Серед темної ночi

А люди, довiдавшися, що то свiй злодiй краде, ще бiльше почали турбуватися. Цей знає всi закуточки й суточки, то вiд нього нiде на заховаєшся. Треба добре берегтися. Стукачiв ще бiльше найняли. Ночували завсiгди бiля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру, а як хто мав, то й рушницю. Всi були на Романа дуже лихi; хто й обороняв його попереду, то той тепер лаяв. А вже що тi хазяї, яких вiн коней позбавляв, то тi кляли так, що й кiсточки в нього не клятої не лишилося. Двоє через це зовсiм зубожiло, а всiм. iншим довелося позичати грошей на конi. Тепер Романовi страшно було й поблизу Диблiв проходити, коли не хотiв головою наложити.

Але пiсля подiї в Чорному яру крадiжки притихли; чи то коноводи полякалися, що їх викрито, чи то їм не було ходу за пильною вартою.

Так думали люди; а Роман думав собi iнше.

Частина третя. ЛЕВАНТИНА

Левантина не знала, куди саме їй iти. Iшла в сусiднє село: може, знайде там роботу. Тепер жнива, то скрiзь рук треба. До села було тiльки вiсiм верстов, i вона вступила в його ще до снiдання. Проминула кiлька перших дворiв i спинилася перед великою, на двi половини новою хатою, з двором, забудованим по-хазяйському зробленими повiткою, возiвнею й хлiвами. Серед двору стояв запряжений кiнь.

"Мабуть, заможний господар живе,- подумала дiвчина.- Зайду до його".

Несмiливо вступила у двiр, i саме в ту мить з хати вийшов господар, кремезний просивий чоловiк з короткою пiдстриженою шпичакуватою бородою, з кудлатими бровами. Лагодився сiдати їхати на поле i вздрiв Левантину.

– А чого тобi, дiвчино?

Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, i тремтячим голосом сказала:

– Роботи шукаю… Чи не треба вам наймички?

– Роботи? А звiдкiля ти?
– спитав господар, позираючи на неї неймовiрними очима з-пiд кудлатих брiв.

– З Диблiв.

– А чия ж ти?
– I так вiн випитував про все в Левантини, розпитався й про те, через що кинула хазяїв. Вона сказала, що занедужала, а тим часом хазяї взяли iншу наймичку. Хазяїн ще подивився на її бiлет,- видимо, письменний був,- вернув його, а тодi сказав:

– То що, зоставайсь хоч i в нас. Роботи тепер багато… Дам тобi три карбованцi на мiсяць.

– Дядьку, а тепер же дорожче роблять,- насмiлилась озватися дiвчина.

– Може, де й роблять, дак пiди ще пошукай - поки його знайдеш тiєї дорожчої цiни. А тут робота готова.

Подумала Левантина: i справдi, поки ще його знайдеш! Може, довго ще попоходиш! Згодилась.

– Iди ж у хату та снiдай, та й поїдемо зараз на поле!

Пiшла Левантина в хату. Немолода жiнка поралась там.

– Оце, стара, несподiвано бог послав наймичку,- озвався до неї хазяїн.- Давай їй снiдати, та вiзьму її на поле…

Хазяйка привiтала її ласкаво, посадовила снiдати.

Потiм поїхали на поле…

I незчулася Левантина, як проминув мiсяць на роботi в Бовкунiв (так звалися цi люди). Праця була тяжка, як звичайно по селах у жнива, та Левантина хоч i була собi утла й тендiтна, але не боялася нiякої працi. Хазяї й хазяйськi сини й дочка, бачачи, що вона добра робiтниця, а дiвчина звичайна й сором'язна, були до неї добрi. А що за працею не геть було коли й думати про щось iнше, опрiч роботи, то Левантина таки трохи заспокоїлася й на серцi,- не так неначе стали її дошкуляти отi клятi думки про минулi лиха та зла. Про подiю у Чорному яру i про все, що потiм у Диблях сталося, вона нiчого не знала - це зробилося вже пiсля неї. Тут цього нiчого не було чути. Левантина думала, що й довго житиме у Бовкунiв, але помилилась.

Одного разу, як усi сидiли за снiданням, рипнули дверi i в хату ввiйшла якась дiвчина:

– Здоровi були! Ось i я вернулась.

– Ге, Параска!
– зрадiли хазяї.

Виявилося, що тая Параска - це Бовкунова наймичка. Занедужала в неї мати, дак вона й пiшла на який час додому; а тепер мати подужчала, то вона й назад.

Левантина зоставалася нi в сих нi в тих, бо господарi знову брали Параску. Вона не вдержалась:

– Чом же ви, дядьку, не сказали, що у вас наймичка є? Може б, я тодi у вас i не стала, а деiнде шукала служби.

– Еге, дiвчино! Того ж я й не казав, що ти тодi не стала б, а менi,сама бачиш,- рук було треба, аж кричало,- по щиростi вiдказав Бовкун…Та не журися! Я оце завтра їду в город, а в мене там є родич, брат у перших, бакалiєю торгує… Я оце як був у його, дак вiн менi казав, що йому треба наймички. Їдьмо завтра в город, то я тебе одвезу до його: може, вiн не знайшов iще дiвки, то тебе вiзьме. А не вiзьме вiн, то вiзьме хто iнший,- у городi людей багато.

"Чи в город, то й у город!" - подумала собi Левантина. Вона там зроду не була, дак їй трохи страшно було туди їхати, але ж там був заробiток, а тут уже вiдбули жнива, то не дуже треба найманих рук. Вранцi поїхала з Бовкуном у город.

Чомусь той город здався їй не таким пишним, як вона думала. Такi будинки вона бачила i в панiв у своєму селi, тiльки що тут їх було дуже багато: дерев'яних, кам'яних, сiрих, бiлих, жовтих… так i мигтять ув очi… Та все один до одного попритулюванi - нi городiв, нi садкiв. По вулицях сновигають солдати та пани, лаються якiсь москалi; вiз торохтить по камiннi та пiдкидає на ямках - аж не всидиш. Не подобалося те все Левантинi.

– Тпру!
– припинив Бовкун конi. Стали бiля невеличкої крамницi.

– Ану, злазь. Левантине, бо оце вже ми й приїхали.

Бовкун прив'язав коня до лiхтарного стовпа, i вдвох увiйшли в крамницю.

Крамниця була пiдхожа до тiєї, що Левантина бачила i в себе на селi, тiльки бiльша. По нiй крутився хазяїн, Степан Iванович Квасюк, чи то пак Квасюков,- це вже так вiн себе тепер звав. Чорнявий, з банькатими очима, з пiдстриженою по-городянському борiдкою, не дуже гарний з себе, та й не поганий.

– Здоров був, Степане Iвановичу!
– привiтався гiсть.

– А, здрастуйте, здрастуйте, Платоне Григоровичу! Заїздiть же в двiр, чого ви на вулицi стали?
– запрохував хазяїн.

– Нема коли, треба на базар поспiшатися,- вiдказав Бовкун.- А ось я, коли хочете, дiвчину вам привiз. Чи, може, вже наняли собi?

– Нi, нi, ще.

– Дак оця хоче у вас стати. Служила в мене мiсяць,- добра робiтниця. Я й далi б зоставив, та не можна.- I вiн почав розказувати, через вiщо мусив Левантину вiдiслати. А Квасюк тим часом поглядав на неї своїми банькатими очима, i Левантинi чомусь не подобався той погляд.

– А яку цiну вiзьмеш, дiвчино?
– спитав вiн.

– Три з половиною на мiсяць,- несмiливо сказала Левантина.

В городi служили по чотири та по п'ять карбованцiв, але Квасюк побачив, що Левантина того не знає, i сказав, що бiльш як три карбованцi не дасть, та ще щоб вона й на своїй одежi була. Левантина не довго думала й поєдналась. Квасюк забрав у неї пашпорт i одвiв її в кухню до своєї жiнки.

Квасючка, висока й худа жiнка, дуже старiша за свого чоловiка, глянула такими сердитими очима на Левантину, так до неї озвалась, що в тiєї аж у душi похололо.