Шлях Абая

— А ти мене навчи, Асан! Покажи. І я братиму тільки стиглі.

— Кажу, не можна. Будеш приставати, ніколи більше з собою не візьму. Знаєш що? Ти краще тримай поділ, а я зриватиму колоски і кластиму тобі. Гаразд, Усен-тай?

— Гаразд!

Домовившись, діти почали обережно і повільно пробиратися в густій пшениці. Асан, бачивши, які колоски принесла вчора стара Ійс, почав вибирати точнісінько такі. Зриваючи їх, він старався не пошкодити стебла і, передаючи Усену, примовляв:

— Ступай тихенько, не топчи пшеницю. Поламаєш — пропаде посів. Іди моїм слідом. Зламаєш хоч одне стебло — бабуся більше не пустить!

Малюк, пробираючись за братом, мріє вголос:

— Принесемо — бабуся знову напече зерна.

Спогад про вчорашнє частування примушує його квапитися із збиранням. Він сам простягає ручку до колоска і, тільки помітивши суворий погляд Асана, швидко відсмикує її.

— Не руш! — знову попереджає той.

І теж починає мріяти:

— А потім, як учора, розтовчемо зерно, бабуся молока туди наллє. Смачно?

— Смачно! — зітхає Усен.

— Скоро вся пшениця достигне. Днів через десять,— важно повторює Асан те, що сказав Даркембай в розмові з Ійс.— Тоді почнуться жнива…

— І знову приїде сам Дармен-ага! — радісно підхоплює Усен.

— Звичайно, приїде. Він позавчора був у бабусі, сказав, що обов’язково приїде. І хліб зіжне, і снопи зв’яже.

Асан говорить про Дармена, наче про рідного старшого брата. Справді, Дармен, у якого нема ще своєї сім’ї, близько до серця взяв долю старої Ійс і її маленьких-онучат. «Хіба ці малюки не найнещасніші з усіх сиріт? А я, здоровий, дужий жигіт, допоможу їм хоч чимось, стану їм підпорою і захистом!» — вирішив він одразу після загибелі Іси.

І тієї ж осені Дармен переселив усю сім’ю Ійс з аулу Такежана до жатаків по сусідству з Даркембаєм, а сам подався до знайомих російських селян, до яких він наймався під час жнив, коли був підлітком. Так і тепер він попрацював у них цілу осінь і зміг забезпечити Ійс і сиріт на зиму. Він дав їй телицю і трьох баранів, та ще постачив насіння на весну: пшениці на півдесятини і проса на чверть. Цього літа він не раз приїжджав оглянути маленьке поле і обіцяв сам його зжати.

Збираючи колоски, малюки задоволено говорять і про просо, посіяне Дарменом:

— Скоро дозріє просо — буде й коже [37] .

— Ой, яке смачне коже! А з молоком ще смачніше!

Поблизу їх, на суміжних ділянках, збирали колоски такі самі, як вони, хлопчики й дівчатка. Тут діти Канбака, Токсана і Жумира, тих самих бідняків, яких минулої осені так жорстоко скривдили Азимбай і Маніке. Тут-таки й діти із родини Абилгази і Базарали. Навіть і Рахімтай тут. У нього в мішечку чимало достиглих колосків. Він відпросився у Даркембая на поле, щоб потім натовкти йому толкан [38] . Хлопчик всерйоз уявляв себе годувальником сім’ї.

37

Коже — суп з пшона або з товченої пшениці, підбілений молоком, — їжа бідних родин.

38

Толкан — печена пшениця, розтовчена на борошно.

Незабаром усі діти, несучи колоски в мішечках, в пеленах або в скинутому халатику, пішли до аулу. Їхні личка сяяли. Обертаючись до своїх латочок посівів, кожен оглядав їх ласкавим поглядом, і так само як Асан і Усен, діти говорили тільки про одне:

— Скоро жнива. От наберемо пшениці!

— Коже зварять. Щодня варитимемо коже!

— А в нас буде просяне коже! — хвалився Усен.

Просо було посіяне тільки на полі старої Ійс, і хлопчик надзвичайно пишався цим!

— Ну й що ж? А пшеничне коже навіть смачніше за просяне! — ображається маленький син Токсана — Айтиш.

— Зате у нас із пшениці борошно буде, коржиків напечуть,— підхоплює маленька Уружман. Про баурсаки вона мріяти не наважується, бо для них потрібне сало.

Але Усен не здається:

— Коржики! А з проса бабуся кашу зварить.

Рахім-тай заводить пісеньку, діти її підхоплюють.

Це весела пісенька казахів-землеробів з жартівливим приспівом:

Гей ти, чорноногий синок, не спи! Нашу пшеницю клюють горобці!..

Маленька Жамал регоче, дражнячи хлопчиків:

— І правда — чорноногі! Он один, он другий… А цей уже зовсім чорноногий! — кричить вона, показуючи на Усена.

Той ображається:

— Сама ти чорнонога!

— Хто? Я?

І Жамал швидко вибігає наперед, міцпо притримуючи пелену довгого платтячка, куди вона набрала колосків.

Вересклива, радісна, вона, посміхаючись, починає якийсь шалений танок, викидаючи то в один, то в другий бік стрункі ніжки і хвастаючи їхньою білістю, що різко відрізняє їх від засмаглих ніг інших малюків. Навіть Усену стає соромно за свої слова…

Діти вже підійшли до своїх аулів на урочищі Тайлакпай. І тут їх вразило небачене видовище: між аулами розтяглося багато возів, неначе довгий верблюжий караван чийогось великого кочовища.

Першим висловив свою здогадку Рахім-тай:

— Ой-бай, це росіянин! Дивіться, он і матушке [39] ходять!

Малюки вгляділися. Вози всі були розпряжені. На деяких з них виднілися парусинові навіси, схожі на намети. Біля валки ходили бородаті чоловіки, жінки в незвично маленьких хустках на голові, між возами бігали світловолосі діти, які особливо зацікавили малюків.

39

Так казахи називали російських жінок, по-своєму вимовляючи слово «матушка».

Проте ця поява в аулі чужих людей збентежила маленьких казахів. Вони уповільнили ходу, а менші почали стиха пхикати. Рахім-тай присоромив їх:

— Чого ви налякалися? Такі самі люди, як і ми. Стривайте, ще хліба дадуть! Ходімте! Якщо покажемо, що боїмося, тоді вони образяться і почнуть лаятись.

І він повів усіх малюків за собою.

Це була справді валка російських переселенців. Тут були і брички, яких ніколи не бачили казахські діти, і вози на залізних осях, і великі гарби, вкриті зверху брезентом. Усе це розташувалося навколо багатоводного колодязя, який знаходився між трьома аулами бідняків-землеробів. Коні були вже випряжені і пущені пастися. В різних місцях палали багаття: певно, готувалася страва.

Урочище Тайлакпай було поблизу шляху і через те поява валки не здивувала дітей. Їх вразило інше: ніколи ще не доводилося їм бачити одразу так багато російських людей. Ні обличчям, ні одягом вони не були схожі на тих старих, кого малюки звикли бачити в своєму аулі.

Більшість дітей уже дійшла до своїх юрт. Пройти повз валку довелося тільки Рахім-таю, Асану, У сену і пустотливій дівчинці Жамал. Збившись докупи, вони хоробро пішли вздовж ряду возів. І тут їх відразу ж покликав російський дід, який відпочивав у затінку переднього воза: