятці вільно зможу зашибати!”
Довгий спостерігав за Олексієм через вітрину магазину. Взяв фотоапарат, кілька разів сфотографував, як Олексій відчиняє дверцята, як сідає за кермо.
— Щось ключ туго входить у замок, — сказав Олексій, коли Довгий повернувся.
— Машина нова, замок ще не розпрацьований.
— Ну, що, поїхали? — Олексій жестом запросив Довгого на місце водія.
— Ні-ні, в місті я боюсь… Стільки машин, такий пожвавлений рух…
— Тільки в місті й навчатися треба! — Олексій так розсердився, що готовий був уже віддати цьому типові його гроші. Він, бачте, боїться! З таким учнем ще в історію влетиш. — Не по полю ж ви збираєтесь їздити, чорт забирай!
Відчувши зміну в настрої Олексія, Довгий притис руки до грудей:
— Не сердьтесь, прошу вас… Я навіть передачі не вмію включати. Нервую страшенно. Від кожного міліціонера сахаюсь. Я поки що за вами поспостерігаю, повчуся…
— Як хочете… — Олексій сів за кермо, і “Жигулі” помчали міськими вулицями.
— Хороша машина, — сказав Олексій.
— Нічого.
— Я взагалі на вантажівці працюю. Важкувато все ж таки. А тут прямо відпочиваєш.
Десь далеко почувся звук “сирени”. Він поступово посилювався. Довгий занепокоєно озирнувся, засовався.
— Що там? — запитав Олексій.
— Біс його знає. Будь ласка, зупиніться он біля того магазину. — Я сигарети так і не купив. Черга була.
“Жигулі” пригальмували. Довгий зник за дверима. По вулиці пронеслася карета “швидкої допомоги”…