Серед темної ночi

Втече! От зараз пiде, покриється, i Денис нiчого не знатиме, даремнi будуть усi заходи, знову нiчого вiн не довiдається про те, хто його ворог. I враз мов iмпетом що кинуло Дениса назустрiч невiдомому чоловiковi. Вискочив i став перед ним, лiвою рукою вхопив його за горло, а правою, держачи кийок посерединi, розмахнув i вдарив з усiєї сили в бiк. Чоловiк упав, i Денис опинився на ньому.

Але даремне на свою силу важив. Далеко дужчий за його був чоловiк. Вiдразу вивернувся з-пiд його, збив його пiд себе i пригнiтив колiном.

– _ А! Ти мене будеш бити!
– захрипiв знайомий Денисовi голос.

– Роман!
– скрикнув Денис.

I змовкли, вдивляючись один одному в обличчя: той на землi, пiд колiном, а той, нахилившися над їм, з рукою на горлi. Дивилися серед темряви хмарної ночi, силкуючися пiзнати знайомi риси.

I враз пiзнали…

Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але тiльки на мить. Як звiр дикий, одним скоком, Роман зник у темрявi.

Денис пiдвiвся хитаючись. Груди в нього болiли вiд Романового колiна. А, проклятий! Як пригнiтив! Здоровий, як бугай!..

Денис увесь трусився - з напруження, зо злостi. Тепер вiн знає, хто конi бере. То догадурався, а тепер i побачив. А, злодiю, коноводе, харцизе проклятий! Не минеш ти тепер Денисових рук!..

Денис повiдв'язував конi й повiв їх з яру…

Була ще нiч, як вiн уїхав у двiр до кума Терешка й постукав до його в темне вiконце:

– А вийди лиш, куме, сюди! Пiзнавши Тонконоженко голос, зараз вийшов. Перед дверима стояв Денис i держав пару коней.

– А що це?

– Твої конi.

– Ой! Та ну?

– Дивись!

Тонконоженко кинувсь до коней i хазяйським оком зараз же пiзнав їх, хоч i в темрявi.

– Та як же то? Нiчого не розберу.

– Замкни конi в повiтку, та ходiм у хату, то розкажу.

Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, i радiв поверненим коням, i трохи боявся: а що, як це знахаря розгнiває?.. А як Денис сказав, що вiн хоче направити врядника на Романа, то вiн i зовсiм перелякався:

– Ой куме, не роби цього! Хiба ж ти не знаєш того Гострогляда? Та 'дже всi люди кажуть, що його не можна займати, бо як схоче, то таке поробить чоловiковi, що й жити не дасть. Кажуть, хворобу насилає i на товар моровицю.

Денис почав сперечатися. Адже тут нема нiякої нечистої сили. Певне, знахар у спiлцi з коноводами. Дiло звичайне, людське.

Та кум нiяк того не слухав. Нехай там i людське дiло, та знахар має нелюдську силу.

Щоб не сперечатися бiльше, Денис замовк. Вiн заночував у кума, а вранцi вернувся додому.

Було свято. Домаха пiшла до церкви. Мати поралась бiля печi, батько й Зiнько були в хатi.

– От, тату, викохали синочка-коновода!
– озвався Денис до батька.

Старий мов здригнувся:

– Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?

– Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого!
– злiсно вiдповiв Денис, роздягаючися i сердито кидаючи чумарку на пiл.

– Не лютуй, а краще до ладу розкажи!
– звелiв батько.

Денис почав розказувати. Вiн i поперед сього ще думав на Романа. Та що ж? Не можна було довiдатись. А от тепер уже довiдавсь… I вiн поряду оповiдав усю подiю.

А старий Сиваш слухав, похилившись кiнець столу, про свою ганьбу вiд рiдного сина та й не помiчав за великим смутком, що пекучi сльози котилися йому по обличчю, по бородi й падали великими ясними краплями на спрацьованi почорнiлi руки.

Дожився! Хiба вiн того сподiвався, того дожидав? На старiсть йому сиву голову таким соромом син покрив, перед усiма людьми i його, i ввесь рiд iзганьбив!.. Нiколи цього не було, щоб iз-помiж Сивашiв злодiї були. А отже…

Мати стояла бiля печi, прихилившися в кутку до рогачiв, та й собi втирала сльози. Зiнько сидiв такий, як перед смертю. Тяжка хмара налягла на всю сiм'ю.

А Денис усе оповiдав, не помiчаючи того нiчого, розпалений своїм оповiданням, згадкою про вiдбуту боротьбу. Вiн доказав i змовк, i всi мовчали. Тiльки материне хлипання чути було серед тишi. А Денис, незважаючи на те, правив своє:

– Цього не можна так попустити. Це вiн i далi буде все село грабувати та й нас. Я пiду у волость. Хай їдуть у город та щоб там забрали його до тюрми.

– Денисе, чи ти розуму не згубив?
– понуро спитав батько.

– Чого б я розум iзгубив?.. А що.ж я - подарую йому троє коней, чи як?

– Ех ти, безсоромний, безсоромний!
– гiрко й докiрливо промовив батько тихим голосом, що ще тремтiв од недавнiх слiз.- Дак ти пiдеш ото самого себе поганити, людям розказувати, що Сивашi злодiї?

– Та це ви через те так кажете, що ви вже старi, вам байдуже про хазяйство, а нам iз Зiньком треба своє добро берегти.

– А ти, Денисе, на мене не здавайсь!
– озвався поважно, з притиском Зiнько.- Менi честь милiша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало, я на брата не пiду виказувати, самого себе ганьбити.

– Хi! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а вiн. Ну, як собi знаєте, коли такi добрi та багатi! А я того не подарую, бо менi нi з чого дарувати. Я зараз до врядника!
– I вiн почав удягатися.

Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса i вчепилася за його:

– Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!

– Одчепiться, мамо!
– сердито гарикнув Денис i вирвав у матерi свою руку.

– Облиш його, стара!
– озвався батько.- Слухай ти!
– загомонiв вiн до Дениса, i голос його задзвенiв так гостро, що той ураз спинився.- Я того тобi не дозволяю i велю не робити того. Поки я живий, то я тут хазяїн у своєму добрi, а не ти! Пiдеш казати - прокле-ну i сьогоднi ж викидаю тебе з усiма твоїми манатками з хати, щоб ти менi її не ганьбив! I нiчого не дам.

Денис знав батька. Вiн був звичайно тихий, але як отаким голосом заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито швиргонув чумарку знову на пiл i пiшов з хати мовчки, тiльки дверима грюкнув так, що аж щпаруни посипались.

Вiн справдi облишив iти до врядника, але не мiг утерпiти й розказав декому про випадок у Чорному яру. Незабаром поголоска пiшла по всьому селу. Довiдався й урядник i пiшов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися знахаря, сказав, що нiчого вiн не знає, а конi самi знайшлися в яру. Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нiчого, бо знав, що не мине батькової кари, як скаже. Так урядник нiчого й не мiг зробити. Звiсно, можна потрусити i знахаря, i Романа, та хiба в їх що знайдеш? Все село говорило про їх, але заняти не можна було, бо нi до чого причепиться.