Щедрий вечір

– А в тебе коси підросли.

– Що мої, - байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: - От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них...

– А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?

– О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак!
– обурилась Люба.
– Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?

– Ніколи було, все з хатиною воловодились, - набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.

– І як тепер хатина?

– Краще не питай!
– зневажливо відкопилюю губи.
– Повнісінько понабивалося худоби.

– Таке скажеш!
– Люба здивовано повела плечем.
– Якої це худоби?

– Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.

– І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.

– Що ж ви зробили?

– Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче!
– Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: - "Прийди до води - воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові - трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї".

– Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, - здивувався я.

– Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш - наш борсук розжився на діток!

– Е?

– Справді.

– І що вони роблять?

– А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш - послухаєм.

Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.

– Тільки тепер тихенько-тихенько, - приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.

Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:

– Ось тут слухай - вони якраз під нами вилежуються.

– Ти ж звідки знаєш?

– Вухо розшукало місце... О, чуєш?

– Ні.

– Міцніше притискайся до землі. Чуєш?

– Не знаю.

Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.

А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.

– Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?

– Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.

– Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.

На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:

– Добридень, білочко.

Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.

– Свій свого злякався, - добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: - Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.

Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.

– Вона мене пізнає, - тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.

– А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?

– Це я накидала, - з гордістю сказала дівчинка.
– А перед ним ще й жаливи натрусила.

– Для чого?

– Ніби не догадуєшся?

– Ні.

– Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка - і по гадині, і по гадині...

– Ти?
– вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя.
– І не злякалась?

– Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.

– От молодець!

– А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

– Це ж якого - чумацького?

– З рибою і димом, - засміялась Люба.
– Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?

– Не хочу.

– І чим тебе частувати?

– Нічим.

– Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

– Є чим журитись людині, - спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.

– Що ж у тебе, Михайлику?
– одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.

– Ет, і говорити не хочеться.

– А ти скажи, - може, полегшає.

– Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, - повторюю мамині слова.
– Перша журба - нема людської хати, друга - стоїть наша земелька перед торгом, а третя - лежить невідома дорога, мов горе.

– Невідома дорога?
– зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі.
– Куди ж вона лежить, Михайлику?