Шлях Абая

Хоча Дамежан гостро відповіла Мухаметжану, вона не заперечувала, що люди в місті вмирають від якоїсь заразної хвороби. Абай приїхав до Семипалатинська у важливій і терміновій справі і не знав тепер, що йому робити. Треба порадитись із друзями…

Напившись чаю, Абай написав російською мовою записку і покликав Баймагамбета.

— Їдь до Федора Івановича Павлова і, якщо він вільний, привези його сюди.

Одночасно з Баймагамбетом підвелися з-за столу Мака і Жуман, які вирішили перед від’їздом з міста піти на базар.

Сини Дамежан чаювали мовчки, і невідривно дивилися на матір чорними блискучими очима. Потім, скоряючись мовчазному її наказові, почали збиратися на роботу і тихенько вийшли один за одним.

Пішов старший, Жумаш, довготелесий хлопець, який уночі ставив самовар, а за ним і молодші його брати — п’ятнадцятирічний Салімжан та дванадцятирічний Алімжан.

Дома з Абаєм залишились тільки Жабикен і Дамежан.

Абай поцікавився, як живуть його земляки в Бас-Жатаку, і Дамежан, не криючись, розповіла йому про злидні, що не покидають її дім. Скільки того молока дає одна корова, а і його доводиться нести на базар. Вся сім’я — п’ятеро чоловік — працює з ранку до пізнього вечора, а добра так і не пощастило нажити. Навесні сини придбали човна і перевозять тепер жителів слободи в місто через Іртиш та Карасу. У вільний час вони косять на островах траву для корови, збирають у лісі хмиз на паливо. Зате діти все-таки працюють дома, а не наймитують по чужих людях.

— Молодший, Алімжан, теж допомагає братам! — додав Жабикен.— Йому дванадцять років, а він гребе вже одним веслом…

— Хлопці заробляють копійки, а батьки їхні приносять додому ще менше,— сказала Дамежан.

Вона шила тимаки [67] , ярмулки, тюбетейки, а Жабикен продавав їх на базарі. Інколи заможні жінки Бас-Жатаку замовляли Дамежан вигаптувати срібними чи золотими нитками кімешек або камзол, покроїти сукню. Вона мала золоті руки, і довгий час сама годувала всю родину. Жінки Бас-Жатаку високо цінили її смак і вміння, але заробіток Дамежан був набагато менший за її славу і повагу замовниць.

67

Тимак — чоловіча тепла шапка.

Дамежан розповідала про це з гіркою усмішкою, а Жабикен спідлоба поглядав на Абая. Йому хотілося, щоб шановний гість похвалив свою далеку родичку.

Абай оцінив упертість Дамежан і ласкаво заговорив про те, як багато важить у родині добра мати і дружина. Дамежан усміхнулася.

— Отак і живемо, тягнемо лямку день і ніч. Усе, що разом добудемо, відразу, як курочки, й поклюємо. Заробітку вистачає тільки на харчі та щоб раз на рік нову сорочку купити. Одним утішаємось, що не протягаємо руку біля чужого порога, та ще тим, що є в світі люди й бідніші за нас, зовсім босі й голі. А тут ще ця напасть… пошесть…

Помітивши неспокій у погляді Абая, Дамежан додала:

— На тому боці річки люди менше вмирають.

Але Жабикен похитав головою:

— І за річкою, і на околицях, і в затоні багато хворих!

Дамежан незадоволено поправила його:

— Ми повинні говорити тільки про те, що на власні очі бачили і що нам самим відомо. Не люблю слухати плітки і не люблю, коли лякають людей.

Абай схвально кивнув.

— Так, так. Розкажіть, що ви самі бачили. Значить, казахи у Бас-Жатаку хворіють і вмирають?

Дамежан ствердно кивнула головою, а Жабикен додав:

— Що день більше і більше!

— Хто ж помер із ваших знайомих? — спитав Абай, наче не довіряючи їм.

— Пам’ятаєте Керейбая? Спочатку померла його мати, за нею старий Садик…

Жабикен перебив дружину і сам заговорив скоромовкою:

— А теща Семейбая… батько Жилкібая… дружина Жумабека… В домі Жубандика вмерло двоє малят…

— Так, так! — зітхнула Дамежан.— Скількох дітей забрала смерть, не порахувати.

Абай підібгав ноги, сів по-турецьки і, запитливо вдивляючись у схвильоване обличчя Дамежан, сказав:

— Ви називали дітей і старих. Хіба тільки вони хворіють і вмирають?

Він уже зрозумів, яке лихо звалилося на місто, і тепер хотів збагнути ступінь небезпеки.

— І жигіти вмирають, та ще які! — вигукнула Дамежан.— Вдарить ногою — залізо лусне! Букпа, Сапар, Каїр, Ісабек… Перші силачі…

— Були силачами, доки не попрацювали на шерстемийні та не зазнали голоду…— похмуро мовив Жабикен.— А голодну людину хоч яка хвороба звалить.

Дамежан підтримала чоловіка:

— Ситих людей ця хвороба менш уражає. У нашій слободі живуть не тільки бідняки, але й досі не вмер жоден байбача… Всі торговці й алипсатари [68] здорові. А кажуть, що хвороба ця заразна, легко переходить від одного на іншого.

Вона замовкла і потім у мимовільній тривозі додала:

— Слава богу, що наші сусіди поки що не хворіють. Ми не пускаємо хлопців з дому, самі намагаємося нікуди не ходити. Але підступна гостя підкрадалася до жителів слобідки несподівано, без дозволу.

68

Алипсатар — перекупник.

— У хворого стає страшним обличчя,— вела далі Дамежан.— Очі западають, а навколо них лягають сині кола — «недоуздок смерті». Підборіддя й ніс загострюються…

— Кажуть, холоне подих людини!

— А руки й ноги стають тверді, як камінь!

— Хворий розмовляє замогильним голосом!

— Його весь час мучить спрага! Він міг би ціле озеро випити!

— Мулли кажуть: коли настане кінець світу, люди сидітимуть, закутавшись у лахміття свого савана,— сказав Жабикен. — Може, він уже настав, Абай-ага?

Абай не встиг відповісти — до кімнати разом з Баймагамбетом зайшов Федір Іванович Павлов. Хоч Абай був опасистий, він легко підвівся назустріч бажаному гостеві.

Федір Іванович мовчки розкрив обійми, старі друзі поцілувались і після того довго тиснули один одному руки.

Сівши зручніше за дастархан [69] , Павлов примружив у лагідній посмішці свої яскраві сині очі:

— Яким побитом у наших краях?

Абай пояснив, що його син Абдрахман, який одержав освіту в Петербурзі і вже служив у Вєрному, повертається з відпустки і везе з собою молоду дружину: він одружився в аулі з Магіш. Треба провести сина і невістку в далеку путь, роздобути Абішу грошей на дорогу. Довелось пригнати в місто худобу на продаж. Та й скучив за міськими друзями!

69

Дастархан — скатерка, в переносному розумінні — стіл, частування.

Абай ласкаво глянув на Павлова з-під густих брів.

— Розкажи лишень про тутешні справи, Федоре Івановичу! Як поживає Олександра Яківна? Лікарям зараз, мабуть, дуже перепадає! Що вона каже про хворобу? Для мене все тут оповите темрявою, тож пролий світло в мою свідомість! — жартівливо закінчив він словами з нещодавно прочитаної повісті письменника-народника.

Павлов почав здалеку. За останні сімдесят років холера втретє з’являється в Росії. Вперше ця страшна гостя прийшла до нас з Індії, заглянула також у Китай і в Японію, у Західну Європу і в Америку. Ходять чутки, ніби епідемія охопила вже сорок російських губерній…