Снігова Королева

– Прощавай, сонечко! – скрикнула дівчинка, простягаючи до нього руки. Дюймовочка ступила кілька кроків від хатинки. Жнива вже пройшли, і тепер на полі залишилась тільки колюча стерня. – Прощавай, прощавай! – повторила дівчинка, обіймаючи маленьку червону квітку, що росла неподалік. – Передавай вітання ластівці, якщо колись її побачиш.

– Цвірінь, цвірінь! – раптом пролунало над головою. Дівчинка озирнулась і побачила ластівку, що літала поруч. Пташка дуже зраділа, помітивши дівчинку. А та розповіла, як їй не хочеться виходити заміж за бридкого крота, жити з ним глибоко під землею і ніколи більше не бачити ясного сонечка. Дюймовочка розповідала все це й плакала.

– Надходить холодна зима, – сказала ластівка, – і я збираюсь летіти у вирій. Може, полетиш зі мною? Ти можеш сісти мені на спину, міцно прив’язатись поясом. Ми втечемо від бридкого крота і його похмурої домівки – далеко звідси, за високі гори, у вирій, де сонце світить ще яскравіше, ніж тут. Там завжди літо і квіти цвітуть пишно як ніде. Полетіли зі мною, мила Дюймовочко! Ти ж врятувала мені життя, коли я замерзала у темному підземеллі.

– О так, я полечу з тобою, – сказала Дюймовочка. Вона сіла ластівці на спину, сперлася ногами у випростані крила й прив’язалась поясом до найміцніших пір’їн.

Тоді ластівка здійнялась у повітря й полетіла за ліси й моря, понад високі гори зі сніговими шапками, що ніколи не тануть. Дюймовочка могла би замерзнути на холодному повітрі, але грілася у теплому пір’ї ластівки. Тільки голівка її стирчала з пір’я – вона ж бо хотіла бачити неймовірні краєвиди, над якими вони пролітали. Зрештою вони прибули до вирію, де сонце світило ще яскравіше, а небо здавалось вищим. Тут по огорожах і при дорозі плівся фіолетовий, зелений і білий виноград; цитрини й помаранчі звисали з гілок дерев, а повітря було наповнене пахощами мирту й апельсинового квіту. Стежинками бігали гарненькі діти, бавилися великими різнобарвними метеликами; і що далі летіла ластівка, то гарнішали краєвиди.

Зрештою вони прибули до блакитного озера, на березі якого, оточений деревами із темно-зеленим листям, стояв палац зі сліпучо-білого мармуру, збудований у давнину. Його високі колони обплітав виноград, а на верхівці тулилось безліч ластівчиних гнізд. Одне із них було домівкою пташки, яку врятувала Дюймовочка.

– Ось мій дім, – промовила ластівка. – Але ти тут жити не зможеш – тобі буде незручно. Вибери собі якусь із цих чарівних квіток. Я тебе посаджу на неї, і ти зможеш там знайти все, що тобі треба.

– Це буде чудово! – погодилась дівчинка й від радості заплескала в долоньки.

Велика мармурова колона лежала на землі – упавши, вона розбилася на три частини. Між ними росли чудові білі квіти. Ластівка спустилася з Дюймовочкою туди й посадила дівчинку на один із широких листків. Але як же здивувалася вона, коли всередині квітки побачила крихітного чоловіка, настільки витонченого й прозорого, що здавалось, ніби він зроблений із кришталю! На його голові була золота корона, а за плечима виднілись тоненькі крильця – завбільшки він був такий, як Дюймовочка. Це був король квітів – у кожній квіточці жили такі крихітні юнаки й дівчата. А він правив над ними всіма.

– Ох, який же він вродливий! – прошепотіла Дюймовочка ластівці.

Молодий король спочатку злякався пташки, а потім побачив Дюймовочку й був вражений її вродою. Він зняв із себе золоту корону й поклав на її голівку. Потім запитав її ім’я і запропонував стати його дружиною, королевою квітів.

Звісно, цей наречений був зовсім не схожий ні на сина жаби, ні на крота, вбраного в чорний оксамит і хутро. Тож Дюймовочка без вагань відповіла прекрасному принцу: «Так!» Усі квіти розкрили свої віночки, і з кожної вилетіли крихітні панночки й кавалери, настільки гарненькі, що важко було не замилуватись, дивлячись на них. Кожен із них подарував Дюймовочці подарунок. Найкращим із них була пара чудових прозорих крилець. Їх прикріпили до плечей Дюймовочки, тож тепер вона могла пурхати з квітки на квітку. Тоді вони влаштували пишне святкування й попросили ластівку, що сиділа над ними у своєму гнізді, заспівати весільну пісню. Ластівка виконала прохання і співала так гарно, як тільки вміла, але в глибині серця трохи сумувала, бо дуже прихилилася до Дюймовочки й не хотіла з нею розлучатись.

– Тебе більше не зватимуть Дюймовочкою, – сказав їй наречений. – Це надто грубе ім’я для такої красуні, як ти. Я називатиму тебе Майя.

– Прощавай, прощавай! – промовила ластівка, коли з важким серцем збиралась повертатись із вирію назад до далекої Данії. Там вона звила гніздечко біля вікна у будинку, де мешкав казкар. Ластівка щебетала: «Цвірінь! Цвірінь!» – і з її пісеньки вийшла ціла історія.

Соловейко

У Китаї, як вам відомо, імператор китаєць, і всі його підданці теж китайці. Історія, яку я збираюся розповісти, сталася багато-багато років тому, тож варто її почути зараз, поки вона не забулася.

Імператорський палац був найпрекраснішим у світі. Збудований із порцеляни, він дуже дорого коштував. Стіни були ламкі, тож усім, хто до них торкався, наказували обходитися з ними дуже обережно. У садку росли найрідкісніші квіти. До них були прив’язані срібні дзвоники – вони ніжно дзеленчали, тож кожен, хто проходив там, мимоволі звертав на них увагу. По правді, все в імператорському саду вражало уяву. Садок тягнувся так далеко, що навіть сам садівник не знав, де він закінчується. А ті, хто доходив до його меж, знали, що далі розкинувся густий ліс, де росли високі дерева, що купали своє віття у глибокому синьому морі, й великі кораблі пропливали у затінку їхнього гілля. На одному з цих дерев жив соловейко. Він співав так гарно, що навіть заклопотаний рибалка зупинявся, щоб його послухати. Під час нічної риболовлі рибалки слухали спів і казали:

– Оце краса!

Коли вони йшли додому, то забували про пташку. А наступної ночі знову вигукували:

– Як гарно слухати пісню соловейка!

Мандрівники з усіх країн світу приїжджали, щоб відвідати імператорське місто. Воно дуже їм припадало до смаку, так само, як і палац та садок. Але коли вони чули соловейка, то визнавали, що його спів найкращий, і вдома розповідали про все, що бачили. Учені писали книги про місто, палац і садок. Не забували вони й про соловейка, називаючи його найбільшим дивом. Поети складали чудові вірші про соловейка, що жив у лісі біля глибокого моря. Книги розвозили по всьому світу, й декілька з них потрапили до рук імператорові. Він сидів на своєму золотому троні й читав, киваючи головою за знак згоди, адже йому було приємно дізнатись, наскільки прекрасним здається мандрівникам його місто, його палац і його садок. Та коли він дочитав до слів: «Соловейко – найбільше з-поміж див», то вигукнув:

– Що це? Я нічого не знаю про соловейка. У моїй імперії є така пташка? Просто в моєму садку? Я нічого не чув про нього. Виявляється, дещо можна дізнатись і з книжок.

Тоді імператор покликав одного зі своїх камергерів. То й був настільки високої думки про свою поважність, що коли хтось із нижчих за званням звертався до нього або про щось запитував, він просто пхекав – а це, як відомо, нічогісінько не означає.

– Неподалік живе чудесна пташка. Соловейко, якщо бути точним, – сказав імператор. – Подейкують, ніби це найбільше диво у моїх володіннях. Чому мені досі про це не доповіли?

– Мені не доводилось про нього чути, – відповів придворний. – Він ніколи не з’являвся при дворі.

– Я волію, щоб він був тут уже сьогодні ввечері, – сказав імператор. – Увесь світ знає, чим я володію, а я ні!

– Хоч я ніколи не чув про нього, – мовив придворний, – але докладу всіх зусиль, аби його знайти.

Але де ж знайти того соловейка? Дворак підіймався і опускався сходами, нишпорив залами й коридорами, але ніхто і не чув про цю пташку. Тож придворний повернувся до імператора й сказав, що, певно, книжка бреше – мабуть, соловейка вигадав її автор.