Серед темної ночi

А як же не послухається?

I щось починало їй казати, що даремна її надiя, що не має вона такої сили, щоб вирвати Романа з того багна, в якому вiн опинився. Вона силкувалася задавити цей голос, та не могла…

Чи послухається, чи нi, а вона його благатиме. Коли не поможе, тодi - дiйся воля божа! Вона вже нiчого не здолiє тут зробити.

Як то? То вiн тодi пiде пiдпалить село, обкрадатимуть людей? I вона те знатиме i нiчим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хiба ж тодi не впаде й на неї той грiх? Люди кидаються в полум'я, рятуючи людей, а вона не обрятує їх, хоч їй в полум'я не треба кидатись, а тiльки побiгти в Диблi й сказати…

Грiх страшенний, непрощенний грiх - задля свого кохання попустити занапащати людей. I вона хоче зробити той грiх!

Але ж, боже мiй… Вона ж його любить! Билась головою об стiл, не знаючи, як поєднати кохання з повиннiстю - з тим, чого вимагало сумлiння.

Таки наважилась. Вона благатиме його, а коли вiн не послухається, побiжить у Диблi.

Цим трохи заспокоїлась. Та не надовго. Бо нова думка знову розбила ввесь той спокiй.

Коли вона скаже йому, що все знає, то вiн же не пустить її з хати, зв'яже її, замкне… Як же вона тодi побiжить у Диблi?

I мучилась цiєю новою думкою довго-Нарештi зачула, як брязкає на дверях замок. Утекла в темну хатчину i сiла на лiжко.

Увiйшов у хату, вiдхилив до неї дверi:

– Устала вже?
– Сiв на лiжковi бiля неї.- От не надєявсь, що ти до мене прийшла сьогодня! Савсьом не думал! Що ж там здєлалось з хазяїном?

Вона почала розказувати - все, як було…

– О дурненька, дурненька! Чого ж ти просто до мене не прийшла?

– Та… адже прийшла…

Вiн обняв її й поцiлував. Перший рух її був - випручатись. Але зараз же вона припинила сама себе i скорилась його поцiлунковi - одному, другому. Вiн радiв з цiєї несподiваної ласки, вона це бачила, i нова надiя прокинулась у неї; вона цим не пустить його вiд себе.

– А я тобi єстi приньос. Хочеш? Ходьом! Вийшли вдвох. На столi лежали пироги, ковбаса, хлiб, яблука. Надiючись на здобич, Роман позичив грошей у Яроша.

– Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою обiдать, дак вот i приньос того-сього.

– Спасибi, моє серденько!

Посiдали за стiл. Вiн їв добре, їй шматок не йшов у горло, та силувала себе їсти.

Вона тулилася до нього, зазирала йому в вiчi, всмiхалася, хоч у неї хололи й тремтiли руки. Вона заживала всiх хитрощiв, на якi була здатна, бо це був останнiй спосiб затримати, вдержати його, зберегти його собi. I зважилась iти до краю… Сьогоднi не пустить його, а там… побачить, що робитиме.

Короткий осiннiй день уже наближався до вечора, як вони пообiдали.

– Як менi гарно, Романочку, що ми вдвох, i будемо вдвох увесь день сьогоднi… Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати?

– Чого б то я тебе проганял? Та я такой рад!.. Жаль толькi, що не доведеться сьогоднi дома ночувать. Уже скоро i йти нужно.

– Чого? Куди?

– Хазяїн посилаєть… На машину…

– Надовго?

– Завтра дньом вернусь.

– Ой Романочку! Як же я сама буду? Не їзди!

– Нельзя, Левантинко: хазяїн велить.

– От, велике лихо, що хазяїн велить! А ти занедужав та й не можеш їхати.

– Не, йому то без надобностi… Должон єхать, дак єдь…

– Романочку! Голубчику! Братику! Не їдь! Зостанься зо мною! Будь зо мною увесь день сьогоднi, всю нiч!

– Завтра буду ввесь день i всю нiч i завсегда потом буду.

– Що завтра! Сьогоднi хочу!

Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в вiчi, цiлувала його, обсипала ласкавими, закоханими словами чарiвними, обхоплена непереможним, мало не божевiльним бажанням затримати його, не пустити… її розпаленiй, знеможенiй думками головi здавалося чомусь, що в цiй ночi вся сила: аби тiльки вiн сьогоднi зоставсь, аби сьогоднi, а тодi вже все, все добре буде!

Нiколи ще вона з ним не була така - навiть там, на селi. У нього туманiла голова.

– Нельзя, серце!.. Когда б можна - я б i слова не сказал… Ну, а то ж нiкаким способом.

– Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо мною роби, цiлуватиму тебе, милуватиму тебе, тiльки не ходи сю нiч!

– Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему?

– Так хочу! Хочу, щоб ти нi з ким сьогоднi не був, тiльки зо мною! Ми такi щасливi, такi щасливi будемо, якщо ти зостанешся зо мною сю нiч. I тепер, i потiм щасливi будемо!

Вiн пригортав її, цiлував, але вирвався нарештi:

– Ну, нужно йтiть!

Вона так i припала до нього:

– Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо мною! I цiлувала його без лiку, силкуючися тими поцiлунками сп'янити його, примусити забути про все, зостатися з нею.

– Коли зостанешся сю нiч зо мною - буду твоєю, не пiду вiд тебе. А пiдеш - утечу зараз. Сю нiч! Тiльки сю нiч…

У цих, стiльки разiв уже сказаних, словах "сю нiч" чути було стiльки благання й натиску, що Роман почав прислухатися до їх пильнiше. Вiн ще держав її в себе, як малу дитину, на колiнах, цiлував їй очi, губи, шию, голова ще туманiла, а вже якась непевна думка ворушилась там. I вiдразу вiн повернув її обличчя до себе:

– Ану, глянь менi в очi! Вона глянула.

– Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз?

Вона почервонiла враз, пiймана на гарячому вчинку.

– Дак он шо!
– Вiн зсадив її з колiн.- А що ж ти чула?

Все загинуло, все!.. Тiльки одно зостається… Вона кинулася перед ним навколiшки, обхопила йому колiна руками:

– Романе! Братику! Рiдненький! Не роби цього!.. Не ходи з ними!.. Не занапащай людей!.. Не занапащай своєї душi!.. Покинь їх… тих, недобрих!.. Забудь усе те!.. Будем чесно жити!.. По вiк вiчний не розлучуся з тобою!.. Тiльки не ходи!.. Втечемо вiд їх!.. Утечемо зараз!

Роман устав, одiрвав її руки вiд своїх колiн i вiдiйшов.

– Брось чорт зна що патякать!

– Нi, Романочку, не кажи так!
– Вона лiзла за ним навколiшках, чiпляючись за нього.То ж грiх!.. Пiдпалити!.. Красти!.. Боже мiй!.. Чи я ж думала?.. Не пущу тебе! Покайся!.. Треба, Романочку, покаятися, спокутувати свiй грiх!

– Проч!

– Не вiдпихай мене!.. Мiй братику! Мiй рiдненький!.. Ти ж менi милим був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти й мене!.. I людей же! Вони ж не виннi!.. Хiба ж не можна з iншого жити? Ми будемо працювати, заробляти… Я робитиму… ночi не спатиму… Романочку!.. Романочку!..

I не пускала його колiн з рук, дивилася на його знизу, благаючи словами, очима, сльозами…

– Левантине! Не дурiй! Устань сiчас! Слухай, що я скажу!

Вона пiдвелась.

– Шо ти чула, шо видiла,- щоб толькi ти сама його чула й видiла. Шоб нiхто больш! Єслi ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся, хоч натякнеш, то задушу, своїми руками тебе задушу i крикнуть не дам!

Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гнiву, вiн стояв перед нею такий страшний, нелюдський… А її, мов грiм, побивали тi його слова, однiмали в неї мову, руки…