Розшук

— А то давай відтягну, якщо хочеш. Іще п’ять карбованців — і по руках.

— Обійдусь… — білявий обминув Олексія і попрямував далі.

— Та послухай! — знову наздогнав його Олексій.

Хлопець різко обернувся, очі в нього були злі.

— Ти мені набрид.

— Не сердься, я ж по-хорошому… Можу з машиною допомогти, — Олексій кивнув на “Ладу”.

— Сказав же — обійдусь.

— На техстанцію без довідки ДАІ все одно не візьмуть. А в мене дешевше вийде. Зроблю як новеньку. Подумай. Мене Олексієм звуть, прізвище Северин, працюю на радіозаводі. Надумаєш, приходь.

Білявий збирався щось відповісти, але тут почувся пронизливий звук “сирени”: до перехрестя наближалась патрульна машина міліції. Обличчя в білявого сіпнулося, він відштовхнув Олексія і побіг…

Величезна вівчарка гасала по подвір’ю, розлякуючи курей. Сеня підійшов до хвіртки, прочинив її, але відразу закрив перед самим носом собаки. Вівчарка злісно загавкала, вишкіривши жовті ікла.

— А щоб тебе… — кинув Сеня, позираючи в бік дому. — Сатана. Як дав би!.. — він замахнувся.

Вівчарка захлиналася лаєм, дряпаючи кігтями дошки паркану.

З дому вийшов лисий здоровило з плечима борця.

— Забери ти свого вовкодава, — сказав Сеня.

— Рекс, на місце! — владно наказав господар.

Піджавши хвоста і озираючись на Сеню, собака відійшов.

Мовчки пройшли на кухню. Господар сів за стіл, налив собі з літрової пляшки молока в склянку, відломив від буханки великий шмат, почав їсти.

Сеня залишився біля порога. Вигляд у нього був винуватий.

Здоровило встромив у нього короткий, колючий погляд.

— Все гаразд?

— Так… тобто не зовсім… — несміливо відповів Сеня.

— Не зміг знайти підходящу?

— Ні, з цим вийшло гладко…

Господар знову переключив увагу на їжу.

— Чого стоїш. Проходь, сідай.

Сеня вмостився за столом, потягся до пляшки з молоком.

— З ранку нічого в роті не було.

— Бідолашний… — безбарвним голосом сказав господар. — Ну, так що сталося?

Сеня ледве не подавився, закашлявся, запив молоком, підняв на здоровила бігаючі очі.

— Розумієш, Боб…

— Ти їж, їж… — господар підсунув йому хліб і пляшку.

— Розумієш, — повторює Сеня з повним ротом, — в аварію влетів.

— З машиною що?

— Купа брухту, — махнув рукою Сеня. — Як сам вцілів, і досі не второпаю. Розумієш…

Сильний удар кулаком в обличчя кидає його на підлогу. Боб з незворушним виглядом продовжує жувати.

Схлипуючи, Сеня стягнув зі спинки стільця рушник, притис до розбитого носа.

— Сідай, — наказав Боб.

Сеня підкорився, обережно висякався в рушник, боязко глянув на господаря.

— Краще б ти не вцілів, бовдуре, — майже лагідно сказав Боб. — Втратимо клієнта, Лютий тобі цього не подарує.

— Я ж попереджав, що погано воджу… — заскиглив Сеня.

— Так що, може, мені за кермо сідати? — Боб спідлоба холодно глянув на Сеню, поставив на стіл порожню склянку, взяв Сенину, випив, поставив її поруч із своєю. — Не можеш сам — шукай заміну. А коли ще раз машину гробанеш, я з тебе душу витрясу, затям.

Сеня зіщулився на стільці, з образою сказав:

— Ось подяка…

— Не скавчи, — Боб запалив. — Ти своє маєш.

— Заміну, заміну… — промимрив Сеня. — А де її взяти?

— Де хочеш. Мене це не стосується.

— А Довгий що, не може?

— Він мені для іншого потрібен.

— Звикли на чужому горбі в рай…

— Ну, ти!.. — грюкнув кулаком по столу Боб. — Знай своє місце! Шавка.

Сеня ще раз висякався в рушник.

— Взагалі є тут один…

— Хто?

— Той, з котрим я зіткнувся.

На подвір’ї загавкав собака. Боб визирнув у вікно, заспокоївшись, відкинувся на спинку стільця, випустив цівку диму, провів її очима.

— Ну?

— Водила класний. І до грошей жадібний.

— Звідки знаєш?

— Поки півсотні з мене не скачав, не відпускав. Аж руки тремтіли.

— Де ж ти його знайдеш?

— Сам адресу залишив. Пропонував у гаражі ремонт влаштувати.

Боб скинув попіл у квітковий вазон, замислено почухав перенісся.

— А як думаєш до нього підкотитися?

— Та чого там підкочуватися! — Сеня, відчувши себе впевненіше, піднявся, підійшов до крана, обмив обличчя, витерся.

— Не тягни!

Сеня знову сів за стіл, відломив скоринку хліба, кинув у рот.

— Дізнається, які “бабки”, сам погодиться.

Боб тицьнув недопалок у вазон.

— Ні, в лоб не годиться. Ризиковано. Його чимось пов’язати треба. Міцно пов’язати. — Немов пригадавши щось, Боб скинув очі на Сеню. — А даішники були?

— З’явилися під кінець. Ледве втік.

— Погано… — Боб повертів на столі порожню склянку, гостро зиркнув на Сеню. Від цього погляду той мимоволі ввібрав голову в плечі. — Це дуже погано… Виходить, ти для нього вже засвічений. Гаразд, доручимо цю справу Довгому. Він упорається.

По коридору райвідділу міліції в супроводі конвоїра пройшов пострижений “під нуль” худорлявий хлопчина з руками, закладеними за спину.

Олексій, ступивши вбік, пропустив їх, провів очима, пішов далі, поглядаючи на номери кабінетів. Зупинився біля одних дверей, звірився з повісткою, яку тримав у руці, постукав, прочинив двері, просунув голову.

В кабінеті спиною до вікна за невеликим столом сидів старший лейтенант. Йому було років двадцять п’ять, не більше. Ровесник Олексія. М’яке русяве волосся неслухняно спадало на чоло, і старший лейтенант, підвівши голову, злегка стріпнув нею, відкидаючи набридливе пасмо вбік. Великі сірі очі уважно глянули на відвідувача.

— Можна?

— Так, так, заходьте, — господар кабінету закрив папку, що лежала перед ним, і відсунув її на край столу.

Олексій простягнув повістку:

— Ось, викликали…

— Будь ласка, — вказав старший лейтенант на стілець, узявши повістку. — Я запросив вас ось з якого приводу. Ви добре запам’ятали зовнішність того хлопця, що був за кермом “Лади”?

— Здається… так. А що?

— Змалювати зможете?

— Спробую, — знизав Олексій плечима.

— Чудово. — Старший лейтенант зняв телефонну трубку, набрав короткий номер. — Іван Олександрович? Це Дмитрієв. Зайдіть, будь ласка.