Шлях Абая

— Бий, збивай! Стягай з коней!

Цей загін був підготовлений Абилгази. В ньому було й кілька відважних жигітів, які брали участь у нападі на такежанівський табун. І хоч жатаків було майже вдвоє менше, ніж ворогів, вони сміливо кинулися на азимбаївських людей.

Абилгази, петляючи між юртами, добіг до своєї юрти, скочив на вороного коня, який ходив під самим Такежаном, і, піднявши шокпар, з грізним кличем вдерся в гущу ворогів.

Даркембай упав з закривавленою головою вже після перших ударів. Одек втягла його в юрту. Побачивши старика, Базарали поповз до виходу.

— О господи… вже краще візьми мою душу, ніж мучити мене так! — простогнав він крізь зуби, намагаючись звестись на ноги.

Одек хотіла спинити його, але величезним зусиллям волі він став на весь зріст і зняв шокпар, що висів на каркасі юрти.

— Геть! — гукнув він і, хитаючись, рушив до виходу з юрти.— Помру в бою з ворогом… Ей, жигіти! Змітай, бий! Верши свою помсту!

Біля дверей маленький Рахім-тай ридав на плечі блідого, закривавленого Даркембая. З ним були Асан і Усен. Після смерті їси вони полюбили Даркембая, як рідного діда, і тепер теж кинулися до нього, плачучи від страху і образи за нього.

На початку бою всі три хлопчики ховалися в юрті старої Ійс, дивлячись на все, що відбувалося, з-під повстини дверей. Але коли Азимбай і його люди почали бити батька, Рахім-тай, не тямлячи себе, вискочив з юрти і нестямно кинувся до вершника, що бив Даркембая канчуком.

— Не смій займати батька, лиходію! — кричав він у безсилому гніві.

Тужливий плач сина примусив Даркембая прийти до пам’яті. Перемагаючи біль, він обняв Рахім-тая.

— Не плач, мій хлопчику, не бійся. Все вже минулося,— ласкаво повторював він.

Рахім-тай підняв мокре від сліз обличчя:

— Коли я виросту, розіб’ю голову цьому Азимбаєві! Знатиме він мене!

Його підтримав і Асан:

— Нічого, і ми виростемо. Отоді вже помстимося за діда.

Даркембай ласкаво пригорнув до себе обох хлопчиків і поклав руку на голову маленького У сена, який, блискаючи оченятами, теж намагався погрожувати кулачком у бік дверей, звідки долинали голосні крики, перестук соїлів та іржання коней.

Бій точився в самому аулі. Біля юрт билися кінні супротивники. Падали з сідел і жатаки, і їхні вороги.

Бідняки бадьорили один одного вигуками:

— Не відступай!.. Не здавайся! Тримайся купи!

— Не жалій, бий на смерть! — відповідали голоси ворогів.

Даркембай, побачивши Базарали вже на порозі, гукнув його дружині:

— Йди за ним, підтримуй!

Одек підбігла до чоловіка. Обхопивши рукою її плече, він, хитаючись, стояв перед своєю юртою, крутив з люті шокпаром над головою і гучним криком спрямовував жигітів туди, де потрібна була допомога жатакам.

І все ж азимбаївські люди почали перемагати.

Але в ту мить, коли бій міг завершитися на їхню користь, несподівано, наче хуртовина, наскочила нова сила. Це були російські переселенці.

Коли Опанас, Шодр і Сергій пішли до валки писати скаргу про спаш, вони помітили юрбу вершників, що скакали до аулу. Поява їх насторожила стариків. І тільки-но в аулі зчинилася бійка, Опанас і Шодр закричали на всю валку:

— Розпрягайте коней! Виймайте голоблі! Гайда на допомогу!

Через кілька хвилин понад десяток вершників мчали охляп на конях до місця бою, розмахуючи голоблями. За ними, схопивши лопати й вила, бігли на допомогу своїм новим друзям Дарія, Фекла й інші жінки.

Підлетівши на повному скаку до Абилгази, Шодр, який був попереду інших, кинувся в бій і враз дістав сильний удар по плечу соїлом від Акилпеїса. На відповідь він страшно вдарив голоблею. Способи бою на конях соїлами і шокпарами Федорові були невідомі. Досвідчені бійці б’ють соїлом або шокпаром по голові чи по плечу, щоб вибити з рук зброю, чи по коліну, щоб не дати ворогові всидіти у сідлі. Федір всього цього не знав і сумлінно лупцював своєю голоблею по боках вершників. А втім, від його ударів вороги злітали з сідел, як шапка з голови.

В бій кинувся і Опанас з рештою переселенців. Азимбаївці подалися назад. Щойно вони святкували перемогу і загонили окремих жатаків до юрт, щоб добре їх побити, аж раптом вони наштовхнулися на месників за сльози бідняків. Російські селяни наскочили на них з гучним вигуком:

— Ур-ра! Ур-ра!

Підоспілі спільники тільки-но починали розминати свої міцні плечі, як бій уже закінчився. Вороги, рятуючись, урозтіч скакали між юртами і там потрапляли під удари жінок,— тільки-но почався бій, ті, схопивши в руки бокани [45] причаїлись, підстерігаючи вершників.

45

Бокан — підпірка всередині юрти.

— Ой, спасибі вам!.. Добрі російські люди, дай вам бог удачі!.. Будьте щасливі ви самі, і діти ваші, і онуки! — дякували казашки несподіваним заступникам.

Тим часом в аул прибігли, захекавшись, Дарія і Фекла зі своїм баб’ячим військрм. Вони змішалися з казашками і разом з ними раз у раз проводжали відчутними ударами азимбаївців, що скакали мимо.

— Звірі, насильники окаянні! — промовляла Дарія, б’ючи лопатою по чиїйсь спині.

— Антихристи! — басом підтримувала її Фекла.

Мака, що скакав мимо, на ходу вдарив Феклу соїлом по плечу. Та з несподіваною швидкістю схопилася за чомбур його коня і, гукнувши: «Ах ти, сучий сину!» — другою рукою легко стягла його з сідла на землю.

— Айрилмас! [46] — загорлав Мака, падаючи навзнак до ніг Фекли.

— Чого репетуєш? — грізно забасила Фекла і кілька разів штурхонула його важкою босою ногою.

Навколо почулися захоплені вигуки казахських жінок:

— Гляньте на Шоклу! Ой-бай, яка Шокла! П’яткою рот затуляє, а той усе репетує: «Айрилмас!»

46

Айрилмас! — Не роз’єднуйся! — звичайний клич під час бою.

Навіть маленький переляканий Усен, що, плачучи, вчепився за плаття Ійс, і той розсміявся від задоволення.

— Так його, діставай! Так, так! — гукав він, спостерігаючи ганебну поразку Мака.

Стара Ійс теж засміялася довгим беззвучним сміхом, примовляючи все ще крізь сльози:

— Хай буду я жертвою за тебе, Шокла… Хай ощасливлять тебе сини й дочки твої.

Так само як і Мака, в різних місцях аулу були збиті з коней ще кілька ворогів. Тепер їх били палицями, лопатами і вилами російські та казахські жінки.