Сивий Капітан

Погляд його впав на Олеся, ніби щойно помітив юнака.

— А, ти тут? — мовив Капітан. — От бачиш? Та ти не знаєш, у чому справа… Вони, ці негідники, поставили в різних місцях міни. І серед тих мін є такі, що вибухають не від натиску на них, а, мабуть, від самого коливання повітря чи від звуку… не знаю ще; ручуся тільки, що колеса «Люцифера» не натиснули на них, бо він ішов над шляхом, підтримуваний потоком антигравітонів. І все ж таки одна міна вибухнула! Добре хоч, що з запізненням, уже під кормою машини. Але та міна все ж пошкодила автоматичний апарат, який подавав водень для реакції сполучення!

Тепер Олесь починав розуміти, що сталося. А Сивий Капітан говорив далі:

— Подача водню ручним насосом дуже непевна, час від часу виникає нестача водню. А це призводить до зменшення кількості необхідної для дії всіх апаратів енергії… зокрема електромагнітного генератора, від справної дії якого залежить безпека «Люцифера», його електричний захист, що відштовхує кулі й снаряди… Розумієш?

Олесь кивнув головою.

— І взагалі, я мушу зараз витрачати значно більше водню, — вів далі вже спокійніше Капітан; розмова про улюблену ним техніку, очевидно, допомагала йому опановувати себе. — Міни можуть бути всюди, значить, треба вести «Люцифер», ніде не торкаючись колесами грунту. Для цього потрібна налагоджена, чітка подача водню, бо генератор антигравітонів теж пожирає багато енергії…

— А машині весь час не вистачає водню, — додав Олесь мимоволі, поглядаючи на маленький світний циферблат, на якому все так само стрибала і кидалася ліворуч неспокійна стрілка.

Ернан Раміро здивовано поглянув на юнака, наче вражений його зауваженням. На мить його обличчя просвітліло, насуплені брови розійшлися. Але тільки на мить.

— Ти розумний хлопець, Олесю, — промовив він з відтінком схвалення. — Не пам’ятаю, щоб я колись говорив тобі про цей прилад і значення того, що він показує. Значить, ти сам устиг додуматися? Добре, добре! Тоді ми використаємо це не відкладаючи. Зараз мені потрібні всі сили, кожна пара рук. Ставай сюди. Ти допомагатимеш мені. Хочеш?

Запитання було явно зайвим, весь вигляд Олеся свідчив про це. Капітан ледве помітно посміхнувся.

— Стеж за стрілкою. Як тільки вона опускатиметься нижче риски з цифрою «2», не кажучи вже про наближення до нуля, відкривай цією рукояткою кран додаткового резервуара водню. А я займуся іншим. Ми скоріше дістанемося бази, де полагодимо пошкодження!

Чи ж варт говорити, з якою готовністю Олесь приступив до виконання першого свого обов’язку на "Люцифері"?.. І на хвильку навіть подумав: є й користь з того, що «Люцифер» пошкоджено! Те пошкодження незабаром полагодять, це безсумнівно. А зате він, Олесь бере участь у керуванні машиною.

Коли б юнак тільки знав, що чекає його попереду!

2. СЛОВО МАЄ ГЕНЕРАЛ ДА ХУРАНІТО

Все схилялися перед Мігелем Хуанесом в управлінні поліції. Низькі поклони чиновників, старанне козиряння поліцейських агентів, двері, що немов самі широко розчинялися перед особливо уповноваженим, перешіптування при його появі, заздрісні погляди — все це свідчило про те, що де-де, а тут напевне знають, з ким мають справу! Та навіть коли б в управлінні звідкись прочули, що Мігеля Хуанеса призначають начальником державної іберійської поліції, — і тоді не можна було б виявляти до нього виразніших ознак шанування і запобігливості.

Недбало відповідаючи на вітання, і не виявляючи, як тішиться його душа цією п’янкою атмосферою, Мігель Хуанес невимушено увійшов до кабінету начальника поліції заздалегідь готовий вислухати нову серію заслужених компліментів. Чуття не обмануло його. Карло Кабанерос чи не кинувся йому назустріч, незграбно перевалюючись на коротеньких товстих ніжках, затягнених у червоні рейтузи.

— А, Хуанес, нарешті! Де ж це ви пропадаєте, друже мій? — почув він знайомий хриплий голос, якому начальник даремно намагався надати лагідного відтінку. — А я чекаю вас, уже кілька разів дзвонив вам. Відпочивали, мабуть? Розумію, розумію…

— Так, пане Кабанерос, — ствердив, сідаючи в крісло, Мігель Хуанес. — Надто втомився за останні дні. Але…

— Звичайно, звичайно, — перебив його начальник, — я ж кажу, що розумію. Ми з вами заслужили відпочинок, Хуанес! І я ніколи б не турбував вас, коли б не виклик міністра внутрішніх справ.

Міністра? Самого міністра внутрішніх справ, правої руки каудільйо, пихатого генерала Франческо Альдумеро да Хураніто?.. Мабуть, на обличчі Мігеля Хуанеса надто ясно виявилося здивування, бо начальник поліції, посміхаючись, ствердив.

— Так, так, друже мій, нас викликає сам генерал Альдумеро да Хураніто! Півгодини тому дзвонив його ад’ютант і передав цей виклик. Більше нічого поки що не можу вам сказати, бо не знаю й сам. Міністри, бачте, не повідомляють, навіщо вони викликають. Але мені здається, що це може бути пов’язане з врученням орденів… вам, ну й мені також, — додав він, скромно опускаючи свої тьмяні очиці.

Ага, он що! Значить, Карло Кабанерос, цей старий, досвідчений лис, таки використав становище, добився, щоб і його було нагороджено орденом за успішне закінчення справи Сивого Капітана. Гаразд, Мігелеві Хуанесу не шкода, хай начальник також одержить орден, чорт з ним!

— Отож їдьмо, дорогий мій Хуанес. За чверть години ми повинні бути у міністра! А він не звик чекати…

…Солодке хвилювання охоплювало душу Мігеля Хуанеса, коли виструнчений ад’ютант міністра відчинив перед ним і начальником поліції важкі двері кабінету міністра внутрішніх справ Іберії генерала Франческо Альдумера да Хураніто. їх не примусили чекати й хвилини у великій приймальні. Ад’ютант міністра клацнув каблуками блискучих лакованих чобіт, від чого ніжно задзвеніли срібні шпори, і запобігливо, як і належить добре вимуштруваному ад’ютантові, неголосно сповістив:

— Міністр чекає на вас, панове. Прошу!

Вони ввійшли.

У великому кабінеті міністра панувала похмура урочистість. Важкі завіси на вікнах скрадали світло, товстий м’який килим на підлозі приглушував звуки. Далеко в глибині кабінету, біля протилежної стіни, височів масивний письмовий стіл, за яким сидів чоловік у гаптованому золотом генеральському мундирі. Блискуча полірована поверхня стола була залита яскравим світлом настільної лампи; в тому світлі сліпуче виблискували й золоті нашивки на грудях чоловіка в генеральському мундирі. Але вище грудей світло лампи не сягало, непроникний темний абажур залишав обличчя того чоловіка в тіні, що різко контрастувала з сяючою поверхнею стола.

Мігель Хуанес і раніше чув про цю звичку генерала Франческо Альдумеро да Хураніто. Казали, що генерал не переносить денного світла і ховається від нього за глухими гардинами кабінету; що він не любить показувати своє обличчя, яке лякає людей своїм жорстоким виразом, і тому майже ніколи не з’являється публічно, воліючи лишатися в півтемряві свого кабінету і звідти керувати величезною армією чиновників, поліцейських і жандармів фалангістської Іберії. Таким був генерал Альдумеро да Хураніто, міністр внутрішніх справ, найближча особа і помічник всевладного каудільйо.