Розшук
Шрифт:
— Спитав та й відійшов, бо ми з Валерою мали намір ще по одному…
— І частенько ви до тієї пивнушки навідуєтесь?
— Так щоб… не дуже, — повів очима Чепіга на дружину, яка саме зайшла до кімнати, несучи в руках піднос зі склянками чаю.
— Слухайте його більше! — сказала дружина. — Мало не щовечора там пропадає, щоб її розірвало, ту пивнушку кляту!
— Тасю, не компрометуй, — відбувся Чепіга жартом.
— Сам себе компрометуєш, — дружина поставила на стіл склянки, підсунула одну мені. — Пийте, прошу. Ось варення. Полуничне. — Знову глянула на чоловіка. — Коли ми з тобою востаннє в кіно ходили, пам’ятаєш? Я — ні. Ось
Коли вона знову вийшла на кухню, Чепіга полегшено зітхнув.
— Зустрічали ще того парубійка? — запитав я, посьорбуючи чай.
— Кілька разів. Особливо не приглядався. Тільки коли на очі потрапляв. Народу там буває багато.
— Якісь особливі “прикмети не розгледіли? Крім того, що миршавий.
Чепіга наморщив лоба, пригадуючи.
— Вуха стирчать, немов у кажана. І одне око чи то мружить весь час, чи воно в нього менше…
Пивнушка знаходилася в напівпідвальному приміщенні. Вікна були зачинені, вентиляції не відчувалося ніякої, у спертому повітрі клубочився тютюновий дим. Крізь цей туман я все-таки розгледів за одним із столиків капловухого парубійка з примруженим оком. Він меланхолійно потягував із кухля пиво, поруч стояв іще один повний.
Я влаштувався поруч, безцеремонно відсунув кухоль капловухого, дістав з кишені загорнуту в газету жирну тараню і почав її старанно чистити. Капловухий тут же прикипів до неї поглядом.
— Хочеш?— простягнув йому шматок.
— Ну!
Він швидко роздер свою частину на малесенькі часточки і почав ласувати, запиваючи пивом і крекчучи від задоволення.
— Благодать! — видихнув по хвилі. — Де ти її взяв таку? Аж прозора.
— З власного улову, — сказав я, обережно, маленькими ковтками відпиваючи холодне пиво: зранку трохи боліло горло. Така робота, що й похворіти ніколи.
— Рибалка, значить? — продемонстрував свою здатність до логічного мислення капловухий і несподівано ляснув мене по плечу. —Рибалка рибалку здалеку бачить! — вишкірив рідкі зуби в хмільній посмішці. — Я теж люблю це діло.
Замріяно втупившись кудись мені за спину, підпер щоку рукою:
— Світанок… туман по річці стелеться… а ти сидиш з вудкою і гіпнотизуєш поплавок… Благодать! І жодної пики навколо. А ще краще взимку з ополонки…
Він перевів погляд на мене.
— Ти любиш — із ополонки?
— Це, можна сказати, моя пристрасть. Якщо хочеш знати, то справжня тараня виходить лише з ляща, якого витяг на мормишку, — бовкнув я експромтом, не маючи ніякого уявлення, чи клює лящ на мормишку і що воно взагалі таке — мормишка. На розширення своїх риболовецьких знань не було часу. Щоб переключити увагу капловухого з можливого промаху на інше, поспішив додати: — Зробив ополонку — і вперед! А повітря! А сто грамів!..
— Благодать! — гигикнув хлопець. — Ти, бачу, в цій справі петраєш. Як Дніпро стане, підемо разом, згода?
— Гаразд. Ти мені одразу сподобався. От тільки пешні немає.
— Це не проблема. Дістанемо. А поки давай кудись у неділю махнемо, га?
— Слухай! Можемо на човні…
Я замовк, ніби згадавши про якесь ускладнення.
— Одне тільки — на березі він. Від води близько, а вдвох не підтягнемо — важкий.
— Пхе! Ми Бугая з собою візьмемо, він
його сам допре.Бугай… Це вже щось цікаве.
В неділю зустрілися о сьомій ранку, як домовилися. По Парковому мосту дісталися на Труханів острів. Дув крижаний пронизливий вітер, і я пошкодував, що не одягнув теплої білизни, як радила сестра. Вранці встав з температурою, та “збив” її таблетками, а тепер уже напевно вона відіграється на мені.
Йшли недовго, та все ж коли крізь голі кущі верболозу побачили сіре дзеркало Матвіївської затоки, я трохи зігрівся. Навколо хоч висвисни. І що за втіха — коцюбнути в таку погоду в човні з вудкою?! Мене гріла лише думка, що недаремно згаю час. Он з Бугаєм познайомився — вже добре. Правда, в мене не було прямих доказів, що саме Федько поцупив оту пешню і що Бугай і здоровило, котрий так оригінально відчиняв сейфи,— одна особа. Однак інтуїція — теж не остання річ. Я йшов позаду, дивився новому знайомому в пласку, неозору спину й намагався уявити, як він орудував “фомкою” біля сейфа. Справжній бугай — плечі широчезні, шия воляча, аж ніби земля під ним прогинається.
Бугай підійшов до човна, скептично оглянув і підняв за ніс, як іграшку.
— Бачив? — захоплено видихнув Федько. — А що я казав?
— Може, допомогти? — запропонував я.
— Відійди, — недбало відсторонив мене рукою-лопатою здоровило і потяг човна до води. А коли він сів на весла, то загрібав так, що, здавалося, вони ось-ось тріснуть, як сірники. Човен поштовхами заковзав по воді, мало не вистрибуючи з неї.
— Ти хто такий? — раптом запитав мене Бугай.
На це запитання я чекав, тому відповів спокійно:
— На заводі вколюю. Слюсар.
— Мгм… — промимрив здоровило. Його лоб зібрався зморшками. Він думав… Що ж, нехай думає.
За цілий день ми з ним більше не перекинулися жодним словом. На відміну від Федька, здоровило був мовчуном. Проте погляд його я весь час відчував на собі…
Вдома я заліз у гарячу ванну, потім обліпився гірчичниками і взагалі віддав себе у повне розпорядження сестри — третьокурсниці медінституту, яка дуже зраділа нагоді застосувати свої знання на практиці. Я мав одужати до ранку.
Кажуть, що випадковість — прояв закономірності. Особисто для мене цей вислів, мабуть, ще певний час залишався б голою абстракцією, якби не ця зустріч.
Зранку мотався по місту в різних справах. Це був останній день для того, щоб підтягти “хвости”, бо завтра мав тимчасово перекваліфікуватися в слюсаря заводу “Червоний екскаватор”. У цій якості мені доведеться перебувати принаймні з тиждень: навряд чи Бугай або ще хтось із його компанії довше зволікатимуть з перевіркою. А на день її проведення мені треба знаходитися у цеху. Моє начальство жартувало, що за тиждень цього майже курортного відрядження лейтенант Дмитрієв нагуляє тіла. Я ж був упевнений, що, навпаки, від нервового виснаження схудну до розмірів мініатюрного експерта Вергуна.
Вечір видався морозний, вуха пощипувало добряче. Було десь після восьмої, коли я завернув до першого-ліпшого магазину за сигаретами. І мало не зіткнувся в дверях з милою тендітною дівчиною. Вона здивовано скинула маленькі вищипані брівки, у темних очах майнув якийсь наполоханий вираз. Наступної миті вона відвела погляд і мовчки пройшла повз мене.
— Пробачте, — сказав я, — здається, ми десь зустрічались.
Це було схоже на банальну спробу зав’язати знайомство. Принаймні дівчина зробила вигляд, що сприйняла мої слова саме так.