Щедрий вечір

Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось як кумерція розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.

Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.

– Там середняку нарізають навіть по двадцять - двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати.

– Чого б вам, Володимире, не поїхати туди?
– обізвалася крізь сльози мама.

– Мені?
– отетерів дядечко.
– Як це? І чого це мені? Що ми - гірші за людей!
– але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве.
– Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?

– Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, - в'їв батько.

– Для вас витрушу останнє, - розщедрився дядечко.
– Чого не дотрушу-позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?

– Сто двадцять карбованців золотом.

– Що-що?!
– вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.

– Сто двадцять кажу.

– Сто двадцять!
– жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата.
– Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна - шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.

– Хіба ви колись не розминулись із нею?

– Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика... То за сімдесят віддасте? У мене ж п'ятірки, як зорі в жнива, - з самого місяця відлиті.

– І де вони взялись у вас?

– Де?
– спохватився дядечко.
– Це довга казка. То давайте свою руку - позолочу її. Де вже моє не пропадало!

Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.

Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях і далі - ні тпру ні ну.

– От усі на небі святі бачать, що переплачую!
– добрався -таки дядечко до неба та й вийняв з кишені заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, і жаднюга, як музику, вловив той дзенькіт, посмутнів, чуючи розлуку з ним.
– Так дев'яносто карбованців?

– Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.

– Сам бог-отець видить - від душі одриваю!
– Аж руки простягнув угору, потім засоромився, бо негоже піднімати їх до всевишнього з гаманцем.

Батько похитав головою:

– Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство і грошолюбство вас не до бога, а в сліди безп'ятого.

– Яке там грошолюбство! Чужі гроші й дурень лічить у снах, - розгнівався дядечко, і очі його зачерепіли.

Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, і я несподівано для себе і всіх вскочив у торг:

– Дядьку Володимире, і нащо так торгуватись, коли ви гроші мірками міряєте?

В хаті одразу стало так тихо, що пісня цвіркунів гримнула, як весільна музика.

– Що це?! Що?!
– сторопів, розгубився, вирячився і почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.

Я принишк, з опаскою придивляючись, як злість скаче по дядьковому обличчі.

– Що це?
– іще раз повторив дядечко і, хитаючись, підвівся з ослона.

– Нічого, Володимире. Ну, ляпнуло собі щось перед сном оце дрімайло. Хіба воно, дурненьке, щось тямкує?
– примирливо сказав батько.

– Е, ні, ні! Не дуріть мою голову: я теж розум не в решеті ношу. Це ваш дурноколінний глум, усі ваші баляндраси та пересмішки обізвалися в ньому!
– виснув гість.
– Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. І хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!..
– дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню і, захлинаючись од обурення й образи, вилетів із хатинки.

– Оце сторгувались, оце випав скупецький вечір, - сказав спересердя сам собі тато й зміряв мене тими очима, в яких і сліду не залишилось од бісиків.
– Ну?

Я знітився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", і міркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.

– У тебе, збитошнику, очі не попеклися од сорому?

Кліпнув я повіками раз, кліпнув удруге - переконався, що очі не попеклися, і далі анітелень.

Тим часом із клуні ввійшла мати, стала біля печі, не то посміхаючись, не то кривлячись.

– Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив?
– строго допитується тато.
– Витрутив дядька і мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!

– А що ж мені казати?
– знизую плечима і знов кліпаю повіками - ні, очі таки не попеклись.

– Звідки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко гроші мірками міряє? Ти в нього, може, спільником при цьому був?

– Ні.

– Значить, не був спільником, - встановлює батько істину.
– То де викопав отаке?

– Як скажу, ви ще більше гніватись будете.

– Куди вже більше. Не мни своє слово - кажи!

– То ви ж самі це казали про дядька Володимира.

– Я?
– здивувався, нахмурився батько і несподівано посміхнувся.
– Таки говорив! І хоч ти, заводіяко, маєш вуха, як розварені вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?

– Я ж, тату, хотів допомогти вам, - мимоволі торкнувся руками до своїх зобиджених вух.

– Дочекались помічника! От нема кому хворостити босонога!
– батько посварився на мене пальцем, а далі зирнув на маму.
– Це не ти його настренчила?

– І таке ви скажете?
– неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що мені сьогодні не перепаде по зашийках.
– Хіба ж я не знаю, як у нас міряють гроші?

– А як?
– зітхнувши, поцікавився батько.

– У нас чиїсь гроші міряють, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками...

– Ох, і мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не відповідала вона: лихо завжди за розумних чіпляється.
– І вже з усмішкою звернувся до матері: - А бачила, як цей засядько дременув із хатини?