Шлях Абая

З десяток азимбаївців ще трималися купи, відступаючи під натиском переселенців до крайньої юрти аулу — саме до тієї, де стояв Базарали. Тут стояв суцільний перестук соїлів, голобель і шокпарів. Відчувши серйозну небезпеку, байські сини трималися купи. Ще трохи, і вони могли вирватись з аулу в степ і поскакати на своїх добрих конях.

А тут Базарали гукнув щосили:

— Бий, не жалій! Налітай, жатаки! Не дайте собакам втекти!

Крик його запалив борців. Почувши його, повернулися й ті жатаки, що переслідували інших ворогів, які кинулися врозтіч. Базарали, блідий, з перекривленим від болю обличчям, все ще розмахуючи над головою шокпаром, здавався живим закликом до помсти. Гучний голос його, перекриваючи і стукіт соїлів, і тупіт копит, владно лунав над аулом, неначе дзвінкий клекіт могутнього орла. І, скоряючись його закликові, жатаки, а разом з ними і переселенці, дужим натиском потіснили ряди ворогів. П’ятеро байських синків злетіли з сідел, серед них Ахметжан, Акилпеїс і спритний силач Єлеусиз, який збив чимало жатаків.

Втративши їх, Азимбай рішуче повернув коня і кинувся тікати. Абилгази і Шодр помчали за ним, проте наздогнати його ніяк не могли. Давно не ходив під сідлом Такежанів кінь, на якому скакав Абилгази, тож він обважнів і не міг зрівнятися з виїждженим інохідцем Азимбая. А важкий, великий Сивка скакав ще повільніше. Єлеусиз, зрозумівши, що сивий дід, певно, верховода росіян, дужим ударом соїла оглушив його коня.

Незабаром Абилгази і Шодр повернулися в аул. Там тим часом упіймали і прив’язали до юрт тих коней, з яких були збиті вороги, а їх самих вигнали з аулу пішки. В юртах перев’язували поранених жатаків.

Цей бій можна було вважати перемогою жатаків. Лють бідняків, що спалахнула, коли вони побачили загибель врожаю, якому було віддано стільки сил, дала їм перемогу. Допомогла і несподівана підмога переселенців. Жатакам вдалося не тільки удержати в себе всіх тридцятеро коней, захоплених на спашу, але й додати до них з десяток тих, з яких були збиті азимбаївські люди. Якщо байські аули прийдуть з мирними переговорами, вони зможуть одержати назад своїх коней, сплативши жатакам усі збитки. Якщо ж ні,— коні залишаться в жатаків.

Прийшовши до такого рішення, Даркембай і Базарали всіляко підбадьорювали людей.

— Будьте стійкі. Попереду ще багато клопоту з цим ділом, підперезуйтесь тугіше,— казав Даркембай, обходячи юрти аулу і, посміхаючись, додавав: — Розколють череп — надінь шапку! От і мені, старому, голову розбили, а, бачте, ще не помер. Тільки не втрачайте мужності!

Вдень жатаки покликали до себе російських друзів і пригощали їх обідом у трьох юртах. Усі жителі аулів, навіть діти, приходили дякувати Опанасові, Шодру, Жа-рії, Шоклі. І скрізь, як найкумедніший випадок з усього бою, згадували поразку Мака.

— Шокла б’є його п’яткою по голові, а він тільки вигукує: «Айрилмас!» — сміялися жінки.

До самісінької ночі байські аули нікого не прислали до жатаків. За цей час переселенці під керівництвом Опанасовича написали скаргу, в якій засвідчили спаш. Тут було зазначено на скількох десятинах знищені посіви, оцінено якість зерна, розказано, яким чином тисячний кінський табун опинився на полі, і підтверджувалось, що спаш був зловмисний, заздалегідь задуманий. Про все це тридцять сімейств російських переселенців доводили до відома семипалатинського повітового начальника. Під скаргою розписалися всі переселенці. За порадою Опанасовича, з цього акта одразу ж зняли копію: він пояснив Базарали і Даркембаєві, що свідчення треба послати в місто до начальства, а копію про всяк випадок краще зберігати в аулі.

Коли цю важливу справу було закінчено, нові друзі аулу почали лаштуватися до від’їзду. Канбак таки добре потерпів у бою, але, перев’язавши свої рани, все ж рушив з росіянами, щоб вивести валку на тракт. Прощатися з друзями прийшло населення всіх трьох аулів. Надвечір валка російських переселенців рушила в дорогу, випроваджувана благословеннями і словами подяки.

Одразу після від’їзду валки жатаки влаштували нараду. Було вирішено, по-перше, одразу ж послати ходака до начальства з скаргою і з свідченням переселенців. Для цього в місто вночі мав виїхати спритний жигіт Серкеш, який знав російську мову. По-друге, Даркембаєві й Абилгази доручили зараз-таки їхати до Абая і розповісти йому про всі сьогоднішні події.

Того, що Абай ще вранці довідався про злочин, учинений байськими синками, жатаки не знали. Опівдні він послав на місце спашу Магаша й Дармена, щоб ті точно визначили розміри шкоди, завданої жатакам. Виряджаючи їх, Абай попередив, щоб вони не заїжджали в аул до жатаків: він не хотів, щоб у дальшій боротьбі, яка неминуче розгорнеться навколо цієї події, його звинувачували в таємних стосунках з жатаками. Завданням його було тільки встановити істину і бути безстороннім свідком.

Магаш і Дармен уважно оглянули всі двадцять десятин і переконалися, що врожай загинув цілком.

— Всі посіви знищені геть-чисто. Все винищено дощенту,— з такою звісткою повернулися до Абая юнаки.

Після нового злочину насильників Абай зовсім позбувся спокою. Ним оволоділи гіркі думи:

«Що ж, я так і стою на тому місці, звідки почав життя? Чим більше борюсь я зі злом, тим ясніше бачу, що воно, як та багатоголова змія: одрубаєш одну голову — дві інші виростають. Де ж вихід? Коли ж я побачу зорю народну? Чи життя моє приречене на безплідність? Жодної мрії не дано мені досягти? Чи доведеться мені коли-небудь радіти за свій народ? Де ж вона, вірна дорога?»

Задушна хвиля то сльозами підкочується до горла, то стискає серце.

Здогадуючись про тяжкий стан батька, Абдрахман пішов до нього надвечір, коли той сидів сам, заглиблений у свої думи.

— Я розумію, тато, що вам удвічі важче,— стиха заговорив він.— Мало того, що це вчинено поруч з вами, на ваших очах, винуватцем його до того ж був син вашого рідного брата… І гнів мучить вас, і сором… Ви страждаєте мовчки, про себе. Чи не дозволите сказати і мою думку?

Лагідні слова сина обрадували Абая, і він вдячно глянув на нього, показуючи, що готовий слухати.

— Ви не раз захищали мирних, працьовитих людей від насильства. Вороги ваші це знають… Тепер, нападаючи на жатаків, вороги наступають на вас. Адже так?

— То правда.

— А ви ж ніколи не відступите від свого шляху! — продовжував Абіщ, не питаючи, а стверджуючи.

— Не відступлю. Помру на цьому шляху. Це і клятва моя, і переконання моє.

— Коли так, то дійте й самі. Зважтеся на сміливий вчинок. Станьте самі на захист народу. Це допоможе йому, підтримає його сили, пробудить відвагу. Гляньте на росіян: у них і боротьбу робітників, і повстання селян завжди підтримують кращі люди. Не тільки словами борються за безправних і скривджених, а самі відважно втручаються у боротьбу. Вони показують народові, яку силу він може мати, коли об’єднається в спільному прагненні…

— Що ж мені треба зробити? — роздумливо запитав Абай.— І мені сісти на коня з соїлом у руці?

— Навіть і так,— рішуче сказав Абдрахман.— Треба буде — зробіть і це! Насильство відступає тільки перед опором, зло перемагається сильною волею. Базарали показав шлях. На цьому шляху і Даркембай, і багато інших. Покажіть це самі на коні! У вас багато друзів. Покличте їх на допомогу скривдженим і безправним жатакам — ви побачите, всі прийдуть на ваш поклик. Нехай вороги побачать цю силу. Тільки перед нею вони відступлять, повернуть спокій і народові, і вам!