Самум (збірник)

– Ми одне від одного ніколи нічого не приховували, – сказала Катя где тихіше.

– Дурна, – з тугою сказав демон. – Ну що за молода ідіотка…

– Ти мені заважаєш! – Ірина різко підвела голову; Катя подумала, що репліка адресована їй, і лице в неї витягнулось. Наступної секунди вона впіймала Іринин погляд й обернулася через плече.

По проходу між столами віддалялася прибиральниця з ганчіркою.

– Ходить тут зі шваброю й заважає, – пояснила Ірина, червона й зла.

Катя опустила плечі, знову закрилася, пірнула в себе, і було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.

– Доля привела тебе до мене, – сказала Ірина якомога впевненіше. – Ти думала, що йдеш по інтерв'ю, по матеріал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобі життя врятувала…

Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стіл; Катя, повагавшись, узяла його.

– Натерпілася від свекрухи, так? – вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катині пальці торкнулися паперу.

Дівчина швидко звела вогкі очі:

– Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий і дуже любить… дуже любив маму. Я не хотіла його засмучувати. Я мовчала. Поїхали на дачу, Максові треба було повернутися раніше, йому на роботу… Вона його відвезла й приїхала назад. Слово за слово… Я їй виклала все. І вона мені все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кілька годин зателефонував Макс, що вона… вона…

Катя закрила лице серветкою, плечі беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; їй багато разів доводилося бачити, як ревіли жінки різного віку, бувало, й сама викликала чужі сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадіювати, і брати гроші за надію; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.

– Я тепер дачі цієї бачити не можу, – Катя говорила пошепки, борючись із риданнями. – Ми там не бували відтоді, як… Та це вже все одно. Максим… зі мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так і вийшло… Мені треба до туалету…

І далі прикриваючи лице, вона вислизнула в бічний коридорчик, щоб у вбиральні, у замкненому просторі, наодинці з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лід у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.

– Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опівночі, – сказав демон. – Тобі треба зняти з неї почуття провини й помирити з чоловіком. На все маєш дванадцять годин.

Ірина слухала, обм'якнувши, ніби злившись із кріслом, із підлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною інтер'єру, мовчазного й безмовного.

– Якщо впораєшся, відьмо, якщо опівночі вона буде жива… Тоді можна буде тебе привітати. Попрацюй заради цього, добре?

– А чом би не підсипати їй у чай снодійного? – Ірина підвела голову. – Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опівночі стрибнути з даху?

Демона пересмикнуло від відрази:

– Шарлатанка ти. Липова відьма, простих речей не знаєш.

– А конкретно? – Ірина зціпила зуби.

– їй треба змінити долю, – дуже серйозно сказав демон. – Це може зробити людина, самостійно прийнявши рішення. Якщо ти, дурна, її замкнеш, буде тільки гірше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й інших за собою потягне. Тебе – точно.

– Ясно, – Ірина зціпила зуби ще міцніше і встала.

– Ти куди? – демон насупився.

– До нужника! – вона гаркнула так голосно, що навіть школярі за дальнім столиком озирнулися. – Сподіваюсь, до жіночого туалету ти за мною не попрешся?

* * *

У туалеті не було нікого, крім Каті; дівчина ледь чутно схлипувала за зачиненими дверима.

«Шмаркачка, тютя. Мені б твої проблеми, – подумала Ірина, стискаючи кулаки. – Подумаєш, свекруха вбилася. Ти її ненавиділа – туди їй і дорога! Подумаєш, чоловік пішов. Мужиків навколо – зграї, тільки помани. Жонаті, нежонаті, розведені, бідні, багаті, багатіючі… Молоді, старі. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаєш та через свекруху журишся, і полізеш, скотино, на дах… Та й хрін би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»

Вона зайшла до порожньої кабінки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неї; нехай слабкі вмирають. Нехай стрибають із дахів. А я сильна, мені добре, життя влаштоване, і нема проблем! Не було до вчорашнього дня…

Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потім, закусивши губу, набрала повідомлення Віці: «Усе погано, викликай до контори санітарів з гамівною, я можу себе вбити».

Знову замислилася на мить; ні, не буває демонів у сірих костюмах із краваткою. А якщо бувають, то…Нічого не шкода, увесь світ летить догори дриґом. Будемо вірити в гострий психічний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.

Вона написала ще одне повідомлення, навздогін: «Це не жарт! Вікусю, виручай!»

Катя тихо висякалась у себе в кабінці. Добрий знак: зібралася виходити. Ірина для годиться спустила воду, вийшла до вмивальників – і зустрілася очима з демоном.

У дзеркалі.

Там же, у дзеркальних глибинах, відчинилися двері і зайшли дві незнайомі жінки. Розмовляючи, вони пройшли далі, не зважаючи на чоловіка у жіночій вбиральні.

Ірина зобразила усмішку. Вийняла помаду й ретельно нафарбувала губи; якщо руки й тремтіли, то трохи. Демон нічого не сказав – тільки дивився підозріливо.

Вона повернулася за столик раніше від Каті. Демон ішов по п'ятах. Ірина сіла, посміхнулася, легко закинула ногу на ногу:

– Зараз повезу її до себе в контору, замовляння почитаю, забалакаю, заспокою, те-се…

– Нема часу, – прошелестів демон.

– Мені краще знати, – впевнено заявила Ірина. – Я відьма, я їх усіх наскрізь…

Її рука, раптом здобувши власну волю, схопила зі стола зубочистку. Ірина не встигла їй завадити, і, напевно, не змогла б: її права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лівої – між великим і вказівним пальцями. Ірина верескнула; всі люди, скільки їх було в залі, підстрибнули на стільцях і обернулися.

Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою крові, що скотилася на зап'ястя й далі, під рукав.

– Не треба, – прошепотіла ледь чутно. – Зроблю, як ти скажеш. Куди її везти?

* * *

Стежкою, з обох боків порослою лопухами, вони пройшли від хвіртки до будинку. Дача була стара: городик, де колись вирощували картоплю, за минулі роки перетворили на газон, а потім забули й геть запустили. Трава росла тут упереміш із буйними бур'янами, а незарослим лишилося єдине місце – бетонна опора для пляжної парасолі.

– Навіщо ми сюди приїхали? – запитала Катя. У руці в неї побрязкувала зв'язка ключів.

– Навіщо? – голосно перепитала Ірина, звертаючись до демона, що замикав ходу.

– Тут ключове місце їхніх відносин, – відгукнувся демон. – Вона повинна все згадати, заново пережити й пробачити собі. Усвідомити, що немає її провини…

Рука, проколота зубочисткою, боліла. Ірина поморщилася.

– Тут вони бачилися востаннє, – знову заговорив демон. Ірина різко зупинилася, розкинула руки, звела лице до білого похмурого неба: