Сивий Капітан
Шрифт:
— На час своєї відсутності я доручив Хосе Френко догляд за виконанням інструкцій. Певен, що додаткова перевірка не завадить, пане начальник.
— Гаразд, гаразд, показуйте, що тут і як, — благодушно відповів Кабанерос.
Хуанес зробив знак рукою. Хосе Френко пропустив їх уперед і пішов слідом.
— Як гранатний загін? — спитав Кабанерос.
— Розташований групами по призначених місцях, — чітко відповів Мігель Хуанес. — Перевірено? — коротко запитав він у Френко.
— Так точно, пане Хуанес, — відрапортував той. І вже тихо, хитро посміхаючись, додав: — І собі я також узяв на всяк випадок дві оці іграшки. — Він указав на дві ручні гранати дивної неправильної кулястої форми, що висіли в нього на поясі. Вони були непоказні, сірі, незграбні.
Це була така сама технічна новинка,
Відвідувачі йшли тепер уже коридором самої в’язниці. Великий кам’яний будинок в’язниці був, власне, тільки гігантським футляром, всередині якого, на певній відстані від мурів, містилися камери для ув’язнених. З різних боків проходили залізні платформи з поруччям, переходи, куди відчинялися двері камер. Навіть коли б ув’язненому пощастило продовбати кам’яну стіну своєї камери, на що потрібні були б роки роботи, все одно він опинився б не за стіною в’язниці, а в якомусь з внутрішніх коридорів і залізних проходів, де постійно чергували жандарми. Ні, втекти з Сан-Сальвадора було неможливо, це було відомо кожному. Тому історія в’язниці за весь час її існування не знала подібних випадків.
— Чи не бажає пан начальник оглянути камеру Педро Дорільї? — спитав Мігель Хуанес. — Вона тут, поблизу.
Карло Кабанерос мовчки кивнув головою. Хосе Френко подав знак охороннику, що стояв неподалік. Той звичними безшумними кроками підійшов до залізних дверей, на яких висіла табличка з написом "№ 306", і відсунув невеличку, також залізну, заслінку. Відкрилося маленьке вічко. Начальник поліції з цікавістю зазирнув у нього.
В довгастій без вікон камері, що освітлювалася яскравою електричною лампочкою під стелею, біля пригвинченого до підлоги столу на пригвинченому табуреті сидів нерухомо кремезний чоловік в арештантському одязі. Підперши голову руками, він дивився прямо перед собою, в кам’яну стіну, глибоко замислившись. Мабуть, вічко відкривалося дуже тихо, бо ув’язнений не почув нічого і навіть не повернув голови. То був Педро Дорілья.
Начальник поліції тихо запитав:
— Так він нічого й не сказав досі, не зізнався ні в чому?
— Дуже вперта людина, пане начальник. Мовчить, — так само тихо доповів Хосе Френкр.
— А може, і справді нічого не знає, чорти його розберуть, — вже голосніше мовив Карло Кабанерос, випростовуючись. Охоронник засунув знов вічко заслінкою.
Начальник поліції пішов далі. Недбало махнувши рукою в бік камери № 306, він мовив:
— А зрештою, все одно, знає він щось чи не знає. Нам він зараз потрібен для іншого. Як принада, хо-хо! Між іншим, — звернувся він до Мігеля Хуанеса, — чи помітили ви, який він міцний? По такій шиї треба дуже добре вдарити, щоб перерубати її зразу, навіть важкою сокирою, хо-хо!..
Мігель Хуанес непомітно скривився: його інтелігентна натура не переносила подібних жартів. Зате Хосе Френко дозволив собі широко посміхнутися: вислів начальника поліції прийшовся йому до смаку…
Широка залізна платформа привела почесних відвідувачів на внутрішній двір — місце кривавої страти ув’язнених. Автоматичні двері тут розчинялися лише тоді, коли два охоронники одночасно натискували на рукоятки з обох боків. Це було зроблено всюди в Сан-Сальвадорі, щоб ув’язнений, якщо йому пощастило б вирватися з рук охорони, сам не зміг відчинити двері. Начальник поліції оглянув двір з великим помостом посередині і задоволено кивнув ще раз головою: все було гаразд.
— Тепер можна зайти і до коменданта в’язниці, — мовив він зовсім благодушно, — бо він і образитися може, що ми вирішили зробити огляд самі, без нього. А тоді вже й поїдемо назад. Наче тут усе підготовлено добре, до нашого повернення ранком нічого ж не трапиться, га?
— Будьте певні, пане начальник. — Мігель Хуанес поглянув у бік Хосе Френко. Той виразно поклав руку на одну з привішених до пояса гранат. І Хуанес закінчив з певністю: — Все напоготові — і зовні,
і всередині в’язниці, пане Кабанерос!А коли вони, вже після розмови з комендантом Сан-Сальвадора, виходили з воріт, Мігель Хуанес поділився з Карло Кабанеросом своїми думками:
— Педро Дорілья, пане начальник, звісно, сам по собі не має значення. Як ви слушно сказали, це тільки принада в нашій пастці. Але ж напевно в Сивого Капітана є якісь спільники, що сповіщають його про все те, що робиться в столиці…
— Так що з того?
— Боюся, пане начальник, як би ті спільники не повідомили його і про ці наші готування. Тоді все це знов може не дати наслідків. Адже не такий він дурний, щоб свідомо лізти в пастку заради якогось Педро Дорільї…
Карло Кабанерос з жалем подивився на свого особливо уповноваженого:
— Хуанес, я не впізнаю вас! Хіба мало ми з вами говорили про характер Ернана Раміро, Сивого Капітана? Про його впевненість і самолюбство? Саме на цьому й обгрунтував свій задум генерал да Хураніто, друже мій! Ах, яка він прониклива, розумна людина! Він зрозумів одразу, які саме риси вдачі слід використати в Ернана Раміро. Вдарити по самолюбству, ось що! Роз’ятрити його! Це на нього впливає, як червона хустина на бика, хо-хо! І тут помилки бути не може. Ручуся вам, що міністр має рацію: Ернан Раміро вже напевно прочитав наше оголошення! Недарма я розпорядився розклеїти його навіть у найглухіших куточках, хо-хо! І це оголошення, також ручуся вам, довело Сивого Капітана до сказу. Тепер він, мабуть, мчить на своєму "Люцифері" до столиці, до Кодуранци, до Сан-Сальвадора, щоб довести всім, який він відважний, як, мовляв, його ніщо не може спинити, коли він щось вирішив. А вирішив він звісно що: захистити свого спільника, допомогти йому, врятувати його! Хо-хо-хо! А нам цього й треба, тільки цього!
2. ІДИ ГЕТЬ, ВАЛЕНТО КЛАУДО!
Місяць заливав своїм прозорим, химерним світлом скелі і окремі високі сосни, повз які проходив Валенто Клаудо. Слідом за ним ішли Олесь і Марта. Глибокі чорні тіні падали від дерев на стежку, і тоді здавалося, що вона зникає, що юнак і дівчина йдуть кудись у невідомий, примарний край, звідки крізь тишу сюди лише зрідка долинав тужливий крик якогось нічного птаха. Та й справді, хіба знали вони, куди вів їх Валенто?
З того самого часу, як вони вийшли з «Люцифера», Валенто Клаудо вперто мовчав. Хоч Олесь кілька разів і звертався до нього, він відбувався уривчастими відповідями і знов замовкав. Юнак відчував, що його щось дуже засмучувало. Так минали хвилини. Гнітючий важкий настрій не покидав і Олеся. Він чув, як час від часу поруч з ним зітхає Марта, і тоді юнак лагідно торкався її плеча; дівчина повертала до нього голову й коротко кивала, наче кажучи: так, так, ти хочеш мене підбадьорити, я розумію, але не треба, це все одно нічому не допоможе… і знов схиляла голову, занурюючись у свої думки.
Так вони йшли далі й далі.
І тільки коли перед ними відкрилася широка долина, в якій серед купи дерев можна було помітити невеличкі будівлі якоїсь небагатої ферми, Валенто Клаудо спинився і повернувся до своїх супутників. Мабуть, якраз у цей час він прийшов до певних висновків у важких роздумах, що володіли ним досі.
Він указав на темний силует ферми:
— От ми майже і дійшли. Послухайте тепер, що я вам скажу.
Валенто Клаудо говорив стримано, старанно добираючи слова. І це також не було схоже на його звичайну манеру розмовляти з Олесем і Мартою.
— Тут, на цій фермі, живе мій старий приятель Кристобаль Гомец. Ви його, звісно, не знаєте, та це не має значення, він хороша й чесна людина. Я звик вірити йому, як самому собі. І вам слід також у всьому вірити йому. Ви на деякий час залишитеся у нього. В цій місцевості рідко й мало хто буває, отже, тут для вас буде цілком безпечно.
— А навіщо нам лишатися у нього? — спитав Олесь.
Валенто нахмурився.
— Зажди, я все скажу. Не перебивай. Мабуть, ви й самі бачили, що останнім часом "Люциферові" доводиться потрапляти в складні становища. Капітана навіть поранило. Таке може статися з кожним із нас. І з вами також… Капітан не хоче, щоб ви зазнавали риску. Тому він вирішив, щоб деякий час ви не були на "Люцифері"… доки все це закінчиться…