Серед темної ночi

"Боже мiй,думала вона.- Якi ж тут непривiтнi люди! Як я тут житиму?"

Хазяйка зараз же поставила її за роботу до печi. Кiлька разiв налаяла, що селючка i нiчого не тямить, хоч Левантина робила все як треба. Левантина їй не подобалася, бо була молода й гарна. Квасюк був на десять рокiв молодший за жiнку i оженився з нею через грошi. Тi грошi вiн давно забрав собi до рук, завiв на них цю крамницю, а жiнкою почав поштурхувати. Вона йому вже наприкрилася, бо була стара й негарна. Як вiн наймав молоду наймичку, то Квасючка лютувала i силкувалася витришкати її геть усякими причiпками та знущанням. Волiла б старих наймичок, бо до тих цей клятий бабiй не в'яз би. Але Квасюк проганяв старих так само, як вона молодих. I через те в їх у хатi завсiгди кипiло, як у казанi.

Того ж вечора вона сказала чоловiковi, що Левантина селючка, нiчого не тямить, то вона її вiдiшле. Але Квасюк знав уже, через що це.

– Не вередуй!
– крикнув.- Через тебе наймички не вдержиш. Щомiсяця нова. Одiшлеш цю - зостанешся зовсiм без наймички, бо нiякої тодi не найму.

– Про мене краще без наймички, нiж iз такою, як ця!
– кричала розлютована Квасючка, бо в них ще нi одної наймички не було такої чепурної, як Левантина.

– Та менi байдуже до тебе, чорт тебе бери, хоч би й сама все робила - як кобила, здорова! Дак же не поробиш усього сама, то менi через твої вереди кумерцiї вред буде.

– Кумерцiї вред! Якраз тобi кумерцiя в головi! Знаю, чого треба! Дак я за тобою i вночi слiдком ходитиму.

Двоє дiтей - хлопець шести рокiв i дiвчина семи - попрокидалися i слухали сварку, слухали не вперше. Незважаючи на їх, Квасючка кричала:

– Я тебе вночi з постелi не пущу! Не думай, що тобi пособиться, коли ти її зоставиш.

– Тю на тебе, скажену! Я тобi кажу: одправиш цю дiвчину, я її знову, тобi на злiсть, iзнайду, а тебе з хати вижену,- йди геть iк твоєму дурному батьковi, що пустив на свiт таку пришелепувату дочку!

Квасючка замовкла, пам'ятаючи, що вже одного разу чоловiк її вигнав був, а батько не дуже привiтав, то їй довелося вертатися додому й коритися чоловiковi. Вона знишкла, але наважилась так дошкуляти Левантину, щоб та, не витерпiвши, сама втекла.

I справдi дошкуляла. Левантинi просвiтку не було за роботою, за лайкою та за штурханцями. Сердита Стручиха була така добра проти цiєї худої, як суха тараня, носатої, рудої крамарки, розпаленої заздрiстю й невiрою до чоловiка. Левантина мусила вставати вдосвiта, як ще темно було, а лягала опiвночi,- i ввесь день на роботi. I що не зробить, як не ступить - усе було не так, усе не до ладу, за все гримання, а то й штурханець межи плечi. Квасюк же був до неї добрий, i як не було жiнки, то все так поглядав на неї, як кiт на сало. Левантинi вiд того погляду ставало так моторошно, що вона тодi бажала, щоб швидше повернулася Квасючка з своєю лайкою. Вона силкувалася не стрiватися з ним на самотi, а вiн робився до неї ласкавiший та ласкавiший i нишком силомiць пхав їй у руки кiлька разiв цукерки з крамницi. Левантина любила ласощi, але тi цукерки було їй чогось гидко їсти, i вона вiддавала їх дiтям або викидала. А одного разу хотiв подарувати їй гарну червону стрiчку. Вона не взяла i втекла вiд його.

Проминув мiсяць. Левантина стомилася так, що наважилася кинути службу i сказала про це хазяїновi. Той здивувався:

– Чого? Через що?

Вона почала казати, що дуже важко жити, що нiколи спочинку нема, сама лайка, а то й бiйка. Але Квасюк нiяк не хотiв її пускати:

– I не вигадуй! I не видумлюй! Що це ти? Яке ж ти маєш право кинути мене без наймички? Мусиш бути, аж поки я нову знайду. А що тобi важко, дак цього бiльше не буде.

Мусила Левантина зостатися, i справдi їй покращало: хазяйка вже не годувала її потиличниками i менше лаяла, хоч позирала на неї ще лютiшими очима, бо як засварився з нею чоловiк за Левантину, то аж попобив її.

Але сам Квасюк почав чiплятися дужче. Скоро Квасючка одвихнеться з дому, вiн зараз посадить дiтей у крамницi, а сам до неї та й починає пiдлабузнюватись. Одного разу хотiв обняти, дак вона йому такого стусана дала, що аж поточився.

– Оце, яка сердита!
– каже немов ласкавенько, а в самого банькатi очi так i зайнялися.

– Не в'язнiть, дядьку!
– закричала Левантина.- Бо, їй-бо, втечу!

– Дурна ти!
– вiдказав Квасюк, знову пiдходячи до неї та заступаючи їй дорогу так, що вона опинилась аж у кутку бiля печi.- Чого тобi тiкати? Не будь така сердита до мене, то я тебе как куколку наряджу, а хазяйка не посмiє й слова тобi сказать. Любить буду так, що аж!..- I його нахабнi очi зажеврiли, впиваючися в неї.

– Не займайте мене, бо кричатиму!

– Пустяки! Разлi я звєр якой, чи що, щоб од мене кричать! Та я й займать тебе не буду, коли ти не схочеш. Я до тебе добрий, то й ти будь до мене добра.

Левантина почала совати рогачем у печi, а вiн тим часом ущипнув її за руку.

– От одiйдiть, дядьку, бо, їй-бо, оцим рогачем так i дам!
– скрикнула вже зовсiм сердито Левантина.

– А я рогач у тебе однiму, а тогда тебе поцiлую.

– У вас є жiнка,- її й цiлуйте, а не мене!

– Стану я таку погану цiлувать!

– А нащо брали?

– Бо глупой тогда був.

– Ну, то будьте ж тепер розумнi та не в'язнiть до мене!

У другiй хатi почулась Квасюччина хода, Квасюк зник з кухнi в двiр.

Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство,- вiн їй знов те спiває. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала її до крамницi, а сама туди ходила. Та те мало помагало, бо вiн завсiгди так прирозумiє, щоб де самому її застукати.

– Дядьку,казала Левантина,- коли ви до мене чiпляєтесь, то давайте менi рощот!

– _ Не дам.

– То я втечу; хай вам i грошi зостаються.

– Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в одну минуту в полiцiю заберуть.

Левантина бачила, що вона в неволi, все думала, як би з сiєї неволi визволитися, i не могла нiчого вигадати.

II

Як хазяїн виходив чого з крамницi, то замiсто його сидiла хазяйка, а як i хазяйки не було або їй нiколи, то, на другий мiсяць служби Левантининої, Квасюк став посилати туди Левантину. Замкне шухляду з грiшми та й посадить дiвчину, поки сам увiйде. Згодом, привчившися, вона, було, часом дещо й продасть iнодi - таке, що йому цiну знає.

Одного разу вона сидiла отак у крамницi, коли ввiйшло щось. Був осiннiй хмарний вечiр, а скупi Квасюки шкодували рано свiтити,- у крамницi було поночi, i Левантина тiльки й побачила високу постать якогось чоловiка в пальтi.

– А дайте чвертку табаку!
– попрохав покупець.

Левантина здригнулася вся, всiєю своєю iстотою.

Перед нею стояв Роман.

I вiн пiзнав її i спинився здивований, навiть уражений, не знаючи, що казати. Та швидко схаменувся:

– Левантина!.. Штука! Каким таким образом тут очутилась?

Вона стояла перед ним нерухома, i щось не давало їй дихати, не давало говорити.

– Служиш тут, чи как?

– Служу…ледве вимовила вона, i в цю мить увiйшов Квасюк.

Роман зараз же кинув розмовляти з Левантином, i вона пiшла з крамницi. Але Квасюк, увiходячи, дочувся, як вони розмовляли, покликав згодом Левантину i почав її допитуватися - хто цей парубок i через що вона його знає. Вона сказала, що з одного з ним села.

Здавалася зовсiм спокiйною, хоч уся холола. Дожидала ночi, як бога, щоб зостатися самiй. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле, все тяжке й болюче встало, ожило новим життям i пекло її, мордувало.