Щедрий вечір

Тепер уже на Обмінну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкірить на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке діло. Ще добре, що я повода не випустив з руки. Отож з грибами в одній руці, а з поводом у другій поволеньки доходжу до якимівської загорожі, де зараз трава аж куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозі, путаю наше лукавооке тягло і з грибами поспішаю до куреня. Але ні в курені, ні на пасіці Люби нема. То що мені робити? Я кладу на видноті гриби, кажу, щоб вони нікуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати красноголовців. Там є таке місце!

Біля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи він у темені прочавкає і проспить усе життя?

Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того місця, під яким повинен вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то піді мною, чи за мною зашаруділо. Напевне, заворушилася борсукова сімейка. Може, вона саме засіла за стіл і орудує біля миски? Я починаю усміхатися, в думці уже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює сміх:

– Може, тобі й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!

Я відриваю голову од землі, а біля мене аж перехитується од сміху Люба, у її руці погойдується чимсь напакована торбинка, і дівчинка кладе її на те саме місце, до якого тиснулось моє вухо.

– І чого б ото я одразу всі зуби продавав?
– кажу трохи невдоволено.

– Бо зраділа, що тебе побачила, - мов очеретинка, розгойдується Люба.
– Я так і знала: ти приїдеш сьогодні.

– Звідки ж таке знаття?

– І сама не знаю звідки, - звела угору худеньке плече.
– То ви вже не поїдете у степи?

– Не поїдемо. Ти пособила нам.

– То так вийшло, - радіє дівчинка.
– А ти щось привіз мені?

– А що ж тобі треба було привезти?

– Ніби й не догадуєшся? Якусь книжку.

– Привіз казки страшні-страшні.

– Про відьом і чортів?
– одразу ж скривилась і нахмурилась дівчинка.

– Про них.

– Я цих і слухати не хочу.

– Чого?

– Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самій у лісі.
– І дівчинка боязко озирнулася назад, ніби там, за деревами, коловоротилась різна погань.

– А от мені й зовсім не страшно, - відчайдушне брешу, а сам згадую, як мені колись уночі чорні дідові штани здалися чортом.

– Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечисті. Мій тато каже, щоб і я нічого не страхалась, а я все одно страхаюсь.

– І чого ж ти боїшся?

– Грому, різної погані і сови.

– Сови?

– Еге. Вона увечері так моторошно кричить, що волосся саме їжаком підіймається. І очі її страшно світяться уночі. Тоді я забиваюсь у курені татові під руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвіта! Будять мене то соловей, то зозуля, то іволга, то одуди, а то й роса. Ти щільникового меду хочеш?

І хоч мені дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так віднікуюсь, наче щодня маю мед у своїй хаті.

– І даремно, - каже чиїмись словами Люба.
– Мед - це здоров'я.

– Ну, коли здоров'я, то попробую.

– От і добре, - показує рідкі зуби Люба.
– А може, тобі і чумацької юшки зварити?

– Та ні, мабуть, не треба.

– От я усе набиваюсь, а ти все віднікуешся і віднікуєшся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобі щось хочу сказати.

– І дівчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене.
– Сказати чи ні?

Я теж чогось ніяковію і теж озираюся довкола.

– Кажи, як маєш щось...

– Ось дай відсапну. Тільки ти нікому нічичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тітки Василини був аж з Вінниці якийсь головний над співаками. Він такий патлатий і смішний-смішний! Як заспіває, то в нього рот стає пащекою - ціле горня влізло б туди. Він привіз тітці якісь ноти...

– І що?

– То тітка Василина візьми та й похвались йому, що я теж гарно співаю і виводжу підголоском. От йому й захотілося послухати мене. А я все соромилась і соромилась перед городським. Тоді моя тітка сказала, щоб ми разом заспівали. І ми заспівали разом, бо так і легше, і не соромно.

– І що далі?

Люба кумедно відкопилила губи, сторчма поставила очі, як той головний над співаками, і посміхнулась.

– А далі цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцілував у кіску, потім потягнув її і сказав, що я голос!

– А ти йому що?

– А я тихенько сказала: "Спасибі, дядьку". І йому це дуже сподобалось, бо він розсміявся і ще раз поцілував мене.

– От молодець!
– радісно вихопилось у мене.

– Він чи я?
– довірливо запитала Люба.

– Обоє.

На це Люба розважливо відповіла:

– Отак живе людина і не знає, що вона - голос. Головний над співаками обіцяв якось і мене, і тітку Василину викликати у Вінницю. Тоді я там і театр, і трамвай побачу.

– Везе ж людям!
– кажу я, а Люба починає сміятись.
– І що ти тому головному співала?

– Журливої: "Ой під яром-яром пшениченька яра, в долині овес". І веснянки співала, теж сумні. А він сказав, що в них живуть голоси якихось предків. Такий уже розумний чоловік, що й половини слів його не второпаєш. Він і моєму татові сказав, що я голос.

– Що ж на це тато?

– Розгладив вуса і сказав: раз таке врем'я, то він купить мені нові чобітки, і я почну їх носити ще до снігу, щоб не застудити голосу, - розгойдувалась і радісно лебеділа дівчинка.
– Тато в мене такий смішний, а хто не знає його, думає, що він дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпасті, норовисті і залазять, куди хочуть, навіть до рота. Ходімо до куреня.

– А що в тебе в торбинці?

– Хіба не бачиш? Липовий цвіт.

– На чай збираєш?

– Ні, наша кооперація приймає його на ліки. От я і зароблю собі на зошити. Назбираю цвіту аж на цілий срібний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитів. Давай разом збирати цвіт. У мене в курені і посушимо, бо на сонці не можна. Як ти?

– Можна і разом.

– То спершу ходімо їсти мед.

І в цей час біля нас ворухнулася чиясь тінь. Я оглянувся. Біля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергій - отой, що донедавна ховався у різних криївках од революції. Він втупив у мене важкі зимні очі й насмішкувато запитав Любу: