Сивий Капітан
Шрифт:
Розділ дев’ятнадцятий
1. ЩО ТАКЕ В’ЯЗНИЦЯ САН-САЛЬВАДОР
Коли б спитати у когось із іберійців, що то за містечко Кодуранца і де воно знаходиться, напевно, мало хто дав би відповідь, хоч від того містечка до столиці було всього-на-всього вісімдесят кілометрів. Та хіба ж мало було в країні отаких самих невеличких містечок, про які ніколи нічого не було чути, які нічим не відрізнялися від десятків, а може, й сотень інших?.. Кодуранца — нібито знайома назва, але в ній нема нічого виразного, мабуть, якась глуха провінція…
А коли б ту ж саму людину спитати про Сан-Сальвадор, навіть не спитати, бо хто ж питав би про такі речі в фалангістській
Сан-Сальвадор — так називалася велика в’язниця для політичних ув’язнених, що містилася саме на околиці Кодуранци. Сказати, що хтось потрапив до Сан-Сальвадора, означало майже те ж саме, що й повідомити про безслідне зникнення людини. Рідко, дуже рідко хто повертався з цієї центральної в’язниці до своїх рідних. Частину ув’язнених з Сан-Сальвадора згодом пересилали до концентраційних таборів, частина не витримувала жорстоких "допитів третього ступеня", що в перекладі на людську мову означало безжалісне катування з метою добитися від ув’язненого тих зізнань, які бажані були поліції і жандармерії. Значну частину страчували у внутрішньому дворі Сан-Сальвадора, страчували середньовічним жахливим способом: відрубуванням голови сокирою. Фалангістський уряд вважав, що страта людини мусить психологічно впливати на всіх інших, на все населення країни, і тому поновив цей давно забутий в усіх цивілізованих країнах кривавий спосіб.
Та й звільнені в’язні після перебування у в’язниці, після допитів і катувань ставали вже неповноцінними людьми і найчастіше незабаром помирали від тяжких хвороб, набутих у страшній фалангістській катівні.
У цю в’язницю було кинуто і Педро Дорілью.
Велика будівля в’язниці Сан-Сальвадор ще здалека впадала в очі кожному, хто тільки наближався до Кодуранци. Кількаповерхова, складена з брил дикого каменю, вона була оточена ще й високим кам’яним муром. На кожному розі того муру височіли спостережні пости з кулеметами. Озброєні до зубів вартові обходили будівлю в’язниці вздовж широкої смуги, що відділяла її від високого муру. А на самому мурі були встановлені ще дроти, які перебували також весь час під електричним струмом високої напруги. Найменший дотик до тих дротів спалював людину на місці.
Зрозуміло, що проникнути до в’язниці іншим способом, ніж через головний вхід, було неможливо, так само, до речі, як і вийти з неї. Про це всі знали.
Отже, зовсім не для того, щоб пересвідчитися в цьому, їхав сюди начальник державної поліції Карло Кабанерос у супроводі свого особливого уповноваженого Мігеля Хуанеса. І не про загальну неприступність в’язниці Сан-Сальвадор ішла мова у нього під час конфіденціальної розмови, для якої його кілька днів тому викликали до міністра внутрішніх справ, всесильного генерала Альдумеро да Хураніто. Але після тієї розмови начальник державної поліції негайно відрядив до Кодуранци Мігеля Хуанеса з чіткими і незламними інструкціями, яким зобов’язана була підкорятися і тутешня поліція, підсилена на цей раз військовими підрозділами, і комендант самої в’язниці. А тепер і сам Карло Кабанерос, супроводжуваний Мігелем Хуанесом, який тільки вчора вночі повернувся до столиці з вичерпною доповіддю про зроблене ним у Кодуранці, прибув сюди для остаточної особистої перевірки.
Начальник державної поліції тримався дещо урочисто. На це давали йому право не тільки попередня розмова з генералом Альдумеро да Хураніто, але й важливість особливих завдань, покладених на нього під час тієї розмови. Він багатозначно сказав Мігелеві Хуанесу, під’їжджаючи до Кодуранци:
— Ми з вами, Хуанес, без зайвої скромності кажучи, знаємо нашу справу. Але міністр! О, це справді надзвичайна людина! Таке знання психології людини, така сміливість!.. І ми з вами мусимо вважати за велику честь те, що саме нам доручено виконати його задум! Ну, показуйте. І кажіть при тому одразу, як ви самі уявляєте собі те, що має тут відбутися.
Вони їхали вже вулицями містечка. Мігель Хуанес указав
рукою на тротуари. На них виднілися дивні безформні споруди, наче хтось збирався тут щось будувати і накидав на тротуарі безліч різних матеріалів. Біля стін лежали брили каміння, дерев’яні колоди, мішки з піском тощо. Але проїжджа частина вулиці була цілком вільна.— Щойно «Люцифер» з’явився б тут, — негайно ж з усього цього були б зроблені високі непрохідні барикади впоперек вулиці. А водночас за телефонним сигналом такі ж самі барикади були б споруджені і на всіх інших вулицях, якими в тому чи іншому напрямі можна виїхати з містечка, — доповів Мігель Хуанес.
— Хо-хо, — реготнув задоволено Карло Кабанерос, — він тільки в’їде до пастки, а тут — раз! — і захлопнулося! І виходу немає, хо-хо! Так, так…
— Тільки б він з’явився, пане начальник, — зауважив Мігель Хуанес.
— А у вас лишаються щодо цього сумніви, дорогий мій? — насмішкувато відгукнувся Кабанерос. — Е, киньте це! Можна голову дати на відсіч, що Сивий Капітан з’явиться, спробує звільнити свого спільника! Але тут-таки він і застряне, ручуся вам, хо-хо!
Хуанес покірно схилив голову: це було б прекрасно, нема чого й казати. Але стільки вже несподіваних ускладнень виникло досі з «Люцифером», що особливо уповноважений не став би ручатися ні за що.
— Гармати? — спитав його Кабанерос, указуючи на темні тіні в воротах будинку.
— Так, пане начальник. Їх привезли сюди позавчора. І спеціальна обслуга при них.
— Так, так! Ці гармати вже не відмовляться стріляти по «Люциферу», хо-хо! Ви не оглядали їхні затвори, Хуанес?
— Ні, пане начальник, не мав часу. Та це й не входило, за інструкцією, до моїх обов’язків.
— Шкода, шкода! Бо, за наказом генерала, ті затвори терміново виготовлено з якогось особливого сплаву, який не піддається намагнічуванню. Отож Сивий Капітан може скільки йому завгодно впливати на них своєю електрикою, — вони все одно стрілятимуть! Та й снаряди для цих гармат так само вже не стальні, боже борони! їх зроблено з пластмаси, чи що, добре не знаю, але вони також не магнітні! — і їх «Люцифер» не відкине від себе, хо-хо! Хай тільки з’явиться, а ми вже йому тут покажемо, які підготовлено для нього подаруночки!..
Начальник поліції їхав далі і всюди пересвідчувався, що маленька Кодуранца справді встигла перетворитися на озброєний табір, на фортецю, з тією тільки різницею, що фортеця звичайно готується з метою не впустити нікого всередину, а підготовка в Кодуранці була розрахована, навпаки, на те, щоб не випустити звідси противника.
Кожна вулиця, кожне перехрестя в районі в’язниці Сан-Сальвадор були перетворені на підступні пастки. Не лишалося жодного проходу чи проїзду до в’язниці, де б не чергували з учорашнього вечора озброєні люди, де б не причаїлися і не стояли напоготові гармати, де б не можна було першої-ліпшої хвилини спорудити неприступні барикади, які робили неможливим рух проїжджою частиною вулиці.
Автомобіль Карло Кабанероса спинився нарешті біля важких, окованих залізом воріт в’язниці. Ці ворота самі могли б витримати навіть артилерійський обстріл. Вузенькі залізні двері праворуч від воріт служили звичайним проходом для службовців та охоронників. Біля тих дверей стояло двоє озброєних вартових з автоматами.
— Ви бачите, пане начальник, і тут усе готово, — зауважив Мігель Хуанес. Карло Кабанерос важко виліз з автомобіля і озирнувся. Так, так… Його досвідчене око помітило над високим кам’яним муром ще кілька темних тіней. Світло тьмяно вигравало на матових стволах крупнокаліберних кулеметів, що дивилися з мурів униз.
Залізні двері з готовністю відчинилися перед знатними відвідувачами. Черговий охоронник провів їх далі кам’яним коридором, що перетинав товстий зовнішній мур. Тут на них чекав незмінний помічник Мігеля Хуанеса Хосе Френко. Його червоне пикате обличчя аж сяяло від старанності і службового запалу, рука наче прилипла до козирка кашкета.
— Маю честь вітати пана начальника! — відрапортував він.
— А, і ви тут, — недбало кинув Кабанерос. Мігель Хуанес, схиливши шанобливо голову, доповів йому: