Снігова Королева

Але Дюймовочці не дуже кортіло подобатися сусідові, адже це був кріт.

Незабаром він прийшов із візитом.

– Він дуже багатий і освічений, а його будинок у дванадцять разів більший, ніж мій, – сказала польова миша.

Звісно ж, він був багатий і освічений, але завжди зі зневагою відгукувався про сонце й квіти, бо ніколи їх не бачив. Дюймовочка змушена була співати йому пісеньку «Пташенько, пташенько, полети додому» і ще багато інших гарних пісень. І кріт закохався у дівчину, проте не зізнався у своїх почуттях, бо був дуже обачний.

Згодом кріт прокопав довгий коридор під землею, що з’єднував його помешкання з ніркою польової миші. Кріт дозволив Дюймовочці та миші приходити, коли вони тільки забажають. Він попередив їх, щоб вони не лякалися мертвої пташки, що лежала в переході. Це була гарненька пташка, з дзьобом і пір’ям, й вона не могла лежати там давно. Кріт узяв шмат гнилого дерева, що світилося, немов смолоскип, і йшов попереду, щоб освітити їм довгий темний перехід. Коли вони проходили повз місцину, де лежала мертва пташка, кріт просунув свого широкого носа крізь стелю, земля піддалась, і утворилась велика дірка, крізь яку до коридору потрапило денне світло. Посередині долівки лежала мертва ластівка. Її прекрасні крила були міцно притулені до боків, а лапки й голова витягнулись з-під пір’я. Бідолашна пташка, напевне, загинула від холоду. Дюймовочці стало неймовірно шкода її, адже вона так любила птахів. Цілісіньке літо вони тішили її співом і щебетом. Але кріт відштовхнув ластівку вбік своїми кривими ногами й сказав:

– Вона більше не співатиме. Які ж вони жалюгідні – ці пташки! Я дуже радий, що мої діти не будуть птахами, котрі тільки й годяться на те, щоб безглуздо цвірінькати й вмерти від голоду взимку!

– Атож, як це мудро сказано! – потакнула польова миша. – Хіба ж є користь від цвірінькання, якщо взимку вони мусять померти з голоду або замерзнути? Втім, птахи – це шляхетне плем’я.

Дюймовочка нічого не казала. Але коли її супутники вже повернулися спинами до пташки, вона нахилилась, погладила м’яке пір’я, що вкривало голову, й поцілувала заплющені повіки.

– Може, ти одна з тих ластівок, що так мило співали мені влітку, – промовила дівчинка. – Ти подарувала мені стільки радості, моя мила, гарна пташко!

Кріт заклав землею дірку, крізь яку проникало денне світло, й відвів своїх гостей додому. Але вночі Дюймовочка не змогла спати. Тож вона піднялась і сплела велике, гарне покривало з сіна; потім віднесла його до мертвої пташки й накинула на холодне тільце, а внизу примостила квітку, знайдену в помешканні польової миші. Квітка були м’яка, наче вовна, тож тепер пташці було тепліше лежати на холодній землі.

– Прощавай, моя мила пташенько, – сказала Дюймовочка. – Дякую тобі за чудові пісеньки, які ти мені співала влітку, коли дерева були зелені й тепле сонечко світило нам.

Потім вона поклала голову на груди пташки, і їй здалось, ніби всередині щось тенькає: «Тук, тук». Це було пташине серце. Вона не померла, просто заклякла від холоду, і тепло відновило в ній життя. Восени, коли всі ластівки збирались до вирію, одна із них забарилася й замерзла.

Дюймовочка затремтіла – вона дуже злякалася, адже пташка була велика, значно більша за дівчинку. Проте Дюймовочка набралась сміливості, тепліше вкрила бідолашну ластівку, та ще й зняла листок, що їй самій служив за одежину, й поклала його на голівку пташці.

Наступного ранку Дюймовочка знову потайки подалась провідати ластівку. Пташка була жива, але дуже квола, – вона лише на мить розплющила очі, щоб подивитися на Дюймовочку, що стояла, тримаючи в руці шматок гнилого дерева замість ліхтарика.

– Дякую, мила дівчинко, – промовила ластівка. – Я вже зігрілася, але мені ще треба відновити сили, щоб знову літати, насолоджуючись теплими сонячними променями.

– Зараз надворі зима, – сказала Дюймовочка. – Там сніг і мороз. Залишайся тут, у теплій постелі. Я про тебе подбаю.

Дівчинка принесла ластівці води у листочку. Пташка втамувала спрагу й розповіла, що поранила крило у колючому чагарникові, тому не могла летіти у вирій так швидко, як інші ластівки. Зрештою вона впала на землю й більш нічого не пам’ятає аж до цього моменту.

Цілісіньку зиму ластівка лишалася у норі, й Дюймовочка піклувалась про неї. Ані кріт, ані польова миша нічого про це не знали – вони не любили ластівок. Незабаром прийшла весна, й сонце зігріло землю. Тоді ластівка попрощалася з Дюймовочкою. Дівчинка відкрила їй прохід у стелі нірки, зроблений колись кротом. Сонячні промені освітили нору, й ластівка запропонувала Дюймовочці летіти разом із нею – дівчинка могла просто сісти на спину пташці й полинути в небо. Але Дюймовочка знала, що польова миша дуже засмутилася б, якби вона ось так утекла би, тож вона ввічливо відмовилася.

– Що ж, тоді прощавай! На все добре, моя мила, хороша дівчинко! – промовила ластівка й вилетіла назустріч сонячним променям.

Дюймовочка подивилась їй услід, і з її очей покотились сльози. Вона дуже прихилилася до ластівки.

Пташка весело заспівала свою пісеньку й полетіла до дерев, укритих молодим листям, а Дюймовочці стало дуже сумно. Їй не дозволяли виходити на сонечко. Зерно, посіяне на полі довкола домівки польової миші, проросло й заколосилося, і колоски здавались для дівчинки густим лісом.

– Ти маєш вийти заміж, Дюймовочко, – сказала дівчинці польова миша. – Наш сусіда кріт посватав тебе. Він – найкраща партія для такої бідолашки, як ти. Займімось твоїм посагом: ти мусиш підготувати і вовняний одяг, і лляну білизну. Всього має бути вдосталь, коли ти йдеш заміж за крота.

Дюймовочка мусила прясти, а польова миша найняла чотирьох павуків, що ткали удень і вночі. Кожного вечора до них навідувався кріт і вів бесіди про час, коли нарешті скінчиться літо, бо палюче сонце смалило так, що перетворювало землю на камінь. Нехай спаде спека, й вони з Дюймовочкою поберуться.

Але дівчинка цьому аж ніяк не раділа: нудний кріт був їй зовсім не до душі. Кожного ранку, коли сходило сонце, і кожного вечора, коли воно сідало, Дюймовочка потайки пробиралася до дверей мишачої нірки й дивилась, як вітер хитає колоски і між ними видніє блакитне небо. Вона думала про те, як добре там, на волі, й понад усе хотіла знову побачити свою милу ластівку. Але пташка не поверталася – напевно, полетіла далеко-далеко у зелений гай.

Коли настала осінь, посаг Дюймовочки був уже готовий. Польова миша сказала дівчинці:

– Ти вийдеш заміж через чотири тижні.

Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче ставати дружиною огидного крота.

– Дурниці, – відповіла польова миша. – Не будь такою впертою, а то покусаю! Він – дуже привабливий кріт. Навіть сама королева не має ошатнішого оксамиту й хутра! Його кухня та комора повні-повнісінькі всякого добра. Ти маєш дякувати долі за таку гарну партію!

Тож день весілля було призначено. Кріт мав забрати Дюймовочку із собою, глибоко під землю, де вона ніколи більше не побачить сонячного світла, адже він його не любить. Бідолашна дівчинка була страшенно засмучена тим, що доведеться попрощатись із сонечком, і польова миша дозволила їй вийти на поріг хатинки й востаннє помилуватись осяйними променями.