Серед темної ночi

– Треба так накарать,- говорив Кучма,- щоб уже бiльше не мiг такого робити. А то тепер страху нiякого нема. У старовину не так було - в старовину строго було.

– Ну, а как же в старовину карали?
– спитав Лукаш.

– А так!.. Одного разу… давно було… год десять… Тодi в нас був отаманом Хоменко,- от запальний був!.. А гнiздо в нас було пiд Борзною. Дак один на судi й прошкодився так, що через його двох у Сибiр заслали. Ну, ми пiдождали, поки вiн вийшов з острога. Вийшов вiн i не подає знаку, а сам на Чернiгiв побрався. А отаман каже: "Невже ж оце вiн i втече наших рук? Не попустiмо, хлопцi!" Ну, зараз двоє й обiзвались: один та ще другий, молодий був хлопець, Грицько… а здоровий був, як тур!.. "Ми його,- кажуть,- приставимо". I приставили!

– Та как же вони його приставили?

– А так, що на дорозi перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили, та рота ганчiркою заткнули, та й ведуть… Довели до нашого ярка… був там у нас такий ярок, що ми в йому збиралися… Один же побiг товариство кликати, а Грицько берегти зостався.

– Зачим товариство?

– Щоб суд був… Не хотiли самi порядкувать… Ну, збiгав… Мало не все товариство зiбралося. Стало кружка, а його посерединi… Одiткнули йому рота,- кажи, коли хочеш!.. А вiн стоїть проти мiсяця бiлий-бiлий та труситься…

– Ну?

– Ну, й присудили!
– I Кучма вихилив чарку.

– _ Шо ж йому здєлали?

– Шо здєлали, то здєлали, а тольки бiльше нiкого не паскудив!.. Як закопали на тому ж мiсцi, то так i зогнив,- нiхто не шукав… А хоч би й знайшли, то нiхто б не виказав, бо всi хлопцi добрi та й били всi… по черзi кожен брав кийок та й бив… щоб усiм винним бути…

– I ви там були?
– спитав Лукаш.

– Може, був, а може, й нi,- одказав Кучма, наливаючи нову чарку.- Так у старовину було! А тепер розпуста пiшла, нiхто не шанується, нiхто честi не знає: виказав на товариша та й прав, i ходить собi на волi, мов i нiчого не зробив. Хiба що попоб'ють iнодi, та й то не дуже…

– Ну, не очинь то й тепер будем прощать…- стиха, але гостро промовив Ярош, i його холоднi, злi очi блиснули.

– Нi, що не кажи, а в старовину не так було!
– знов правив своє Кучма.- Тодi ти знав, що ти в товариствi воїн i що всi за тебе, як один, стоять! По правдi робили! А тепер такого вже нема… I того не було, щоб коновод поганив руки пальтом яким абощо. Тодi кожен знав: наше дiло - степ! Там ти собi вольний,- шукай вiтра в полi! Та й коноводи ж якi були! Хоменко, отаман, дак той раз за одну нiч сам вивiв п'ятеро коней!.. Ото люди!.. А тепер що? Пху!.. Дрiбнодухi всi!

Кучма вже здорово випив, а випивши, вiн завсiгди вихваляв старовину, що як добре тодi було, i лаяв молодих…

– Брехня!
– гримнув кулаком по столу Патрокл, аж пляшки й чарки задзвенiли.- Брехня! Є й тепер такi коноводи - орли!

– А де ж ти їх бачив?
– спитав, глузуючи, Кучма.

– Де? На Кубанi!

– А хiба ти там був?

– О, стультус малоумний! Да ти спитайся, де я не був!

– Ану ж, ну, розкажiть про Кубань!
– попрохав Роман.

– Слухайте! Почну ab ovo, спочатку. От як турнули мене з кондукторiв, заходився я торгувати. Голки-шпильки, пундики-мундики, табачок-сiрничок - ат, чорт зна що! Бачу, що воно не пiдходить нi до мого iменi, нi до моєї хвамилiї, нi до мене самого. Бо iм'я в мене геройське, хвамилiя - образець, та й сам я такий, що хоч зараз iди троянцiв воювать. А тут голки-шпильки!.. Чорт зна що! Лiквiдацiя i аква вiта.

– Шо, шо?
– питали Роман та Лукаш.

– Азiнуси й стультуси! Те, що продав свою бакалiю, а грошi з горя прогуляв. Ну, зоставсь у мене в кишенi, якось завалявся, карбованець. Подивився я на нього: ге-ге, братику, з тобою довго не проживеш!.. Нi, тiсно тут жити!.. Махну на Кубанськi степи! Хоч з черкесом буду биться,усе лучче, нiж iз п'яницями в трахтирi. Ну, иду до знакомого кондуктора: "Пусти на Кубань!" Посадовив у кондукторську, а на другий поїзд другому кондукторовi здав… От я вже й на Кубанi… Добра штука Кубань, да тiльки бiда, що й останнього карбованця в дорозi проїв. Нанявся до одного багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви знаєте, що воно там табунщик? Чорт, а не чоловiк! Як вирветься у широкий степ з орканом у руках, дак вiн там орел! Скаженого коня-неука пiймав, сiв на його, стиснув колiньми - ех! аж степ гуде! Кiнь б'є i передом i задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого - овечкою стане! А вже нiчия чужа коняка не стрiвайся з Артемом у степу - його буде. I було в нас товариство добре: шестеро нас, та такi!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за одну нiч за двiстi верстов перекинули, продали i в обiд другого дня дома були.

– Ну, та невже?
– почулися здивованi голоси.- Та як же це ви зробили?

– Уже знали - як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодiячка - такий, що перед полiцiєю труситься, як от ми, клапоухi азiнуси. Там вiн нiкого не боїться, а його всi бояться! Вийдемо на ярмарок - гуляй душа без кунтуша! Морем коло нас горiлка, танцi, музики бiля ятки на майданi, а люди збираються!.. А дiвчата задивляються!.. Ах, сто чортiв!.. А ми гуляємо, гопака витинаємо, до дiвчат залицяємось, та величаємось, та хвалимось - як коней перемкнули та якi були конi…

– Ну, це вже брехня!
– перепинив Кучма.- Тобто стали розказувать, де конi брали? Та зараз би й вас самих забрали.

– Суса тупорилого у хвiст поцiлували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а вiд нас страх був. Там на всю округу звiсно, хто такий Артем Гайда, а його зроду нiхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: "Оставайся в мене, Артеме, жити!" Бо пан знає, що як у його свiй коновод житиме, дак цiлi будуть конi свої, а до чужих йому байдуже.

– От там жисть!
– скрикнув Роман.

– Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться… Раз як застукали нас в очеретах! Два днi оборонялись… рушниця добра в Артема була i пiстолетики в мене… Вони до нас посунуться, а ми - бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька: як уразить, то заболить. А на третiй день умкнули од їх, ще й з кiньми… Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортiв!..

I вiн знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався, вся його кудлата велика постать дивно вiдмiнилась пiд впливом згадок про минуле, дикою степовою силою справдi повiяло вiд неї. I обличчя в сього п'яницi й злодiя мов осяяв якийсь свiт, очi йому заблищали дивним блеском…

Всi глядiли на його зачудованi. Роман увесь час слухав, втупивши в нього свої палкi очi, боячися словечко згубити. I як ударив по столу здоровенний Патроклiв кулак, парубок ураз так i кинувся й скрикнув:

– А що ж, справдi? Разлi ж i ми не люди? Разлi ж уже как ми, дак i не зумiєм нiчого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмiйоться!.. Хочете? Завтра в Диблi i п'ятеро коней возьмемо.

– Ну, ну, ти не очень заривайся!
– промовив Ярош неприхильне.- Знаєм уже, как там брать…

– А я вам кажу, що возьмемо! Слухайте. Коло мого двора живе сусєд Струк. А в його на шпилi клуня. I так вона стоїть, що з усього села її видно. Ну, я запалю клуню, народ побiжить на пужар, а ви тим часом виведете конi.

На хвилину всi стихли, а тодi враз "ура!" зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш.

– Тихше! Цитьте! З улицi почують!
– припиняв Ярош.

– Дарма! Чорт їх бери! Нехай чують!
– не вгавав Патрокл.- Романе! Братику! Амiкус любезний, дай я тебе поцiлую!