Щоденник моєї секретарки
Шрифт:
«Хто ви?» — запитав пильний голова колгоспу.
«Я? Бухгалтер», — чесно зізналася бабуся, тоді вже не просто вчителька, а викладачка французької.
«Бухгалтер?!!!» — зрадів голова і виділив новоприбулим півхати. Бухгалтери у селі тоді були рідкістю не меншою, ніж вчителі у двадцяті. Так моя бабуся-інститутка перетворилася на фінансиста.
«Про бухгалтерію я знала тільки одне, — розповідала вона мені під час наших походів до собесу чи на пошту. Вона ходила повільно, крім того, в установах завжди були черги, тому часу для розмов не бракувало. — Пам’ятаю, тітка колись казала, що суми цифр у стовпчиках та рядках будь-якої таблиці повинні збігатися. Оце і все. Так і зробила перший звіт. Голова подивився недовірливо, поїхав в район здавати,
Другий звіт пішов як по маслу. Третій — теж. А після четвертого голова повернувся з району сумний. «Тікайте, — сказав він. — Там на вас справа прийшла. Шукають, — і зітхнув. — Чорт, знову залишусь без бухгалтера!»
Бабуся ще раз розчинилася у степах. Разом з дочками та свекрухою. І виникла у глухому селі зовсім іншого вже району.
«Я — бухгалтер», — вже впевнено заявила вона місцевому голові.
Тут робота тривала понад рік — бабуся робила звіти, а складати їх возив голова, оскільки теж розумів, що бухгалтери просто так у степах не ростуть. І знову він якось повернувся сумний та сказав, що в район прийшли документи, треба тікати. І що тепер він залишиться без бухгалтера.
У третьому селі все повторилося точно так. А в четвертому голова порадив: «Вони вас все одно впіймають. Тікайте до Молдови. Тут якихось сорок кілометрів, а це вже інша республіка. І ваші документи підуть спочатку до Одеси, тоді до Києва, потім до Москви, звідти до Кишинева, а вже аж потім до району. А поки це буде, може, загубляться десь. Може, й Сталін здохне».
Документи й справді не дійшли — певно, загубилися. Сталін дійсно здох, але це сталося пізніше. А бабуся опинилася в молдавському райцентрі з паперами, які їй виписав останній голова, гарними паперами, у яких значилося, що пред’явниця їх є неодруженою. Це — щоб менше було питань.
Отак товариш Сталін домігся свого.
На своє щастя, бабуся не змінювала прізвище, коли брала шлюб. Залишилася на дівочому. Вона завжди казала: «Я не собака, щоб міняти ім’я, коли ідеш до нового господаря». І ця шляхетська пиха, як не дивно, полегшила втечу. Однак, не зважаючи на гарні документи та дівоче прізвище, бабуся не залишала діда напризволяще у далеких таборах. Регулярно, раз на місяць, вона переїздила адміністративний кордон з Україною та посилала йому посилки з найнеобхіднішим — цибулею, часником, салом. Щоб у діда не було цинги. Бо залишалася йому дружиною, що б там не вирішив у кремлівському кабінеті товариш Сталін.
Дід вижив навіть у Інті. Втратив зуби, але вижив завдяки бабусиним посилкам та своїй освіті — доходягу-вчителя помітили місцеві вольняшки з лабораторії та взяли до себе на невдячну письмову роботу.
І однієї ночі дід раптом з’явився у бабусиній хаті, налякавши дочок, які вже забулися, що у них є тато, бо зростали у суто жіночому товаристві. Отут і трапилося неймовірне — бабуся не прийняла діда. Поки він був у таборі, крадькома посилала посилки, отримувала листи «до запитання», а повернувся — не прийняла. Бо всі знали, що вона неодружена. Бо якби з’ясувалося, що вона стільки років приховувала, що є членом родини зрадника… І справа та знайшлася б, і стукачі б спрацювали. Посадити, може, й не посадили б, але зі школи б точно звільнили. А на руках дві дочки, свекруха та чоловік щойно з таборів.
Отже дід поселився окремо, на іншому краю містечка. Пішов працювати на механічний завод, а вночі тайкома приходив до родини. І так тривало, аж поки не розвінчали культ. Родина возз’єдналася.
Всі стали жити в одній хаті, і тут з’ясувалося, що вони вже не ті. Дід, який повернувся з пекла, — зовсім не той молодий вчитель, з яким колись одружувалася бабуся. Та й бабуся, що, немов Фенікс, кілька разів спалила себе і відродилася у новій іпостасі, — вже не та сільська вчителька з невідь-звідки взятою французькою
мовою.А чи не так само кожен з нас одного ранку прокидається у несподіваній тиші, яка перетворює кімнату міської квартири на келію, і раптово розуміє, що поруч лежить практично незнайома жінка, зовсім не та, яку він вперше поцілував двадцять років тому? Навіть якщо обійшлося без таборів, розкуркулень та НКВД — а був лише побут, робота, проблеми, діти. Ми вдивляємося в обличчя на подушці, намагаємося знайти у ньому щось знайоме — і не знаходимо. Тому що за двадцять років кров міняється в людині кілька разів. І в країні — теж.
Мабуть, саме тому чоловіків у віці тягне на дивацтва. Наприклад, як мого професора з університету, який при живій дружині, теж професорі, паралельно завів собі другу — прибиральницю з кафедри, народив з нею дитину та обвінчався у Греції за тамтешнім обрядом, щоб не вважатися двоєженцем.
У бабусі з дідом остання спроба спільного життя була досить довгою — спочатку вони намагалися терпіти, потім сварилися, мирилися, потім знову терпіли. Але зробили вже нічого не змогли. Товариш Сталін таки домігся свого, навіть з могили. Врешті-решт вони розлучилися. Без скандалів, цілком інтелігентно. Бабуся кинула Дубоссари і перебралася до нас. Дід перебрався за нею і купив хатинку на сусідній вулиці. Жили поруч, бачилися ледь не щодня, спілкувалися між собою, допомагали чим могли. Дід іще раз пробував одружитися, проте невдало — адже розповідати про його дивацтва легше, ніж терпіти їх поруч.
А може, краще про все це взагалі не думати? Що було — загуло, а що буде — то буде. Оно люди в літаку — летять собі у Дубаї покупатися та скупитися і ні про що таке не переживають. Може, взяти собі циганський принцип: «І пить будем, і гулять будем, а настане смерть — помирать будем», може, це єдина правильна філософія? Проте з нею треба народитися.
Далекі перельоти у мене завжди змішуються в одне суцільне марево — страх висоти, що гніздиться у підсвідомості, обов’язкові розмови з сусідами, байдужа уважність стюардес, нецікаві журнали, уривки нерозбірливої англійської, незручно прилаштовані на колінах книжки, обіди з дивним набором продуктів, безкінечне дьюті-фрі, допитливі погляди пасажирів, яким нема чого робити, окрім вивчати одне одного, залишки сну, біль у шиї та ногах. І думки, думки, думки. Про все на світі — починаючи від проблем світотворення, закінчуючи тим, якого дідька на борту лише чотири туалети. А нічна кількагодинна пересадка в Дубаї накрила цю мішанину пологом напівсну-напівмарення серед неприродно розкішного аеропорту, із вавилонським велелюддям різних рас, націй та авіакомпаній. Остаточно прийшов до тями я тільки тоді, коли з динаміків нарешті ввічливою англійською попередили про зниження і посадку у Мале — столиці острівної держави, до якої я, власне, й прямував.
Сучасні аеробуси обладнано ідіотськими камерами, які дають пасажирам можливість подивитися, що робиться внизу під час посадки. Я не люблю цієї розваги — чомусь завжди здається, що літак вріжеться у землю. Але сусіди завжди вмикають тільки їх. Посадка на Мальдівах відрізнялася від звичайних тільки одним — мені здавалося, що ми вріжемося не у землю, а в океан. Бетонна смуга з’явилася під пузом літака буквально в останню мить, коли я остаточно втратив надію. Сестрички з київського турбюро попереджали про спеціально насипаний острів-аеропорт, але я не думав, що все настільки серйозно.
А проте є річ, яка може виправдати усі незручності далеких перельотів. Це — момент виходу на трап. Коли ти починаєш озиратися навсібіч, немовби маєш у розпорядженні тільки цю хвилину. Начебто не буде ще кількох тижнів відпочинку, під час яких місцевий пейзаж стане звичним, іноді навіть обридливим. Подібно дитині, яка пройшла крізь страх пологів, відторгнення від матері і вилізла-таки на світ Божий, ти всотуєш його очами, вухами, шкірою, буквально кожною клітиночкою. Я люблю цей момент іще й за те, що ти ні про що не думаєш, ошелешений навалою нових вражень. Мати можливість не думати — для мене рідкісна і особлива насолода.