Снігова Королева

– Курка – дуже мудра пані, – сказала лялька Берта. – Щось мені не дуже кортить мандрувати гірською місцевістю – підніматися нагору, а потім знову спускатись. Ні, давай краще поїдемо туди, де є яма з піском напроти воріт, а потім прогуляємось на город, де вирощують капусту.

Так вони й вирішили зробити.

Субота

– Ти мені розкажеш ще якусь історію? – запитав маленький Ялмар, коли Оле-Лукоє вклав його спати.

– У нас на це сьогодні не буде часу, – відповів Оле й відкрив свою гарну парасолю над хлопчиком. – Поглянь на цих китайців!

Уся парасолька виявилась розмальованою, наче велика китайська ваза, із синіми деревами й крихітними місточками, де стояли китайці й похитували головами.

– Ми повинні прикрасити світ до завтрашнього ранку, – промовив Оле-Лукоє. – Бо ж завтра свято, неділя. Зараз я мушу сходити до церковної дзвіниці й простежити, чи маленькі привиди, що живуть там, відполірували дзвони для найкращого звучання. Тоді мені треба піти на поля й подивитись, чи вітер поздував куряву з трави й листя. А найважче завдання – зняти всі зорі й почистити їх. Я маю пронумерувати їх перед тим, як складати до свого фартуха, а ще позначити номерами місця, з яких я їх зніматиму, щоб кожна зоря повернулась на правильне місце. Інакше на чужих місцях вони не триматимуться й попадають із неба. Треба, щоб не почався справжній зорепад!

– Послухайте, пане Оле-Лукоє, – звернувся старий портрет, що висів на стіні Ялмарової спальні. – Ви пам’ятаєте мене? Я – прадідусь Ялмара. Звісно, дякую, що розказуєте йому казки, але прошу, не заплутуйте його! Зорі не можна знімати з неба й чистити. Це ж величезні кулі, схожі на нашу Землю.

– Дякую, прадіде! – сказав Оле-Лукоє. – Щиро дякую. Певно, ви були главою родини – я в цьому навіть не сумніваюсь. Але я старший за вас. Я – давній поганин. Колись давні римляни й греки називали мене Богом Сну. Тоді я відвідував шановані родини і досі так роблю. Тож я знаю, як піднятись до небес і спуститись униз. А тепер самі можете розповідати казки! – і Оле-Лукоє зник, забравши із собою парасольки.

– Отакої, навіть не можна висловити свою думку! – пробурчав портрет.

І тут Ялмар прокинувся.

Неділя

– Добрий вечір! – сказав Оле-Лукоє.

Ялмар кивнув у відповідь, а тоді звівся з ліжка і обернув портрет прадідуся до стіни, щоб він не заважав їм, як учора.

– А зараз, – сказав хлопчик, – розкажи мені казку про п’ять зелених горошин, що жили в одному стручку, або про зернята піщанки, або про штопальну голку, яка дуже запишалася, бо уявляла себе голкою для вишивання.

– Ти забагато хочеш, – сказав Оле-Лукоє. – Ти ж знаєш, що я більше люблю щось показувати тобі. Тому сьогодні я покажу тобі свого брата. Його теж звати Оле-Лукоє, але він ніколи не приходить двічі до однієї людини. А коли вже навідується, то садовить людину на свого коня й розповідає казки, поки вони їдуть верхи. Він знає лише дві історії. Одна з них настільки прекрасна, що ніхто на світі собі навіть не уявляє нічого подібного. А інша – така жахлива й страшна, що й словами не опишеш.

Тоді Оле-Лукоє підняв Ялмара до вікна.

– А тепер поглянь – бачиш, он верхи скаче мій брат, інший Оле-Лукоє. Його ще називають Смерть. Бачиш, він не такий страшний, як його малюють. Там він зображений як скелет, а насправді на ньому гаптоване сріблом убрання. Він одягнутий, як гусар, а позаду нього розвівається чорна оксамитова накидка.

Ялмар дивився, як повз них проїжджає інший Оле-Лукоє, підбираючи старих і молодих. Він садовив їх позаду або попереду, але перед цим запитував, як вони поводилися. Якщо добре, вони опинялись попереду й слухали прекрасну казку. А якщо погано, то він садив їх позаду й розказував жаску історію.

– А він не такий то вже й страшний, цей інший Оле-Лукоє, – сказав хлопчик. – Я його не боюсь.

– Авжеж, його не треба боятися, – сказав Оле-Лукоє. – Надто ж якщо ти поводишся добре.

– Яка повчальна сьогодні казка, – буркнув портрет прадідуся. – Все ж таки інколи корисно висловити свою думку, – сказав він задоволено.

Ось такі історії показував і розповідав Оле-Лукоє. Сподіваюся, він навідається до вас сьогодні ввечері й розкаже вам ще щось.

Принцеса на горошині

Колись давно жив собі принц, який хотів одружитися з принцесою. Але була одна умова: його наречена мусила виявитися справжньою принцесою. Він мандрував світом, шукаючи гідну претендентку, але ніде не зустрічав тієї, яка б не викликала сумнівів. Щоразу була якась дрібничка, що все псувала. Тому принц повернувся додому засмучений, адже йому страшенно кортіло таки знайти справжню принцесу.

Одного вечора почалася жахлива буря; лунав гуркіт грому й спалахували блискавиці, а дощ лився з неба стрімким потоком. Раптом у ворота постукали, і старий король подався відкривати.

За воротами стояла принцеса. Але – от лишенько! – як же вона постраждала від зливи й вітру! Дощові цівки струменіли з її волосся й одягу, вода затікала в черевики й вихлюпувалась із них. Проте дівчина заявила, що вона – справжня принцеса.

«Що ж, незабаром ми це перевіримо», – подумала королева-мати. Вона нічого не сказала, пішла до спальні, зняла всі матраци з ложа, поклала на дошки маленьку горошину, тоді взяла дванадцять матраців й застелила їх поверх горошини, а потім вимостила ліжко ще й дванадцятьма перинами.

Тут мала провести ніч принцеса. Вранці королева-мати поцікавилась, як дівчині спалося.

– Ой, страшенно незручно! – поскаржилась та. – Я майже не стулила повік. Хтозна, що там таке лежало й муляло, але тепер у мене все тіло в синцях! Жах, та й годі!

Тепер усі переконались, що перед ними була справжня принцеса – тільки вона була здатна відчути горошину крізь дванадцять матраців і дванадцять перин. Лише справжня принцеса могла виявитись настільки чутливою.

Тож принц одружився з нею, адже тепер він мав докази, що його наречена – справжня принцеса. А горошину віддали до музею, і, напевно, вона й досі там, якщо тільки ніхто її не вкрав.

Хочете, вірте, хочете – ні, але ця історія – щира правда.

Хоробрий оловяний солдатик

Якось було двадцять п’ять олов’яних солдатиків, рідних братів, адже зробили їх з однієї олов’яної ложки. Вони тримали на плечі рушниці й дивились просто поперед себе, а вбрані були в чудові червоно-сині мундири. Перші слова, які їм довелось почути, були: «Олов’яні солдатики!» Їх промовив маленький хлопчик, весело плескаючи в долоні, коли відкрив коробку, де вони лежали. Їх подарували йому на день народження, й він одразу заходився розставляти їх на столі. Усі солдатики були однаковісінькі, лиш один відрізнявся від решти, бо мав тільки одну ногу. Його робили останнім, й забракло олова, тож його виготовили лише з однією ногою. Він тримався на ній так само стійко, й це відрізняло його від решти.