Шлях Абая

Помітивша, що обличчя Абая спохмурніло, додав, знизуючи плечима:

— Я розповідаю вам, як чув від Саші… Вона вважає, що ви краще за мене знаєте, як казахи ставляться до смерті, отже, на долю таких людей, як ви, випав священний обов’язок допомогти народові в біді. У дім небіжчика на похоронну молитву — жаназу — сходиться багато людей. Всі юрмляться в кімнаті, звідки щойно винесли мерця. Часто тут-таки їдять і п’ють. Самі розумієте, що такий звичай сприяє поширенню пошесті. А заборонити їм лікарі не в силі. Який казах, коли в його домі покійник, послухається лікаря. Тільки таких як ви, Ібрагім Кунанбайович, народ буде слухатися, і треба переконати населення в конечній потребі припинили на якийсь час виконання цих згубних звичаїв. Треба бити на сполох скрізь: на базарі, в мечеті — словом, скрізь, де скупчується багато людей…

Абай слухав мовчки, наче зважуючи кожне слово свого друга.

— А ось що ми з Сашею вимагаємо від вас і Баймагамбета. Вам аж ніяк не можна жити в цьому домі! Мешканці його беруть воду з річки, а річка — головне джерело пошесті. Переберіться в центр слободи, і обов’язково в такий дім, де у дворі є колодязь. Стежте за своїм здоров’ям, не перевантажуйте себе роботою, не втомлюйтеся, частіше їжте, щоб не відчувати голоду. Ну, що вам ще порадити?

Павлов замислився на мить і з сміхом закінчив:

— Ні, на цьому й покінчено, а то я, здається, рискую перетворитися на шарлатана. Не бувши лікарем, не говори за лікаря! Можна легко наговорити дурниць. Але Сашині слова, Ібрагім Кунанбайович, — це наказ!

Умовившись з Абаєм про зустріч, Павлов зібрався додому. Дамежан, бачачи повагу до російського гостя, стрепенулась:

— Абай-ага, обід готовий! Попросіть гостя залишитись…

Федір Іванович зрозумів, про що говорить Дамежан. Приклавши руку до серця, він шанобливо вклонився, але від обіду все ж відмовився.

Іргизбаївські балакуни-бородакі повернулися з базару опівдні і навіть не розпрягали коней: по обіді — одразу ж у дорогу, додому.

Сівши разом з Абаєм за стіл покуштувати м’яса, вони знову, в три голоси, почали умовляти Абая негайно їхати з міста.

— Хай мруть городяни. Їдьмо в степ, до своїх, тікаймо від лиха якнайшвидше і якнайдалі.

— А куди підеш, коли гине твій народ? — сказав Абай.— Чим ми, степовики, кращі за городян?

Жуман процідив крізь зуби презирливо й важно:

— Що ти вигадуєш? Який це народ? Набрід з сорока родів, міські жатаки… Твій народ — земляки по крові — тобикти. Ти про них думай.

Глибока зморшка прорізала широкий лоб Абая.

— Годі! — гнівно гукнув він.— Наїлися, наговорилися, а тепер їдьте! Яке вам діло до мене? Навіщо вам знати, кого я вважаю своїм народом? Ідіть! Ідіть!

І він випровадив іргизбаїв з хати. Збентежені гнівом Абая, бородані мовчки попленталися до своїх возів.

Залишившись наодинці з Дамежан, Абай сказав їй, що мусить перебратися на іншу, просторішу квартиру. До нього приходитимуть люди за порадою, приїжджатимуть навіть з аулів, і йому незручно обтяжувати гостинну господиню.

Подякувавши Дамежан за гостинність, Абай того ж дня переїхав до ташкентця Кумаша, де звичайно зупинявся.

Будинок Кумаша стояв у Середніх Жатаках. Тут було чимало одноповерхових і навіть двоповерхових цегляних будинків під тесовими, а то й залізними покрівлями, збудованих татарськими і казахськими купцями. Ці добротні будови тягнулися ланцюжком вздовж Іртиша.

Торгові ряди і базар слобідки розташувалися вище по березі, на горбі. Серед них виділялись лікарня, пожежна каланча і неподалік від них — канцелярія пристава Смирнова, якого казахи називали управителем слобідки — за-бедейші. Кумаш побудував свій будинок в центрі слобідки мечеті. Нижній поверх викладено було з червоної цегли, верхній — з товстих обаполів. Висока тесова покрівля, видна здалека, тішила око. Володіння Кумаша, як то робили сибіряки, обгороджене було щільним парканом з височенними ворітьми, спорудженими з добротних дощок. Через ці ворота і в’їжджали у широкий двір степові валки й вози з товаром; там вони знаходили пристановище під довгою повіткою.

Абай жив завжди на нижньому поверсі цього будинку. Він і тепер зайняв там простору світлу кімнату, що виходила вікнами на сонячний бік. Тут почував він себе, як у рідній домівці.

Того ж вечора Абай запросив до себе одного з шановних жителів слободи, муллу Сармоллу. Хоч Сармолла й не був імамом [70] мечеті і не так часто зустрічався з служителями віри, з хальфе [71] , карі [72] , муедзинами [73] , але він навчав дітей слободян і через те краще за багатьох інших знав, що діється в місті.

70

Імам — настоятель.

71

Хальфе — учені богослови, що закінчили медресе; з них обираються імами.

72

Карі — духовна особа, яка завчила напам’ять весь текст корану.

73

Муедзин — служитель мечеті, що закликає з мінарету мусульман на молитву.

Холера лютувала скрізь — після розповіді Сармолли в цьому не було сумнівів. Він називав махалла — парафії,— де хворіли й гинули люди. За кількістю мечетей Сармолла поділяв Семипалатинськ на сім парафій, а слободу — на дві: Верхнє Махалла і Махалла Тииибая, де бай Тинибай збудував мечеть.

Хвороба і смерть блукають по всіх дев’яти парафіях і безжально винищують бідняків, що працюють тяжко, без перепочинку. Самому Сармоллі мало коли доводилося брати участь у жаназі, але йому відомо, що вже з перших днів епідемії духівництво почало багатіти. Для імамів, муедзинів, хальфе і карі настав благодатний час рясних жнив. Не приховуючи ненависті до своїх ворогів і суперників, Сармолла назвав кілька імен. На його думку, такі люди, як Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе, сліпий карі і муедзин Самурат, зараз тріумфують. Вони мають величезні гроші від жанази, фідії [74] і хатиму [75] , від семиденних і сорокаденних поминок. Прибутки їхні зростають безперервно, день у день…

74

Фідія — відпущення гріхів.

75

Xатим — поминальна молитва.

— Народ гине, а вони жиріють на очах, мірза Ібрагім! — Сармолла говорив з помітним акцентом мулли-арабіста.— Таких прибутків не бувало у них навіть у дні айтів [76] . Правду каже народ: «Де багато ковили, жиріє віл, де багато смертей,— мулла». Навіть сам хазрет [77] , імам мечеті, заслуговує на осуд! Безжальні, розбещені люди!

Сармолла замовк, і тоді заговорив Абай. Треба домогтися, щоб на похорони збиралося менше людей; треба попередити народ, які небезпечні в дні холери поминки…

76

Айт — мусульманські річні свята; рамазан-айт, курбан-айт,

77

Хазрет — святий, духовний отець.

— Так, так, так! — закивав головою Сармолла і ще запальніше почав ганити своїх ворогів — хальфе і карі.

Абай слухав його з явним невдоволенням. Сармолла, певно, помітив це і заговорив про те, як важливо правильно напучувати народ у важку годину. Але одразу знову збився на лайку.

— Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе і муедзин Самурат тільки заважатимуть у нашій добрій роботі. Вони не вболівають за народ!

Захопившись, Сармолла заплющив очі, замотав головою і заклацав язиком, немов птах:

— Ні, ні, не вболівають!

Абай вирізняв Сармоллу з-поміж духовних осіб. То був чоловік з широким кругозором, який добре знав вірші східних поетів і мав у себе дома їхні твори. Абай, бувало, брав у нього книжки Шейха, Сааді, Хафіза, Алішера Навої. Сармолла був освіченою людиною: недарма жителі міста прагнули, щоб саме він учив їхніх дітей.

Абай покладав на Сармоллу великі надії. Але, розмовляючи з ним сьогодні, він мало чи не з перших слів зрозумів, що Сармолла, як і інші мулли, сповнений звичайнісінької корисливості та ще лютої заздрості, яка не дає йому спокою: «Той на жаназі зірвав стільки-то, а цей на фідії — ще більше».