Сивий Капітан
Шрифт:
І враз стало тихо, так тихо, ніби в усіх раптом перехопило подих від безмежного переляку. Згори залунав насмішкуватий, холодний голос Сивого Капітана, стократно підсилений репродуктором.
— Чого ж ви так злякалися, панове? Адже ви певні були, що знищите мене разом з «Люцифером» під час першої ж моєї появи. І раптом така паніка. Ай-ай, шановні панове, на небагато ж вас вистачило! Боїтеся? Та стійте вже, не метушіться! Поки що я не збираюся нічого поганого з вами робити, надто ви мізерні боягузи. Але майте на увазі: якщо хтось з вас зважиться на якусь дію проти мене чи моїх людей, пощади не буде! Ви в моїх руках! Стояти по місцях, панове!
Голос Сивого Капітана замовк. Люди у дворі завмерли —
У боковій стінці «Люцифера» безшумно відчинилися двері. Водночас з них прямо на ешафот упали сходи.
По них легко збігло вниз двоє людей у синіх комбінезонах. Один з них вмить опинився біля плахи, де стояв приголомшений усім, що відбувалося навколо нього, Педро Дорілья, і голосно гукнув:
— Педро! Давній мій друже!
Дорілья здригнувся. Цей голос… знайомий голос Валенто Клаудо!.. І це ж він сам… Ні, то було вже занадто, все навколо стрибало і змішувалося, виростало і зменшувалося, мов у якомусь калейдоскопі, у чудернацькому фантастичному фільмі, де не можна було збагнути, що до чого і звідки береться. Нерви Педро Дорільї не витримали, він похитнувся, як людина, що втрачає рівновагу, і поточився, майже втрачаючи свідомість.
Але його підхопили міцні дружні руки. І ось Педро Дорілья уже обіймав свого приятеля і нескладно, хвилюючись, відчуваючи, як зволожуються його очі, говорив:
— Валенто, мені здається… здається, що все це тільки дивний сон… звідки?.. Звідки ти з’явився?.. так несподівано, адже це був уже кінець… і я думав… гадав, що… ну, іще хвилина… Валенто, друже!
Підтримуючи Дорілью, Валенто Клаудо ішов з ним до «Люцифера», до сходів. Міцний, мужній Педро, який ще кілька хвилин тому кидав сміливий виклик катам і, гордовито випроставшись, презирливо дивився на них з ешафота, такий незламний і твердий, — тепер наче втратив усю свою силу, важко переступав з ноги на ногу, мов хворий. Мабуть, усю свою силу, всю витримку вклав він тоді в ті хвилини, коли наближався неминучий кінець, щоб вистояти, не здатися. І тепер діяла бурхлива реакція, слабість, яка прийшла на зміну нервовому напруженню.
— Мені аж соромно, Валенто, — кволо говорив він, — я раптом став такий слабий… але я досі тримався добре, Валенто, запевняю тебе! А от зараз… ти ж наче з неба впав…
— А хіба ж не з неба? — весело відгукнувся Валенто Клаудо. — Звісно, з самісінького неба, Педро. І з подарунком для тебе, друже. Та ще з яким! О, цей подарунок чекає на тебе там, всередині,— вказав він рукою на «Люцифер». — Тримайся, друже! Адже ти не хочеш, щоб твоя донька побачила тебе слабим, га?
— Марта! — вигукнув радісно Педро Дорілья. — Марта!
Він відчув, як знов прилили сили в його руки, як зміцніли враз ноги — і все тіло, щойно слабке й кволе, налилося новою енергією, що прилинула невідомо звідки. Він вирвався з рук Валенто Клаудо, бо хіба ж потрібна була йому зараз чиясь допомога, коли поблизу чекала на нього зустріч з любою донькою? — і, стрибаючи враз через кілька східців, як нестримний у своєму запалі юнак, вбіг у двері "Люцифера".
— Марто! Донечко! Марто! — гукав Педро Дорілья.
Звідкись зсередини до нього долинув дзвінкий і схвильований дівочий голос:
— Тату! Нарешті!
А люди в синіх комбінезонах уже також зникали слідом за Педро Дорільєю в розчинених дверях величезної машини, загадкового «Люцифера», який усе ще нерухомим громаддям висів у повітрі, не торкаючись грунту, наче він не бажав забруднитися об цю гидку, споганену фалангістами, жандармами і поліцейськими землю…
Мовчки, затамувавши подих, притискуючись один до одного, боячись поворухнутися, стежили за всім цим чиновники і жандарми знизу. Можливо, все це ще обійдеться,
можливо, й справді жахливий Сивий Капітан цього разу не вживе своєї смертоносної зброї, вони вціліють, врятуються з кам’яної мишоловки?..Мігель Хуанес стояв разом з іншими, поряд з Карло Кабанеросом, який важко, уривчасто дихав. Раз чи два начальник поліції немовби тихо щось шепотів Хуанесові, але той нічого не чув. З того часу, як паніку натовпу змінила паралізована нерухомість, Мігель Хуанес відчув, що до нього повертається свідомість, повертається можливість думати, міркувати. Нібито Сивий Капітан, справді, з невідомих причин вирішив помилувати тих, хто був присутнім у тюремному дворі. Чи то на нього так вплинув успіх його появи тут, чи щось ще, хтозна. Ясно, що він не знав про влаштовану йому в Кодуранці пастку, інакше він обов’язково помстився б. А втім, якщо Ернан Раміро не знав про пастку, чому тоді він не з’явився раніше, чому він обрав цього разу такий спосіб — впасти прямо з неба? Хтозна… Але він таки з’явився, прилетів сюди… і тим самим уникнув небезпеки від усіх тих гармат і засідок, що були приготовані навколо Сан-Сальвадора. Йому весь час щастить! Прилетів, прилетів, як на крилах…
Тільки цього й бракувало! Нанівець звелися всі хитромудрі приготування… проте, хто ж міг припустити таку можливість, хто передбачив би, що машина Сивого Капітана здатна ще й літати в повітрі?..
Так само, як він прямовисно спускався, так само «Люцифер», мабуть, і зніметься в чисте небо. Як? А чорти його знають як! І ніщо його не спинить, як не спинило й тоді, коли він летів сюди. Тому й спостережні пости нічого не сповістили. Зрозуміло, адже вони стежили за шляхами, за вулицями Кодуранци, за тим, що відбувалося на земній поверхні, а не на небі. Коли хтось і бачив «Люцифера» у польоті, то, напевно, і на думку йому не могло спасти, що летить дивна машина Сивого Капітана, а не якийсь звичайний літак чи дирижабль, нарешті. Е, та що там тепер думати про це! Все одно справи вже не полагодиш, принаймні за цих обставин.
І ще одна думка прорізала мозок Мігеля Хуанеса: ось де ховалася загадка таємничого листа, який тоді так несподівано з’явився, наче з повітря, у кабінеті начальника поліції! Так, так, тепер можна, все пов’язати! І коли б він сам, уславлений детектив Мігель Хуанес, краще поміркував, він би додумався до всього ще тоді. Справді: він чув за вікном те дивне шипіння, але не зв’язав його з таким самим шипінням, яке вразило його вперше, в лісі Фонтіверос, коли він наближався до «Люцифера» на лісовій галявині. Але ж це своєрідне шипіння, мовби з парового казана, де тріснула якась труба, свідчило про дію механізмів, двигунів «Люцифера». Отож і тоді, коли з’явився таємничий лист, легко було догадатися, що його вкинуто у вікно кабінету начальника поліції з «Люцифера», який летів над столицею, ховаючись у нічній темряві. Дуже просто, коли знаєш, у чому справа…
Коли знаєш, у чому справа… Звичайно, коли б раніше знати про здатність «Люцифера» літати, то можна було б зовсім інакше підготуватися. Не витрачати сили й вигадки на всі ті вуличні застави і барикади, а зібрати поблизу Сан-Сальвадора добрі зенітні гармати та й зустріти Сивого Капітана по-справжньому. Коли б знати…
А тепер, ну що можна зробити тепер? Вжити ручні гранати з пластмаси? Цілком можливо, це могло б дати ефект. А втім, слушна хвилина давно минула, зараз Сивий Капітан господар становища. Висловлюючись образно, він тримає під прицілом увесь цей тюремний двір з усіма, хто тут є. Коли б пощастило відчинити ті трикляті автоматичні двері, о, тоді під захистом міцних кам’яних мурів в’язниці стали б у пригоді і ручні гранати. Але ж Сивий Капітан, мабуть, намагнітив двері й засуви. І якщо він кине сюди, в цю мишоловку, електричний снаряд, тоді… Е, не варт про це й думати!