Сивий Капітан

Не гаючи часу, команда моторного катера навантажила новий запас глибинних бомб і відпливла від берега. Мігель Хуанес невідривно стежив за рухами катера, очі його переможно сяяли. Нарешті, нарешті він досяг свого! Як же це здорово, що він догадався, передбачив таку можливість, приготував глибинні бомби! Е, дорогий Сивий Капітане, ти не схотів використати пропозиції, не схотів підкоритися! Що ж, тим гірше для тебе, бо фокус із зануренням у воду вже не зіграв. Ти ж бо мав справу не з кимсь, а з самим Мігелем Хуанесом, який недарма старанно і терпляче обмірковував свої плани!

Хосе Френко підійшов до свого начальника. Його налите кров’ю обличчя теж сяяло від задоволення.

— Пане Хуанес, — сказав він, вказуючи на те місце в озері, де нещодавно вибухнула четверта глибинна бомба. — Пане Хуанес, мені здається, що з «Люцифером» тепер і справді покінчено. І Сивому Капітанові вже не вийти на поверхню…

Хуанес поглянув туди, куди вказував Френко.

З води в тому місці один за одним виринали великі повітряні пузирі. Вони виринали з глибини, здувалися на поверхні озера і повільно, лінькувато лопались. Від них до берега йшли такі ж повільні й лінькуваті хвилі, блискучі й немов змащені олією. Та так воно було й справді. Ось виринув ще один пузир. Було ясно видно, як від того місця, де він наче луснув, по поверхні скаламученої води почала розходитись велика жирна пляма, — ширше, ширше, в усі боки… То було, безумовно, якесь масло, рідке, жовтувате й блискуче.

Знівечений, покалічений вибухами потужних глибинних бомб, досі непереможний і невразливий, «Люцифер» Сивого Капітана не врятувався! Він лежав зараз на дні озера, глибинні бомби досягли його під водою, вони не тільки одірвали те колесо, а й пошкодили корпус автомобіля, якщо не зруйнували його вщент. З розбитого «Люцифера» на поверхню води виринало повітря і масло — значить, пошкодження були дуже серйозні, такі серйозні, що машині справді вже не піднятися з дна озера…

На мить Мігель Хуанес уявив собі, як там, у темній глибині, задихаються люди, позбавлені повітря, як захльостує їх холодна вода, що рине в пробоїни, як люди борсаються, шукаючи порятунку… ні, ніщо вже не допоможе їм! Що ж, вони самі пішли на це, самі обрали собі таку долю…

Особливо уповноважений повернувся до Хосе Френко.

— Нехай! — уперто мовив він. — Краще добити «Люцифер» і його команду остаточно, ніж залишити їм будь-яку можливість врятуватися. Мертвий ворог — це безпечний ворог, Френко! Хай катер скидає всі наявні бомби. Всі до одної!..

Він замовк. І, наче у відповідь на його рішучий наказ, пролунав ще один вибух глибинної бомби, першої з нової черги, що її почав скидати катер БМ-15…

ЧАСТИНА ДРУГА Не на життя, а на смерть!

Розділ дванадцятий

1. МІНИ НА ДОРОЗІ

Повернувшись на «Люцифер», Олесь точно й докладно розповів Капітанові про все, що сталося з ним і Мартою під час перебування в столиці,— і про бесіду з Фредо Вікторе, певна річ. Ернан Раміро слухав його мовчки і зосереджено. Олесь розповідав і бачив, як хмурнішає обличчя Сивого Капітана, мов на нього насувається дедалі густіша тінь. Одного разу юнак навіть сам спинився: йому здалося, що Ернан Раміро хоче перебити його. Це сталося тоді, коли Олесь переказував слова Фредо Вікторе про підпільний комітет і його керівні вказівки, обов’язкові для всіх патріотів, у тому числі й для людини, яка володіє «Люцифером». Але й цього разу Сивий Капітан стримався, промовчав і тільки ще більше насупився.

Коли Олесь закінчив, Ернан Раміро підвівся і сказав:

— Спасибі, ти виконав доручення. Не твоя вина, що ці люди не розуміють, з ким мають справу. Але про це потім. Можеш іти, вирушаємо.

І це було все, що визнав за потрібне відповісти Сивий Капітан! Мабуть, він не помітив, який збентежений був Олесь, розповідаючи йому все це, як гаряче хотілося юнакові почути від нього щось таке, що допомогло б йому розібратися в складних думках і почуттях, яким він не міг дати ради!.. Але Капітан вважав достатніми кілька цих стриманих, гордовито кинутих слів. І Олесь залишився з своїми глибокими сумнівами.

"Люцифер" знову вирушив у дорогу. Куди саме — це було невідомо і для Олеся, і для Марти, які сиділи, розмовляючи, у каюті Валенто Клаудо. Раптом пролунав глухий удар, від якого струсонулася підлога і затремтіли стіни. І відразу швидкість «Люцифера» зменшилася. Крізь незачинені двері каюти долинув чийсь збуджений голос:

— Алонсо, до ручного насоса!

Хтось пробіг по коридору, пролунали стурбовані голоси.

Марта злякано дивилася на Олеся, мов чекаючи від нього пояснень. Але юнак і сам нічого не розумів. Він ще прислухався до неясного відгомону голосів, який чути було в каюті, і рішуче підвівся:

— Піду до Капітана! Треба ж довідатися, в чому річ…

Але Ернана Раміро не було в кабіні керування. Замість нього за штурвалом стояв Валенто Клаудо, який не стільки керував машиною, скільки напружено стежив за показаннями приладів. І коли Олесь тривожно звернувся до нього, Валенто навіть не відповів, а лише відмахнувся: не заважай, мовляв, і без тебе клопоту багато!.. Виходить, сталося щось серйозне.

Сивий Капітан увійшов до кабіни швидкими, енергійними кроками. Обличчя його було зосереджене, кошлаті брови гнівно нахмурені. Побачивши в кабіні Олеся, він тільки кивнув головою і відразу звернувся до Клаудо:

— Ідіть до резервуарів, Валенто. Там треба весь час доглядати. Автомат ще довго не працюватиме. Стежте за ручними насосами.

Клаудо вийшов. Капітан зайняв його місце за штурвалом. Олесь запитливо дивився на нього. Сказати щось він не насмілювався, надто вже Капітан був похмурий.

Але Ернанові Раміро, мабуть, зараз було не до нього. Він помітно нервував — і це найбільше непокоїло юнака, бо досі йому не доводилось бачити Капітана таким. Замість того, щоб спокійно і впевнено вести машину, лише зрідка поглядаючи на циферблати приладів, цього разу Капітан раз у раз переводив різні перемикачі, натискував на важелі й рукоятки, мов ніщо не могло задовольнити його. Найчастіше він спиняв погляд на маленькому світному циферблаті біля самого пульта керування, і кожного разу на його обличчі з’являвся вираз незадоволення.

Олесь і собі зазирнув на той циферблат. Стрілка на ньому нервово хиталася з боку в бік. Вона то кидалася ліворуч, майже до нуля, то повільно, ніби з зусиллям, відсувалася праворуч, щоб потім знову рвучко пересунутись ліворуч. Це свідчило про якусь затяжну несправність, бо Олесь пам’ятав, що та стрілка звичайно стояла раніше майже нерухомо між цифрами «3» і "4".

Раптом Раміро заговорив — наче сам й собою. Голос його звучав незвично глухо: так говорить людина, яка ледве стримує себе від гніву.

— Вони почали проти мене війну, мерзотники! Так підступно, жорстоко! Розставити на дорогах міни, щоб знищити "Люцифер"!.. Знищити машину, рівної якій немає в світі! Хіба це не дикунство?.. Я завжди знав, що фалангістські вбивці не здатні на чесну боротьбу, вони надто тупі, надто боягузливі для цього. їхня зброя — підступність, вони гірші від гадюк! Вони намагаються вкусити нишком! Що ж, я мушу терпіти це, чи що? Я, який на десять голів вищий від них усіх?.. А ті підпільники на чолі з уславленим Фредо Вікторе ще вважають, що я зобов’язаний з чимсь рахуватися, чекати якихось вказівок від комітету чи від когось ще… Дурниці! То не для мене, не для людини в надзвичайному становищі, не для господаря «Люцифера»! І я доведу це. Фалангісти оголосили мене поза законом, — гаразд, тепер я змушу всіх зважати на мої власні закони!