Сивий Капітан

— Алексо, він відмовився!.. Він не хоче! Він каже, що йому не потрібна нічия допомога… що його могутність нездоланна!

— Та хто каже? Про кого ти!?

— Капітан! Фредо, мабуть, хотів його переконати, а він… Ой Алексо, це ж недарма Фредо вирішив переконувати його! А він, Капітан, усе своє та своє, і ніяк…

Остаточно прокинувшись, Олесь сів на ліжку. Це було щось дуже серйозне, хоч юнак поки що й не розумів нічого. При чому тут Фредо? Про що говорить Марта? її вродливе обличчя при світлі маленької лампи, що горіла в каюті, здавалося дуже блідим, очі були розширені, наче з переляку чи від великого хвилювання. І губи болісно скривлені, наче вона ледве стримувалася, щоб не заридати.

— Зажди, Марто. Що сталося? Розкажи не поспішаючи. І заспокойся. Ну, кажи, тільки потроху, щоб я все зрозумів.

Олесь лагідно погладив руку дівчини і відчув, як тонка рука тремтить під його пальцями.

— Ну ж, розповідай. Заспокойся, люба! Я слухаю.

Поступово Марта опанувала себе. Вона почала розповідати все по порядку, як було. І обличчя юнака дедалі більше хмурнішало: так, усе це остаточно з’ясовувало тривожне і невтішне становище…

Ось що розповіла Марта.

Вона вже збиралася лягти спати в своїй каюті, що містилася поруч з каютою Капітана. Було вже пізно, крізь ілюмінатор пробивалося срібне світло місяця. І раптом Марта почула, як по коридору хтось пройшов, постукав у двері каюти Капітана. Потім голос Валенто сказав:

— Капітане, час!

Капітан щось відповів, після чого вони обидва вийшли з «Люцифера». І в світлі місяця Марта побачила, як Капітан спинився біля машини, а Валенто Клаудо швидко пішов до великої скелі, звідки назустріч йому хтось вийшов. Хто?.. За хвилину Марта ледве не скрикнула: то був Фредо Вікторе! Спочатку дівчина не повірила своїм очам: звідки може взятися тут, у цій пустелі, Фредо Вікторе? Але то був він, його швидка хода і особливе, властиве тільки йому розмахування однією рукою. А коли він підійшов ближче, Марта виразно розгледіла при місячному світлі і його обличчя.

Фредо разом з Валенто Клаудо підійшов до Капітана і привітався з ним. Капітан і Фредо почали розмовляти, а Валенто став трохи осторонь, не втручаючись у бесіду, навіть відвернувся і лише час від часу обертався, мов почувши щось, що вразило його.

Про що говорили Капітан і Фредо Вікторе, Марта не могла довідатися, бо товсте скло ілюмінатора, крізь яке вона дивилася, не пропускало звуків. Але вона бачила, що спочатку говорив Фредо Вікторе, а Капітан тільки коротко відповідав йому. Потім заговорив Капітан, не так, як він звичайно говорив, а якось наче збуджено, неспокійно. І тепер уже Фредо Вікторе тільки коротко щось зауважував, бо Капітан говорив наполегливо, не даючи йому змоги й часу заперечувати.

Розмова тривала досить довго. І Валенто не брав у ній ніякої \ часті, хоч Марті й здавалося, що він кілька разів немов поривався щось сказати. Але наче стримував себе.

А потім Капітан знизав плечима, отак, як він уміє це робити, презирливо і незадоволено, сухо кивнув головою і пішов. Фредо Вікторе сказав іще щось у спину Капітанові, наче вигукнув. Але той не обертаючись пішов до машини. Фредо Вікторе якось сумно (це Марта добре бачила!) подивився йому вслід, похитав головою, потиснув мовчки руку Валенто Клаудо і пішов назад, до великої скелі, де його хтось чекав. А Валенто рушив слідом за Капітаном.

За хвилину Марта знов почула в коридорі кроки двох людей. Перед дверима каюти Капітана вони спинилися. Було тихо, так тихо, що Марта, здавалося, чула, як пульсує кров у її скронях.

Раптом збуджений, якийсь неприродний голос Капітана промовив:

— Скільки ж то треба було б чекати, поки вони підготуються? І це він називає спілкуванням, і допомогою! Ні, це мені не потрібно! Він, як і раніше, не розуміє, яка в мене сила!

Валенто Клаудо мовчав. Але Капітан, мабуть, і не чекав ніякої відповіді, він немов просто думав уголос, наче радячись сам з собою. За мить він сказав іще:

— "Люцифер" нездоланний, а вони не розуміють цього. Бачте, вони вирішили переконати мене! В чому? Зайва балаканина! Їх справа — підкоритися і виконувати те, що скажу я. А не радити мені і, тим більше, не ставити своїх умов. Досить!

Після цих роздратованих, гнівних слів знову настала коротка пауза. Валенто Клаудо так само мовчав. І тоді Капітан сказав іще, вже трохи іншим тоном:

— Ідіть, Валенто, до кабіни керування. Нам тут більше нема чого робити, вирушаймо.

Голос Валенто Клаудо відповів — уперше за весь час:

— А Кристобаль, Капітане?

— Так, так, Кристобаль, це вірно. Ну що ж, треба зробити це. Він надійна людина.

— Так, Капітане.

— Гаразд. Мені треба ще з півгодини, щоб закінчити обчислення. А через півгодини беріть їх обох і йдіть. Скажіть їм, що це мій наказ. Згодом я їх поверну до себе… коли закінчиться гаряча пора. Це все, Валенто.

— Єсть, Капітане!

Двері каюти Капітана зачинилися, а Валенто Клаудо пройшов назад, мабуть, до кабіни керування. Марта зачекала ще трохи. Все було знов тихо. І тоді, переконавшись, що Валенто щось робить у кабіні керування, дівчина прибігла сюди і розбудила Олеся, щоб розповісти йому про все це.

Нахмурившись, юнак дивився в її обличчя, на якому зараз було стільки тривоги. Він мовчав, намагаючись розібратися в безлічі думок, що тіснилися в— його голові. Тепер він усе зрозумів.

Фредо Вікторе зробив спробу особисто переконати Ернана Раміро в потребі з’єднати сили. Капітан відповів на це рішучою відмовою. Отже, він твердо вирішив воювати самостійно… без підтримки патріотів республіканців, без згоди з ними… вирішив бути повновладним володарем, диктатором… Так, це зрозуміло, хоч і зовсім не втішно…

Але що ж то за Кристобаль? І кого саме, ідучи до нього, Валенто мав узяти з собою… і нібито залишити там?..

Блискавична догадка промайнула в голові юнака. Та невже?..

— Марто! Це ж про нас з тобою!

— Що? — не одразу зрозуміла дівчина.

— Валенто має взяти нас з тобою звідси і залишити в того Кристобаля!

— Чому?

— Мабуть, Капітан вирішив, що ми йому зараз заважатимемо… Не знаю. Але саме про нас було те сказано. Це ж тільки ми — двоє, непотрібні на "Люцифері".

Марта здригнулася. Вона схопила руку Олеся:

— А батько?

— Що батько? — не зрозумів Олесь.

— А що буде з моїм батьком? Він же обіцяв звільнити, врятувати його! А тепер…

— Не знаю. Нічого не знаю. Але слухай, що я тобі… Олесь не встиг закінчити.

Двері каюти відчинилися. Увійшов Валенто Клаудо. Його обличчя було серйозне, зосереджене. Він навіть не здивувався тому, що побачив у каюті Марту, не пожартував, як звичайно, а просто сказав:

— А, і ти тут, Марто? Гаразд. Одягайтеся, друзі. Нам з вами треба зробити невеличку прогулянку до одного мого давнього друга. Тільки швидко, будь ласка! Так наказав Капітан!