Щоденник моєї секретарки
Шрифт:
Мимоволі у голові спливають асоціації з батьківщиною. Точно так розвиваються події за три тисячі кілометрів звідси, у країні, яка вважає себе географічним центром Європи. Навіть портретну схожість персонажів можна знайти при бажанні — он ті три рибки, що тягнуть ласий шматок — викапані гуманоїди. Якийсь серед скатів — Паша Павлюк, чи то його місце серед мурен, а скати — це донецькі? Англійці, що усіх боків клацають спалахами та муркотять відеокамерами — це СNN та ВВС. Цікаво, а де тут я?
Несподівано бійка вщухає. Учасники шоу буквально в один момент заспокоюються і ховаються хто куди. Серед туристів хвиля нерозуміння.
Бійка одразу спалахує знову, проте вже без колишнього ентузіазму — чи то гладіатори втомилися, чи то відчули, що існує сила, сильніша за їхню, та зрозуміли, що просто ламають комедію?
Втомився і я — від думок, від інформації, від нерозуміння того, що відбувається. Від того, що сиджу на острові, як Робінзон, а десь там триває війна. Війна за мою країну, але без моєї участі.
Я раптом відчуваю гостре бажання пірнути з хвилеламу та приєднатися до вистави під водою. Зчепитися з якимось із скатів, а то й з усіма разом. Ото був би кадр! СNN не пожаліло б кількох тисяч за такий! Шубовснути, щоб бризки полетіли, а потім рвати усіх зубами, і самому відчувати, як ікла встромляються у твою плоть.
Однак СNN цього разу обійдеться без кадру. Бо я мовчки підводжуся та іду спати. Хоч-не-хоч, а тиждень мушу провести на цьому острові, як ув’язнений.
Ув’язнений в раю.
Віктор Ющенко не виключає силового конфлікту, який може почати влада в разі провалу фальсифікації на виборах.
Одним з головних підсумків теледебатів став радикальний поворот в іміджевій стратегії Віктора Януковича. Він спробував представити себе в якості «нової влади», яка вже прийшла на зміну «старій», до якої прем'єр зарахував і Віктора Ющенка.
За вихідні на сотнях машин, на яких були зав'язані жовтогарячі стрічки — символ виборчої кампанії Віктора Ющенка — були розрізані шини.
В понеділок активісти громадянської кампанії «Пора» заблокували в'їзд до Кабінету Міністрів України, прикувавши себе ланцюгом до паркану.
— Наш літак здійснив посадку у столиці України місті-герої Києві. Прохання залишатися на місцях до повної зупинки літака і вимкнення двигунів.
Пасажири жваво завовтузилися, дістаючи сумки та теплі куртки з багажників над кріслами. Я ввімкнув мобільний
і, поки той шукав мережу, сам приєднався до загального шарудіння.— Пасажири, залишайтеся, будь ласка, на своїх місцях, — нервово нагадала у ретранслятор стюардеса.
Відвиклий від рідного простору мобільний незвично довго визначався з потрібною мережею, але нарешті індикатор показав високий рівень сигналу. Я набрав Сапулу.
«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності».
Як це «поза зоною»? Терпіти не можу цю жіночу неорганізованість. То вони у найвідповідальніший момент «не чують» дзвінка, то забувають зарядити мобільний.
Розлючений, я набрав Володаря Колес.
— Володю, ти де?
— На стоянці справа від виходу.
— А Катерина Петрівна з тобою?
— Ні. Ми домовилися зідзвонитися, щоб я її забрав. А вона поза зоною.
— Додому дзвонив?
— Ніхто не відповідає.
Оце ще новини!
Хоча зараз у неї пожежа за пожежею. І гасити все це насправді значно важливіше, ніж зустрічати шефа в аеропорту. Все правильно, тільки не треба забувати заряджати мобільний.
— Я вже приземлився. Скоро вийду.
Перед будками прикордонної перевірки вишикувалися довжелезні черги. Картина виглядали незвично ще й через те, що черги до віконець, де обслуговували іноземних громадян, були значно довшими, ніж до двох крайніх, прикрашених українським прапором. Цікаво, з чим це пов’язано?
Прикордонники працювали на повну потужність. Усі віконця були відкриті й звідусіль лунало інтенсивне клацання штампів.
— Єдиний плюс черги, що не треба буде чекати на багаж, — пролунав ззаду чоловічий голос.
Я озирнувся.
Попутник, який у літаку сидів неподалік від мене, говорив у простір, сподіваючись знайти співрозмовника.
— Це точно, — нейтрально відгукнувся я. — А що це за дурдом?
— Та, кілька рейсів з Європи прилетіли одночасно. Спостерігачів везуть.
— Яких спостерігачів?
Дядько гмикнув:
— Та на вибори ж. Зараз нова мода. Всі, хто має друзів чи родичів за кордоном, оформлюють їх, як спостерігачів, і тягнуть до нас на вибори.
Я здивовано огледів залу. Дійсно, у чергах можна було помітити кілька організованих груп. Люди перегукувалися між собою, а досвідченіші розносили імміграційні талони й показували, як їх треба заповнювати.
— Їм що, гроші за це платять?
— А я знаю? Кажуть, що не платять. Кажуть, що більшість — за свої.
— За свої? — здивувався я. Це було щось новеньке у ринкових реаліях. — А навіщо?
Попутник стенув плечима.
— Щоб фальсифікацій не було. Начебто це допоможе.
— Так отож.
— Краще б інструкторів привезли, — дядько понизив голос.
— Яких інструкторів?
— Ну, які досвід мають у Грузії, на Балканах. Якщо кожен з нас візьме по арматурині, от тоді не буде фальсифікацій.
Цікава думка. Я придивився до співрозмовника. Статечний, солідний, сивий. Явно зростав ще за соціалізму. Уявити такого на майдані було досить складно, і не тільки через вік та масу. Людина все життя вибирала з одного кандидата від блоку комуністів та безпартійних, а тепер от готова повстати через те, що не за того голосувала? Не вірю. Проте сама ідея про арматурину як запоруку демократії мені сподобалася. В цьому щось є. От тільки чи багато в Україні знайдеться людей, готових від розмов перейти до справи?