Щедрий вечір

– Далеко-далеко.

– Далі Вінниці?

– Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.

– Ой, лишенько!
– аж скрикнула дівчина.
– Як же там люди без лісів живуть?

– Живуть, позвикали.

– А чим вони палять?

– Кураєм, соломою.

– І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

– Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.

– Попроси гарненько його.

– Мама вже й сльозами просила.

– А батько що?

– Сердиться.

– Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?

– Чого?

– Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, - засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.

Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.

– Михайлику, а в степах і суниць не буде?
– охопивши руками коліна, запитала Люба.

– Ні.

– А що ж там буде?

– Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.

– То вже байка.

– Сам тато казав.

Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

– Поїж, Михайлику.

– Не хочу.

– Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, - поклала руку на шматочок сонця.

– Точнісінько так і мама каже.

Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

– Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.

– Це забудеться.

– От і не забудеться, - зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.

– То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.

– Нічого ти не знаєш, - правдиво подивилась на мене Люба.
– І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

– Це вже як тато закомандують.

– Отак і в нас - тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?

– Не знаю, як воно випаде.

– Я все буду дивитись на дорогу.

Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.

Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.

Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.

– До вас можна?
– застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.

– Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, - неласкаве обізвався тато.

Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.

– Чогось ви ніколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, - солодкомовно заговорив дядечко і цим немало здивував нас усіх.

Батько спідлоба глянув на нього:

– А звідки ви знаєте, що буде дощ?

– Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота - чекай непогоду. Добрий вечір вам.

– Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?

– От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.

– Не ваше просо і не ваші горобці, - одразу розсердився тато.

– І між святими буває сварка, - не гнівається дядечко.
– Послухаємо, що скажуть про це люди.

– Ви вже маєте свідків?

– Підбираю, підбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навіть копійчане, пропадало, бо за копійкою і карбованця попустиш. Ось так, а не інакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш цар-государ зібрав за гряницею аж мільйон армії?

– Давно вже ваш цар-государ лежить у землі.

– Е, не кажіть, у землі лежить його двійник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.

– Це ви мене лякати прийшли?
– батько зловтішне підсік дядечка.

– Та що ви, Панасе?
– розвів руки дебеляк.
– Нащо мені когось лякати, коли сам у революцію був ляканий. Я до вас по ділах кумерції.

– Кумерції?!

– Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись.

– Сорока ваша не збрехала.

Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:

– Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?

– Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?

– Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, - хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну.
– Але, коли гноїти її, щось бог зародить.

– Ви, доки не згудите, доти не купите?
– заступається мати за нашу десятину.

– Хіба я неправду кажу?
– косує дядечко на матірі, торкнувшись рукою кишені, запитує батька: - Як ви на сеє, коли я теє?

– Хіба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою, розхристану?

– Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом - шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років - не одружився б, - і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.