Шлях Абая

Сьогорічна осінь була навдивовижу плідною. Цьому була своя причина. Повернувшись з надзвичайного з’їзду в Кара-Молі, Абай нагадав молодим акинам про ту розмову, яка була у них з Павловим та Абішем минулого літа. Він розпитував кожного, чим захоплена його поетична думка, про що хоче він співати, як збирається відповісти на слова Павлова і Абіша. Декому він сам підказав теми нових поем.

Айгерім не знала, що Абай тоді ж запросив акинів з’їха-тися в Акшоки з новими творами і визначив строк: «Коли почнуть зимовий забій худоби, приїжджайте до мене із закінченими поемами».

І тепер, виконавши бажання Абая, акини читали і співали свої нові поеми та пісні. Абай ще раз прослухав «Медгат і Касим» Магаша, новий переказ «Кози-Корпеша», зроблений Бейсембаєм з його доручення, поему Дармена «Єнлік і Кебек». У Дармена була в запасі ще нова поема, про яку ніхто не знав, але він беріг її напослідок, чекаючи приїзду всіх.

Смерком, коли акини зібралися в Абая і Айгерім, у кімнату зайшли нові гості. Це були Кокпай і Базарали — вони зустрілися недалеко від аулу Абая.

Несподівана поява старого друга! обрадувала Абая. Він зустрів Базарали з привітною гостинністю, посадив поряд себе.

— Дорога була далека, ти, мабуть, стомився, Базеке? Влаштовуйся зручніше!

І Абай, знявши з високого ліжка дві великі подушки, дбайливо підклав їх під лікоть гостеві.

Базарали сьогодні був веселий і бадьорий. Цього разу він заїхав до Абая не в справі, а просто для того, щоб послухати нових пісень акинів, про що сказав йому при зустрічі Кокпай. Влаштовуючись зручніше на товстій атласній ковдрі, яку розстелили на підлозі спеціально для нього, він жартома відповів:

— Звичайно, я мусив би втомитися, але дорогою таке побачив, що не було часу й нудьгувати.

— Ну, то розповідай, бачиш, усі готові тебе слухати,— сказав Абай і зіперся ліктем на низький круглий стіл, що стояв перед ним.

Справді, незвично веселий вигляд Базарали привернув де себе увагу всіх. Усі з цікавістю ждали, що він розповість.

Базарали не примусив себе чекати. Він підвівся на подушках. Обличчя його, яскраво освітлене лампою, що горіла на столі, було збуджене. У кімнаті було тепло. Базарали вже одігрівся, на блідих щоках виступив легкий рум’янець.

— Що ж це виходить? — сказав він сміючись.— Я приїхав сюди послухати акинів, а, виявляється, вони хочуть слухати мене!

— Акини охоче поступаються вам чергою, Базеке,— відповів за всіх Магащ.— Розповідайте, будь ласка!

— Я сів на коня ще вдосвіта, від підніжжя Чингісу дорога далека,— почав Базарали.— Коли під’їжджав до Кольгайнару, вже розвиднілося. Їду землями Жумана і раптом на одному горбі побачив таке зборище, яке ні уві сні не присниться, ні в маренні не привидиться. Хто б, ви думали, зійшовся на це зборище? Чотири цапи і Жуман…

Усі мимоволі розсміялися. Базарали говорив далі:

— Всі чотири цапи прив’язані до куща, а він сидить насупроти них, як мулла перед учнями, і повчає, помахуючи палицею. Так захопився, що й тупоту мого коня не почув. Під’їхав я ближче — дай, думаю, подивлюся, що це воно за незвичайне зборище в іргизбаїв?

Тепер уже всі голосно зареготали, засміявся і Абай, погойдуючись усім своїм гладким тілом. Але на обличчі Базарали не було й тіні усмішки.

— Ну, я вирішив, що гріх не підслухати. Треба ж набратися розуму, адже в іргизбаїв Жуман, мабуть, найстаріший! Я тихесенько зліз з сідла і підкрався ззаду…

І Базарали, якого раз у раз переривали вибухи сміху, розповів, що він почув.

Виявляється, сьогодні ранком, коли Жуман під’їхав до своєї отари, Мескара поскаржився батькові на цих чотирьох цапів, які не давали козам пастися. Жуман, вилаявши пастухів за те, що вони не наділи на цапів вчасно фартухів, наказав піймати всіх чотирьох і прив’язати їх. Те, що жоден з них, мабуть, не відчував за собою провини, обурило Жумана, і він за звичкою багатослівно почав бурчати. Цапи слухали, нахиливши голови, тупо дивлячись на бороду Жумана, і він вибухнув безмірною балачкою, дорікаючи цапам і нарізно, і всім разом.

Коли Базарали підсів за його спиною, Жуман говорив, розмахуючи своєю довгою палицею:

— Ей ви, чотири дурних цапи, спробуйте сказати, що ви не баламутите всієї отари! Безсоромні, постидалися б ви бога! Чого ти на мене вирячився, чорний дурню? Ти з них наймолодший, виходить, мусиш бути найскромнішим. А ти перший баламут, перший розпутник, негіднику!

І Жуман стукнув палицею по рогах молодого чорного цапа. Той у відповідь люто затряс бородою і рвонувся на припоні, намагаючись буцнути Жумана.

— Он ти який! Дивіться-но на нього, виходить, він ще й перший забіяка! Молодий, молодий, а он яке бородисько викохав, самому Азимбаєві личило б!

І Жуман, зрадівши з свого вдалого дотепу, сам засміявся, покректуючи від задоволення. Досить йому було назвати чорного цапа Азимбаєм, як і інші три в його уяві перетворилися на людей.

Поряд з молодим чорним стояв рудувато-жовтий цап, його батько. Через це він дістав ім’я Такежана. Сірий цап, давно відомий своїми хитрощами, був названий Жиренше, а бурого великого цапа, з високими гострими рогами, злого і забіякуватого, Жуман охрестив Уразбаєм. І тоді почалося те, що примусило Базарали сміятись усю дорогу від Кольгайнара до Акшоки: Жуман почав викривати невгамовну вдачу всіх чотирьох цапів — Азимбая, Такежана, Жиренше і Уразбая — і нахил їх до всяких смут. Старий, неначе на судному місці, виголосив цілу обвинувальну промову. Виявилось, що з ранку до вечора ці чотири баламути не дають спокою мирним козам, заважають їм пастися, розбивають отару. Дорікаючи цапам, Жуман знаходив щоразу більш гнівні і гіркі слова. І, все підвищуючи голос, він викривав схильність Уразбая, Жиренше, Такежана і Азимбая до розпусти, любов до насильства, перелічуючи їхні злочини, і дійшов до того, що згадав навіть Абая.

— Скільки проклять народу на вашій совісті! Правий Абай, коли звинувачує вас, негідників, баламутів, насильників! Стривайте, буде і на вас управа, зазнаєте господньої кари, поплатитеся за сльози бідолашних!..

Базарали розповідав це, майстерно імітуючи і голос, і звички Жумана. Слухачі давно вже реготали, не вмовкаючи; Абай, задихаючись, витирав очі.

Базарали закінчив:

— Сімдесят п’ять років базікав марно наш Жуман-пустомолот, нарешті все ж добазікався до чогось путнього. Ну, скажіть самі, хто з ваших іргизбаїв додумався до таких справедливих слів? От вам і Жуман-базікало!

— Базеке, а бачив він вас? — спитав Акилбай.

— Біда в тому, що тільки-но він почав говорити так до ладу, на мене напав приступ кашлю. Він оглянувся та як закричить: «Ти звідки взявся, нікчемний сину Каумена?»

І вже не знаю, чи розгубився старий, чи просто вдача його взяла гору, тільки він раптом знову став самим собою. Показав на гору Догалан і запитує мене: «Ось ти багато в житті побачив, у далеких краях був. Скажи лишень, скільки, по-твоєму, важить ота гора?»