Шлях Абая

Винищуючи посіви, незлічений табун дійшов уже аж до середини хлібів. То тут, то там коні лягають на ниву і, перекочуючись з боку на бік, мнуть високі стебла. Дикий молодняк, невідомо чого злякавшись, раптом пускається навскач, толочачи й ламаючи пшеницю, що стоїть стіною. Під ударами їхніх міцних копит колоски втоптуються в пухку глину, розсипаючи стиглі зерна… Ті самі колоски, яких сьогодні вдень боялися торкнутися обережні руки малечі, тепер вминалися в землю копитами. Стиглі зерна пожирали, винищували широкі зуби коней. Тяжка праця, гіркий піт, трепетні надії бідноти — все це було розтоптане табуном…

Валка переселенців заворушилася ще вдосвіта. Коней запрягли у вози, готуючись рушити в путь. Чекали тільки Канбака. Він теж прокинувся вдосвіта і пішов за своїм конем, якого звечора пустив на підніжний корм, спутавши йому ноги. Піднявшись на горбок біля посівів, Канбак побачив у пшениці величезний табун і, збагнувши весь жах того, що сталося, голосно закричав, ридаючи вголос, і кинувся до аулу.

Назустріч ішов Даркембай, який устав раненько, щоб глянути, чи не зайшов якийсь стригунець у пшеницю. За ним виступала стара Ійс і ще кілька жінок, які вийшли в поле, щоб нарвати стиглих колосків для ранкового чаю. До них і підбіг Канбак, кричачи і ридаючи.

Звістка про це рознеслася по всіх трьох аулах. Люди зразу збагнули, яке лихо їх спіткало. З усіх юрт висипали. Діти, хапаючись за материні спідниці, плутаючись біля ніг дорослих, з остраху плакали, збільшуючи загальний лемент, не розуміючи в чому річ, але відчуваючи велике горе.

Голосні прокльони, тужний плач, гнівні вигуки… Аул завирував, наче готувався відбити раптовий ворожий набіг:

— Будьте ви прокляті, лиходії!

— Нехай спалить вогонь весь рід Іргизбаїв!

— Хто хазяї табунів? Погибель їм!

— Нехай онуки їхні й правнуки в сльозах животіють!

— Нехай затоплять тебе наші сльози, лютий враже!

— Звичайно, це ворог! Тільки ворог може зважитись на це!

— Падлюки… Прокляття сиріт на ваші голови!

По всіх аулах чулися ці крики. З такими самими гнівними словами зайшли до юрти Базарали його друзі Даркембай, Абилгази і Канбак.

Базарали був одягнений, неначе збирався кудись у дорогу, але підвестися з місця не міг, прикутий хворобою до постелі. Він був смертельно блідий. Прислухаючись до ридань і криків, що долинали в юрту, він метався в постелі, але не промовив і слова. І тільки тепер, коли до юрти зайшли чоловіки, він заговорив, палаючи гнівом:

— Нещасний мій народ, народ праці! Нехай обернуться сльози твої на чорну кров у пельці ворогів! Але годі плакати, схаменіться! Абилгази! Канбак! Зберіться з думками, починайте діяти!

І, обводячи палаючим поглядом своїх друзів та інших чоловіків, що зайшли з ними, Базарали заговорив уже тоном наказу:

— Доки косяки не пішли з поля, візьміть аркани й недоуздки, йдіть туди і виловіть тридцять найдобірніших коней! Йдеться про життя або смерть. Чого нам тепер боятися? Шістдесят сімейств засіяли двадцять десятин, кожна десятина дала б пшениці вартістю принаймні з півтора добрих коня. От і заберіть тридцятеро коней, а потім поговоримо. Та коней вибирайте сильніших може, ще на них доведеться й битися з ворогами. Йдіть, ловіть! Не зробите так, народ вам не простить!

Даркембай схвалив його рішення. І не встиг ще закипіти чай, як в аулах уже були прив’язані до юрт тридцятеро найкращих коней з табуна. Даркембай не заспокоївся доти, доки всіх цих коней не осідлали.

Крики, ридання, прокльони, які стояли над аулом, вже давно привернули увагу переселенців. Валка давно очікувала Канбака, і нарешті Опанас, Шодр і Сергій прийшли до Базарали довідатись, чому затримався провідник. Тут вони почули про лихо, що спіткало аул. Вони прийняли це нещастя казахської бідноти близько до серця. Довідавшись про розпорядження Базарали затримати тридцятеро коней, всі три старики схвалили це.

— За спаш іще й не так карати треба,— гнівно сказав Шодр.— Треба в суд подати на власників табуна, нехай відповідають!

Опанасович запропонував написати їхнє свідчення про спаш, яке підпишуть усі переселенці, і одразу старики пішли до валки.

Тільки-но вони пішли з аулу, як з’явилось багато вершників. Це були приятелі Азимбая, їхні служники й табунники, а до того ж ще десятка з півтора жигітів, що оберігали сусідні іргизбаївські табуни,— всього понад сорок вершників. В руках у них були соїли і шокпари. В аул вони в’їхали, не зменшуючи рисі, показуючи цим, що вони нехтують звичними правилами пристойності і вважають, що аул не гідний того.

Азимбай і його спільники спокійно спали до сходу сонця, покинувши косяки напризволяще. Першим прокинувся Мака і побачив, як жатаки, спіймавши десятків зо три коней, женуть їх до аулу. Він враз тривожно загукав:

— Аттан! Аттан! На коней!

Азимбай одразу викликав на допомогу табунників з сусідніх аулів і, коли вони прибули, повів усіх людей на жатаків.

Під’їхавши до крайнього аулу, Азимбай, не злазячи з коня, владно гукнув:

— Ей, жатаки! Хто тут е, виходьте до мене!

Це було саме біля юрти Базарали. На виклик вийшли Абилгази, Даркембай, Канбак і Токсан. Базарали, зціпивши щелепи, намагався підвестись, але біль у попереку заважав йому рухатись. Палаючи від гніву, він прислухався до розмови біля юрти.

Азимбай, не привітавшись, владно наказав Даркембаєві:

— Поверни моїх коней! Зараз же! Всіх до одного!

Даркембай відповів з обуреним докором:

— Гірше ніж за часів калмицьких набігів! І вороги того не зроблять!

Але йому не дали договорити. Азимбай, Ахметжан, Мака і Єлеусиз закричали, перебиваючи один одного:

— А ви, жатаки, що робите? Чим ви кращі за калмиків?

— Ми проспали, що ж, за це грабувати наші косяки?

— Як посміли забрати коней? На кого ти підняв руку?

— У тварини розуму нема, не знає, що їсть… А ти, видно, теж став тварюкою, втратив розум?

— Кінчай балачки, віддавай коней!

Абилгази намагався перекричати їх:

— Дасте ви сказати слово чи ні?

— Ось тобі слово! — І Азимбай стьобнув його канчуком по голові.

Абилгази схопився за канчук, смикнув його так, що петля на держаку лопнула, і цим же канчуком замахнувся на Азимбая. Але тут його вдарив соїлом Акилпеїс. Посипалися удари на Даркембая й інших. Жінки, що виглядали з сусідніх юрт, заголосили з жаху.

Але весь цей галас перекрив гучний вигук Абилгази:

— Аттан!

Це був умовний клич. Тримаючи напоготові соїли, тридцять жатаків стояли за юртами біля осідланих коней. Почувши заклик Абилгази, вони скочили в сідла і киyулися на ворогів з вигуками: