Снігова Королева

– Ваша імператорська величносте, – промовив він, – не варто вірити всьому, що написано в книгах. Інколи там пишуть просто вигадки, або й казна-що.

– Але книга, в якій я прочитав про соловейка, – заперечив імператор, – потрапила до мене від великого й могутнього імператора Японії. А отже, в ній не може бути брехні. Я конче мушу почути соловейка, він повинен бути тут увечері. Його спів – це те, що мені зараз потрібно. Якщо ж його не буде, всіх придворних відшмагають ще до того, як вечеря закінчиться!

– Тсінг-пе! – закричав камергер китайською і знову заходився бігати сходами вверх і вниз, нишпорити залами й коридорами. Тепер половина придворних бігала разом із ним – нікому не хотілось скуштувати батогів. Всіх вони розпитували про цього надзвичайного соловейка, якого знав увесь світ, а імператорський почет, бачте, навіть не здогадувався про його існування.

Зрештою вони надибали вбогу дівчинку-служницю на кухні. Вона сказала:

– Так, я чула цього соловейка. Він дуже гарно співає. Мені дозволили щовечора забирати недоїдки зі столу для моєї бідолашної хворої матусі. Вона живе на узбережжі. На зворотному шляху, якщо я стомлююсь, то сідаю перепочити в лісі. Тоді я чую пісню солов’я. Сльози котяться з моїх очей, й мені здається, ніби я відчуваю поцілунок матусі.

– Мила дівчинко, – промовив камергер. – Я потурбуюся про те, щоб тобі дали постійну роботу на кухні, а ще ти отримаєш дозвіл дивитись, як обідає імператор. Одна лиш умова – відведи нас до соловейка! Дуже треба, що він сьогодні ввечері був у палаці.

Тож дівчина пішла до лісу, де співав соловей, а за нею подалась половина придворних. Коли вони йшли, почулось мукання корови.

– Ох, – промовив молодий придворний, – ми його знайшли. Яка неймовірна сила у голосі цього маленького створіння! Без сумніву, я вже чув його колись.

– Та ну, це просто корова мукає, – заперечила дівчинка. – Нам ще довго йти до того місця.

Незабаром у болоті заквакали жаби.

– Прекрасно! – знову замилувався молодий придворний. – Тепер я чую його. Голос нагадує мені дзеленчання маленьких дзвіночків.

– Е ні, це просто жаби, – похитала головою дівчинка. – Але мені здається, ми вже близько.

І справді – цієї миті почулась пісня солов’я.

– Слухайте, слухайте, ось він! – вигукнула дівчинка. – Он там він сидить, – додала вона, вказуючи на маленьку сіру пташку, що примостилась на гілці.

– Хіба це можливо? – засумнівався камергер. – Я й подумати не міг, що він виявиться такою маленькою, убогою пташиною. Мабуть, соловей просто побляк у оточенні такого вельможного товариства, як наше.

– Соловейку, – голосно закричала дівчинка, – наш наймилостивіший імператор бажає, щоб ти йому заспівав!

– Із великим задоволенням, – промовив соловей і почав співати ще чудесніше.

– Нагадує передзвін крихітних скляних дзвіночків, – сказав камергер. – Побачити б, як працює це маленьке горлечко! І чого це ми не чули його раніше? Соловейко матиме великий успіх при дворі.

– Ще поспівати імператорові? – запитав соловейко, бо думав, що імператор уже перед ним.

– Любий соловейку, – звернувся до нього камергер, – із великою приємністю запрошую тебе до палацу сьогодні увечері. Там ти здобудеш прихильність імператора своїм чарівливим співом.

– Моя пісня найкраще звучить у зеленому лісі, – відповів птах. Проте з радістю відгукнувся на запрошення імператора.

Задля такої нагоди палац пишно прибрали. Порцелянові стіни й підлога виблискували у світлі тисяч ламп. Чудові букети, до яких були прив’язані маленькі дзвоники, стояли в коридорі: коли туди-сюди снували люди, або ж коридором гуляв протяг, вони так голосно дзеленчали, що заглушували розмову. У центрі великої зали стояла золота жердка для соловейка. Зібрались усі придворні, й навіть маленькій служниці дозволили стояти біля дверей. Тепер вона мала звання «дійсної придворної кухарки».

Кожен вбрався у найошатніше вбрання, й усі очі були звернуті до маленької сірої пташки. Імператор кивком голови дозволив солов’ю розпочати. Соловейко співав так солодко, що на очі імператора навернулись сльози. Гарячі краплини покотились його щоками, коли пісня стала ще більш зворушливою і розчулила серця. Імператор був настільки вражений, що наказав нагородити солов’я золотим обручем, який носять на шиї. Але птах, подякувавши, відмовився від такої честі. Він сказав, що вже отримав найбільшу винагороду за свій спів.

– Я бачив сльози на очах імператора – ось найкраща відзнака для мене. Сльози імператора мають величезну силу. Це для мене неймовірна честь! – і він заспівав ще чарівніше.

– Цей спів – немов подарунок, – сказала одна придворна дама іншій. Вони набрали в рота води, щоб імітувати дзюркотливі звуки солов’їного співу, коли їм треба було говорити. Так дами могли вважати себе соловейками. І навіть лакеї та покоївки всіляко висловлювали свій захват. А це вже неабищо – усім відомо, їм догодити найважче. Отож соловейко мав чималий успіх при дворі. Він залишився у палаці, отримав клітку. Його випускали двічі на день і один раз уночі. Дванадцять прислужників мусили наглядати за ним під час прогулянок. Кожен тримав шовкову нитку, прив’язану до ніжки птаха. Як по правді, такі польоти не завдавали йому втіхи.

Усеньке місто пліткувало про надзвичайну пташку. Коли зустрічалося двійко приятелів, один починав говорити «соло», а інший закінчував «вейко», й усі розуміли, про що йдеться – адже він був у всіх на вустах. Одинадцять новонароджених дітей назвали на честь славетного співака, втім, жоден у співі майстром не став.

Одного дня імператор отримав величенький пакунок, на якому було написано: «Соловейко».

– Напевне, це нова книжка про нашу пташку! – промовив імператор. Але замість книжки у пакунку виявився майстерний виріб у спеціальній скриньці – штучний соловейко, зроблений, як живий, і оздоблений діамантами, рубінами й сапфірами. Коли іграшку заводили, вона співала, наче справжній птах, і рухала хвостиком вгору-вниз, зблискуючи сріблом і золотом. Довкола її шиї була пов’язана стрічка, а на ній містився надпис: «Соловейко імператора Японії – бліда копія соловейка імператора Китаю».

– Яка краса! – вигукували всі, хто бачив забавку, а посланець, який її приніс, отримав титул «Головний імператорський постачальник солов’їв».

– Вони мають заспівати разом! – вирішили придворні. – Оце буде дует!

Але нічого доброго з того не вийшло, бо справжній соловейко співав, як йому на душу ляже, а штучний умів виконувати тільки вальси.

– Це не його вина, – зазначав розпорядник музикою. – Як на мене, виходить досить непогано.