Серед темної ночi
Шрифт:
Найбiльше за всiх клопотався Денис. Та й було чого! Скiльки працював, дбав, щоб збитися на добрi конi: збився, придбав i - от тобi, маєш! В одну нiч - як вода вмила!.. Пiсля крадiжки вiн аж плакав з жалю й зо злостi. I досi як згадає, то так серце вогнем i вiзьметься. А надто ще… одно… Та цього вiн нiкому не казав, не признавався… сам собi думав до слушного часу.
У голову заходив, мiркуючи, що б його зробити.
Нарештi йому таки пощастило.
Пiсля того як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було,- аж поки люди забулися трохи та не так уже коней берегти стали.
– От що, куме! Скiльки люди не шукали коней, нiхто досi не знаходив. А ми давай таке зробимо. Є в Чорноусi знахар Гострогляд. Кажуть, що до його багато людей ходить ворожити, як конi або воли пропадуть, то як скаже де, то там i найде чоловiк.
– Та невже?
– зрадiв Тонконоженко.
– Їй-бо, правда! Угадає, мов там був. Ходiм до його!
– А що ж йому треба нести?
– Грошей. Кажуть, що треба положити скiлькись там рублiв.
Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей та й у дорогу вдвох iз Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка, ще бiльше, нiж Тонконоженка: що то скаже знахар?
Увiйшли в Чорноус, зараз чоловiк воли жене, вони його й питають за Гострогляда.
– А нащо вам? Чи не конi шукаєте?
– Авжеж, не що!
– I вони почали йому розказувати про своє лихо i питати, чи може тут Гострогляд допомогти.
– Такий не може! Як скаже, то як ув око влiпить! Такий знахар, що на всю округу. Спершу вiн так помагав людям - од хвороби тощо, а це взявся й за злодiїв ворожити. Народ до його так плавом i пливе, бо як сказав, що нi, то вже нi, а як сказав, що буде, то вже в тебе конi дома.
Балакучий дядько залюбки розказував, який гарний знахар Гострогляд. Йому до вподоби було, що в їх у селi та живе такий великий чоловiк,- от цiлком так, як город там якийсь хвалиться iнодi своїм славетним ученим, чи що. А нашi подорожани залюбки його слухали i з великими надiями пiдiйшли до знахаревої хати. У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навiть страхом.
Увiйшли в хату - знахар мов i не чує їх, i не гляне. Несмiливо поставали бiля порога й промовили:
– Здоровi були, дядьку!
Знахар нi пари з уст, мов нiкого i в хатi нема. Обом гостям стало якось моторошно. Стояли i несмiливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловiк iще не старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчинi. Бере зiлля i зв'язує пучечками. Позв'язував усе, що було на столi, зложив докупи. Тодi глянув на їх.
Глянув - i Денис одразу зрозумiв, за що Гостроглядом його прозвано: такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.
– А, здоровi, дядьки! Що скажете?
– До вашої милостi,- гостi вклонилися.
– Сiдайте та кажiть!.. Хоч я…- припинився i так пильно на обох поглянув,- i знаю, чого ви прийшли, та все ж кажiть.
Посiдали. Тонконоженко почав розказувати. Гост-рогляд слухав мовчки, iнодi тiльки покивуючи головою, мов потакуючи.
Вислухав, подумав…
– Посидьте тут, а я пiду подивлюсь. Пiшов з хати. Дожидаються куми, i кожна хвилина того дожидання
за годину їм, мабуть, здається. А знахар усе не йде та й не йде.Рипнули дверi, Денис iз кумом здригнулися. Увiйшов знахар, сiв мовчки за стiл, подумав…
– Так-так-так… Одна конячка була гнiда, з лисиною на лобi?
– Вона!
– скрикнув Тонконоженко.
– На переднiх ногах мички бiлi?
– Їй-бо, вона!
– Терешко аж зiрвався на ноги: не мiг висидiти.
А знахар спокiйно та байдужно казав далi:
– А другий кiнь вороний, добрий кiнь.
– Ой, добрий!
– вигукнув бiдолашний хазяїн доброго коня.
– Так… Знаю, де твої конi. Можна знайти.
– Дядьку! Будьте милосерднi! Скажiть - де! Я вже вам не пожалiю!..прохав Тонконоженко, стурбований надiєю побачити знову свої конi.
– Та що ж…байдужно, не поспiшаючись, одказав знахар,- можна й сказати… аби було за що.
– Та я хоч i зараз ладен… Кажiть - скiльки!
– поспiшавсь Тонконоженко.
– Двадцять п'ять карбованцiв положи - матимеш конi.
– Ой, це ж начебто й дорого буде!
– зажурився Тонконоженко.
– А конi ще дорожчi. Мабуть, за кожного рублiв по сорок дав?
– За одного сорок, а за другого сорок i три.
– Отож бачиш. А тепер ще подорожчали конi, то вже за їх не вiсiмдесят три взяв би, а може, й сотню. I я ж не можу дурно робити: воно й менi стоїть. Та про мене - як знаєш…
Устав i почав знiмати з кiлочкiв зiлля та розкладати на столi, мов йому вже й байдуже про Тонконоженковi конi.
Жалко було Терешковi таку силу грошей давати. Та бачив, що iнак не поможеться. Спробував ще поторгу-ватися з Гостроглядом, дак той i не озвався. Довелося витягати грошi. Не було з собою всiх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив їх Тонконоженко на стiл. Знахар мов i не глянув на них.
– Сьогоднi в нас п'ятниця…- почав казати,- так, отже, в понедiлок, як сонце зiйде, пiдеш у Чорний яр… Знаєш? Там будуть твої конi стояти, прив'язанi до великого дуба, що росте посеред яру, аж на днi.
– А як не будуть?
– несмiло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як грошi пропадуть?..
– Кажу, що будуть, то будуть,- сердито вiдказав знахар.- А коли не ймеш вiри, то хоч i назад грошi забери,- менi однаково. Тiльки вже тодi й коней там не побачиш.
Тонконоженко злякався й змовк.
– Та нiкому й словечком не пробовкнися, аж поки додому конi приведеш. Тодi кому хоч кажи. А скажеш ранiше, то й коней не побачиш, i сам бiди не минеш. Чуєш?
I так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженковi мов поза спиною снiгом сипнуло.
Денис спитався:
– А чи не можна б, дядьку, так, щоб i про злодiя довiдатися - хто вiн такий є.
– Ге! Чого схотiв! Буде й того, що конi знайдуться!
– одказав знахар.Того не можна. Воно, сказати, можна й те, да тiльки тодi вже повiк-вiчний коней не побачиш, бо воно так, що або про те, або про те можна ворожити,тiльки про одно.
– Та бог з ним! Менi вже хоч би конi!
– махнув рукою Тонконоженко.
Попрощалися й пiшли. Жалко було грошей Терешковi, та веселило хоч те, що конi знайдуться.