Шлях Абая

Дивлячись на силачів, що схопили один одного за пояс, Базарали розповів Абаєві, що люди, які тут зібралися, подали губернаторові багато прохань про те, щоб одним із біїв, які розглядатимуть на з’їзді позови, був обов’язково і Абай.

Тим часом змагання з боротьби закінчувалося. Переможцем вийшов Абди. Поклавши одного за одним трьох противників, він одержав приз — не зливок срібла і не шматок сукна на одяг, як це буває на багатих бенкетах, а новий тимак, куплений тут-таки, на ярмарку. Вродливий смаглявий жигіт, широко посміхаючись, вийшов на пагорок до Абая.

— Абай-ага,— заговорив він, простягаючи хустку з зав’язаною в неї шапкою,— я боровся не за себе, а за вас, і переміг через те, що боровся, як ви. А ще через те, що дуже вже зрадів за вас! Це й додало мені сил. Отже, і нагорода належить не мені, а вам!

Абай з вдячністю прийняв подарунок і, сміючись, додав:

— Добре, що друзі мої міцні не тільки тілом, але й розумом! Хотів би і я повчитися у тебе, як валити на землю одного за одним своїх ворогів!

Вчинок Абди всім сподобався. Слідом за ним і інші жигіти, що перемагали в скачках або в боротьбі на конях, теж під’їжджали до пагорка і з веселими жартами передавали свої призи Абаєві. Дехто з цих людей зовсім не були йому знайомі, але кожен з них, віддаючи Абаєві свою нагороду, з душевною щирістю проголошував свої добрі побажання. І це, і те, з якою радістю підходили до Абая різні люди, доводило, яким довір’ям і любов’ю народу він користується.

Це, розумів не тільки сам Абай. Уже вечоріло, коли Байкокше, який сидів на пагорку в колі статечних стариків поблизу Абая, заговорив уголос так, щоб його почуло багато людей:

— Е-ей, люди! Яке велике свято у нас вийшло, яка справжня радість народу виявилась! І не одна радість, а дві. Перша радість — за Абая, за те, що ми врятували його від небезпеки. А друга радість — за нас самих, за те, що ми зуміли всі разом відстояти добре діло, що змогли добитися свого! Це дорогий приклад для всіх чесних людей! Нехай же завжди буде така удача в народній справі.

Всі навколо схвально відгукнулися. Гучні вигуки підтримали мудрі слова сїарого акина.

Увечері в юрті Абая почали з’являтися люди, яких ні Абай, ні його друзі не сподівалися побачити в себе. Це були ті самі волосні з ланцюжками і бляхами на грудях, які ранком зустрічали губернатора. Першим, разом з п’ятьма-шістьма аткамінерами, прийшов Ракіш, за ним прийшли три-чотири волосних Усть-Каменогорського повіту, а потім двоє — з Зайсанського.

Всі вони запобігливо віталися, повторюючи один за одним: «Прийшли висловити вам своє поважання», «Не могли прийти раніше, були зайняті зустріччю начальства, тільки тепер можна побажати вам удачі!», «Весь час чекали вашого приїзду, нарешті випало щастя побачитися з вами!»

Для них і радник був не радник, і повітовий не повітовий: всіх їх заступив Абай. Здавалося, він раптом перетворився на якогось владаря, який при бажанні міг підвищити людину або перетворити на ніщо.

Абай холодно відповідав на привітання. Гостям подали кумис. Дивлячись перед собою і немовби не помічаючи всіх цих людей, Абай раптом заговорив, неначе роздумуючи вголос:

— Глибоко нещасний наш казахський народ. Нестатків його не злічити, про нещастя не розповісти. Його пригноблюють і міські начальники — допікають насильством, розоряють хабарами. Всілякі товмачі та чиновники тримають за горло. А дома, в степу, його кусає за ноги зграя волосних, аткамінерів, беків з біями, всіляких вельмож. Чи є серед них такі, що, крім свого особистого багатства, сили і благополуччя, думають про потреби народу, про його добробут?

Абай перевів тепер погляд на волосних, що сиділи навколо нього.

— Високе становище не завжди ганебне. Діяльність, спрямована на благо, повинна облагороджувати людину. Цього не дано тим, хто по-собачому лиже підметки начальству. Коли народ тобі віритиме, то визнання твоєї гідності прийде само й окрилить тебе. На верховину високої скелі злітає і орел, виповзає туди і змія, всіляко звиваючись! На кого з них схожі ви, люди, що сидите тут? Якщо не можете бути орлами, то, значить, стали зміями для свого народу?

Абаєві слова приголомшили волосних, наче важкий удар канчуком по обличчю. Не було жодного, хто не зрозумів би їх. Такий одвертий виклик, така гірка правда, сказана просто у вічі, неначе відняла мову у цих майстрів удару з-за рогу. Абай підвівся, накинув на себе чапан і, покликавши Баймагамбета, вийшов з юрти.

Чутка про те, що Абай осоромив волосних, які прийшли висловити йому свою повагу, вмить рознеслася по всіх юртах аткамінерів, що приїхали на з’їзд. Ракіш перший прибіг до Уразбая скаржитися. Той почав глузувати з нього:

— Так і треба! Так усім вам і треба, не будете більше запобігати перед Абаєм. Шкода, мало він вас відхльостав! Ну що ж, ідіть знову до нього, принижуйтеся, ще й не те побачите. Абай вам себе покаже! — Уразбай весь трусився від безсилої люті.

Здавалось, усе те павутиння, яке він сплів навколо Абая, той сьогодні порвав одним рухом. Не можна більше й думати, що на цьому з’їзді вдасться оббрехати і ославити Абая, зштовхнути його в безодню.

Щоправда, заспокоювала одна думка: всі ці волосні й аткамінери, яких Абай так нещадно звинуватив і образив, тепер одверто ворогуватимуть з ним. І якщо сьогодні на шербешнаї Абай не буде знищений, то Уразбай не втрачав надії, що це може статися іншим разом.

3

Зима затрималася. Хоч настала вже середина грудня, справжній холод ще не починався. Дні стояли сонячні, теплі, зима нагадувала про себе тільки пухнастим снігом, що випав недавно, іноді легкими ранковими заморозками.

На зимовищі Абая в Акшоки забій худоби почали тільки цими днями. Айгерім поралась у коморах, підганяючи Зліху і Баймагамбета:

— Хоч би встигнути все кінчити до приїзду гостей! Адже нашому Абаєві-ага байдуже, що в господарстві все догори дном. Наїдуть гості — він не дозволить відпустити їх без частування!

Побоювання її підтвердилися: раптом звідусіль почали з’їжджатися гості. З Байгабила приїхав зі своїми молодими друзями Акилбай, з Мукира чекали Кокпая з двома товаришами, з родів Керей і Топай на запрошення Абая приїхали акини Уаїс і Бейсембай, що уславилися за останні роки.

Айгерім, яка щойно жартома ремствувала на можливість такої навали, коли гості справді наїхали, прийняла їх із звичного привітністю і гостинністю.

— Ну от, треба ж було мені говорити про гостей! От їх і накликала,— сміючись, казала вона Злісі.— Що ж, тепер треба їх приймати як годиться!

Всю минулу осінь і початок зими акини складали нові поеми. Абай з цікавістю розпитував прибулих, хто з них що написав. Магаш цілу осінь працював тут, в Акшоки, оспівуючи подвиг раба, який помстився на берегах Нілу жорстокому плантаторові. Про цю поему дізналися і в околицях Акшоки, її переписали, вивчили напам’ять і тепер співали і в Кориці, і в Шолпані, і в Кіндикті.

На цей час поема Дармена «Єнлік і Кебек» була вже широковідомою. Дармен співав про казахів, а Магаш у своїй поемі «Медгат і Касим» говорив про народ, який казахам зовсім невідомий. Присвячені різним епохам і двом народам, далеким один від одного, обидві поеми все ж здавалися паростками, що виросли з одного кореня: і та, й інша оспівували справедливість і людинолюбство, з гнівом картали насильство і зло.