Щоденник моєї секретарки

Миловида прикордонниця не мала до мого паспорта жодних питань. Багаж і справді вже стояв на транспортері, і пройшовши митний контроль, я швидко знайшов на стоянці власну машину.

— Привіт.

— З приїздом, Сергію Миколайовичу! — Володя ґречно взявся вкладати мою валізу до багажника.

— Що у вас тут?

— Та ви ж, мабуть, знаєте. Все у цих виборах. Народ гуде.

— Народ… Слухай. Мені тут один кекс у черзі на митницю сказав, що люди готові взятися за арматуру.

— Готові, Сергію Миколайовичу.

— Готові, кажеш? А от конкретно ти візьмешся? Вийдеш на вулицю?

Володар Колес ніяково гмикнув.

— Ну так я ж на роботі. Я вас вожу, Сергію Миколайовичу.

— Гаразд. А з твоїх родичів, знайомих, хто кине роботу і вийде, коли помаранчеві покличуть?

Шофер замислився.

— Та не знаю. Ніхто, мабуть, не вийде.

Люблю революціонерів-теоретиків. Вони навіть на кухнях оперують абстрактними категоріями. А життя — річ конкретна.

— От бачиш! З моїх теж ніхто. А ти кажеш, люди! Не вийдуть люди. Будуть сидіти, як і триста років біля бабів сиділи.

Володар Колес прокашлявся й запитав:

— Куди їдемо?

— До офісу.

Бориспільська траса пістрявіла передвиборчою агітацією. На її тлі губилися навіть нав’язливі мобільні оператори. «Вірю! Знаю! Можемо!» — і поруч «Тому що послідовний». Вольові щелепи, посмішки, дитячі обличчя як невідпорний політичний аргумент. Оце називається сховався від виборів! Краще було залишатися в океані з рибами, а не вертатись у цей мурашник. На деревах сям-там виднілися пов’язані помаранчеві стрічки. У потоці було помітно машини, так само пов’язані помаранчевим. От іще революціонери знайшлися. Розповідають одне одному, що дійшли краю і готові до повстання. А коли треба буде дійсно взятися до справи скажуть: «Я не пішов, бо ніхто ж не пішов. А якби пішли всі, я був би у перших рядах.» Гидко все це. Не знаю, чи є насправді у нас зараз шанс, чи ні, але знаю твердо, що ми його проґавимо.

Чим глибше ми занурювались у місто, тим нав’язливішою ставала політична реклама.

А ще ці плакати із зображенням осідланої і розрізаної мапи України. Не знаю, як щодо Томущопослідовного, але за подібні речі треба руки рубати. Проти авторів таких плакатів я б і сам арматурину взяв.

— Сергію Миколайовичу, а це не її машина?

— Чия?

— Катерини Петрівни. Оно, біля ресторану.

Володар Колес пригальмував, щоб я міг роздивитися.

— Ану, давай туди, — скомандував я.

Машина й справді була Катьчина.

Отже один камінь з душі геть. Слава Богу. Ні, не те щоб я хвилювався за свою заступницю — вона вже доросла й цілком самостійна. Просто в теперішній напруженій ситуації кожен негаразд або навіть просте порушення домовленостей викликає тривогу.

Якщо Сапула зустрічається з кимось, тоді зрозуміло, чому вимкнула мобільний. Серед київських бізнесменів побутує міф, точніше навіть тверде переконання, що через мобільний можна прослухати будь-які переговори, навіть якщо він вимкнений і просто лежить поруч.

— Ти до ресторану не під’їжджай, припаркуйся за рогом, — попрохав я Володю, конспірація зайвою не буває. Після того, як машина зупинилася, я запропонував. — Давай зробимо так. Ти зайдеш до зали та подивишся, з ким там Катерина Петрівна. Тільки не вітайся і до столика не підходь. Зрозумів?

Звичайно, це неправильно. Насправді треба було їхати до офісу і чекати, поки вона звільниться й передзвонить. Але це вже вище за мої сили. Після тижня на острові, коли з глузду з’їздиш від тривоги та безсилля, скучивши та заморившись від самотності — ще й чекати в кабінеті? Краще тоді вже було залишатися на Мальдівах.

— Все буде зроблено, — запевнив Володя і попрямував до входу.

Конспіратор з нього кепський, дарма що в органах працював.

По радіо грала музика, звучали нейтральні новини. В інформаційному просторі України — лад і спокій. Все під контролем.

Володя повернувся за кілька хвилин і всівся за кермо.

— Ну що?

— її нема, — відповів він.

— Як нема? А в другій залі?

— Ніде нема. Там взагалі нема відвідувачів. Столи порожні.

Чекайте, а як же тоді машина? Може, Катька десь поруч? Але навіщо ставити машину біля одного ресторану, коли збираєшся сидіти в іншому? Тим більше зранку, коли всі стоянки вільні.

Добре. Начхати на конспірацію. Доведеться робити все самому. Як завжди.

Без жодного слова я вийшов з машини і хряснув дверцятами.

Ресторан був досить пристойний з мексиканською кухнею, однак головною його перевагою було розташування — неподалік від офісу, обіч основних магістралей, а значить, поза межами повсюдних пробок. Ми частенько використовували цей заклад не тільки для зустрічей у справах, але й для посиденьок — якщо дружині настукають, що бачили мене там з жінкою, легенд можна вигадати більш ніж достатньо.

— Доброго дня! — розплилась у посмішці знайома метрдотель.

— Доброго, — я проминув першу порожнісіньку залу діловим кроком і завернув до другої. Там теж було порожньо.

— Ви когось шукаєте?

Я розвів руками:

— Шукаю. Машина, розумієте, перед вашими вікнами стоїть, а самої нема.

— Розумію, — кивнула дівчина, але посмішка чомусь зникла з її милого личка. — Ви, певно, супутницю свою шукаєте.

— Так.

— Лано! — покликала раптом метрдотель, і з-поза шинквасу з’явилась офіціантка в пончо. — Лано! Розкажи пану про ту жінку, — і обернулася до мене. — Вона вчора у вечірній зміні була, їхні столики обслуговувала.

— Ту, яку забрали?

— Як забрали? — не зрозумів я.

Офіціантка запитально подивилася на свою начальницю.

— Розповідай давай.

— Я вчора у вечірній зміні була…

— Хто забрав? — не втерпів я.

— Не знаю. Якісь стрижені, — вона знову поглядом звернулася до метрдотеля і та кивнула головою. — Я ж розповідаю.

— Добре, добре.

— Вони за сьомим столиком сиділи з якимось чоловіком. Замовили кави, вона — капучіно, а він еспресо і грузинський коньяк. Я їм зробила святкову пропозицію, вони взяли, і він все одно ще коньяк замовив. А потім заходять четверо таких спортивних, коротко стрижених і сідають за шостий. Я до них підходжу…

Дівчина плуталась у словах від хвилювання, і розповідь перехопила метрдотель.

— У нас свято, ювілей ресторану. Тому кожному відвідувачу ми пропонуємо порцію текіли безкоштовно. А ці відмовилися, всі четверо. Лана підходить до мене й каже — ці не просто так прийшли. Як таке може бути, щоб четверо чоловіків відмовилися від текіли? Ну ще один зрозуміло — шофер. Але щоб усі четверо?

— А ще у них барсетка така товста була. Вони саму тільки каву замовили, навіть без молока, і один такий чорний її на край стола поставив, в смислі барсетку. Я хотіла відсунути, щоб кава влізла, а він мене матом. Тихо так і злобно.