Снігова Королева

Потім він повернувся додому, й протягом наступних днів та тижнів вони зі старим паном знову дивились у вікна й вітались, киваючи один одному. Тоді хлопчик знову завітав у гості. Різьблені сурмачі протрубили: «Тру-ту-ту, прийшов хлопчик!» Мечі й лати на старовинних портретах лицарів бряжчали. Шовкові сукні шелестіли, шкіра, якою була оббита кімната, повторювала свій віршик, а старі крісла далі скаржились на подагру в спині й скрипіли. Усе було так само, як і під час першого візиту. У цьому будинку один день і одна година нічим не відрізнялись від інших.

– Я більше цього не витримаю, – сказав іграшковий солдатик. – Я плакав олов’яними сльозами, так тут сумно. Дозволь мені піти на війну, й навіть втратити руку чи ногу – і це буде хоч якась зміна. Я вже не витримую! Тепер уже я знаю, як це, коли приходять спомини про минуле, і що вони приносять із собою. Мої спогади навідували мене – повір, у цьому немає нічого приємного. Я був близький до того, щоб стрибнути з полиці. Я бачив вас усіх з будинку навпроти так, ніби це було насправді. Це був недільний ранок, ви, діти, стояли довкола стола і співали псалми – так, як співаєте щоранку. Ви стояли дуже чемно, тримали ручки складеними, і біля вас були мама й тато – вони виглядали дуже серйозними. Аж тут відчинились двері, й до кімнати занесли твою дворічну сестричку Марію. Ти ж знаєш, вона завжди танцює, коли чує будь-яку музику або спів. Тож вона заходилась танцювати, хоча їй не можна було цього робити. До того ж вона не могла потрапити в ритм, бо мелодія була надто повільна. Тож вона стояла спочатку на одній ніжці, а потім на іншій і дуже повільно нахиляла свою голівку, але рухи були не в такт. Ви всі стояли із серйозним виглядом, хоча стриматись було дуже важко. А я сміявся від душі – аж упав зі столу й набив синця. Поглянь – він досі лишився. Знаю, сміятись тоді було не дуже правильно. Але зараз і цей спогад, й інші крутяться у мене в голові. Певно, це і є спомини про минуле, що приносять із собою стільки різних речей. Розкажи мені, чи досі ви співаєте по неділях. А ще розкажи мені про свою маленьку сестричку Марію. І як там поживає мій старий побратим, інший іграшковий солдатик. Ох, певно, він дуже, дуже щасливий! А я вже не витримую такого життя.

– Ти подарований, – сказав хлопчик. – Ти мусиш лишитись. Хіба не зрозуміло?

Тоді прийшов старий пан і приніс коробку, де було безліч цікавих речей – він вирішив показати їх своєму гостю. Коробочки з-під рум’ян, флакони з парфумами, старі карти – таких уже тепер не знайдеш. Можна було позаглядати у всі ящички. Старий пан навіть відкрив піаніно, ляда якого була розмальована пейзажами. Але коли старий пан сів грати, інструмент зазвучав розладжено. Тож господар поглянув на картину, придбану в перекупника, і його очі сяйнули. Він сказав:

– Вона колись співала цю пісню.

– Я хочу на війну! Я хочу на війну! – закричав іграшковий солдатик так голосно, як тільки міг, і кинувся на підлогу. Куди ж він закотився? І старий пан шукав його, і хлопчик намагався знайти, але він наче щез, мов під землю провалився.

– Я потім знайду його, – сказав старий пан. Але вийшло не так, як він гадав. Між дошками підлоги було багато дірок. Іграшковий солдатик провалився у щілину й тепер лежав там, наче у відкритій могилі. День закінчувався, і хлопчик повернувся додому. Минув один тиждень, а за ним – багато-багато тижнів. Настала зима, вікна позамерзали. Тож тепер хлопчику доводилось дихати на шибку, щоб розтопити прогалину, через яку можна було визирнути на старий будинок. Сліди були заметені снігом – здавалося, дім безлюдний. І це дійсно було так, адже старий пан помер. Увечері до будинку під’їхав катафалк, і на нього поставили труну старого пана. Його везли за місто, щоб там поховати на цвинтарі. Й не було нікого, хто йшов би за труною, бо всі його друзі давно померли. Тож хлопчик послав повітряний поцілунок услід труні, яку везли на катафалку.

Через кілька днів у будинку пройшов розпродаж. Через своє вікно хлопчик спостерігав, як люди виносять картини лицарів та панночок, вазони для квітів, оздоблені довгими вухами, старі крісла й навіть буфет. Одні речі забрали туди, інші – деінде. Портрет, дорогий серцю старого пана, повернувся до крамниці перекупника. Там він і лишився – певно, більш ніхто не знав ту панночку, тож нікому й діла не було до старої картини.

Навесні вирішили знести й сам будинок. Люди казали, що цієї руїни вже давно треба було позбутись. З вулиці видніла кімната, де стіни були оббиті шкірою – нерівною і обірваною, – а зелені пагони звисали з балкона. Будинок знесли швидко – він, здавалось, і сам був готовий завалитись. А потім розчистили місце.

– Добре зробили, що прибрали його, – подейкували сусідні будинки.

Незабаром побудували новий дім – трохи віддалік від дороги. Він мав високі вікна й гладенькі стіни. Але попереду, там, де колись стояв старий будинок, тепер розкинувся невеликий садочок. Там розрісся дикий виноград – пагони заплели стіни, що були поруч. Попереду садочок був оточений залізною огорожею. А ще там були великі ворота – вони справляли гідне враження. Люди частенько спинялись, щоб зазирнути за огорожу. Горобці збирались зграйками серед виноградних пагонів. Вони щебетали на весь голос, але у їхніх пісеньках не йшлось про старий будинок. Ніхто з них не пам’ятав його, бо минуло вже багато років.

Насправді спливло вже стільки часу, що маленький хлопчик перетворився на чоловіка – дуже хорошого чоловіка. Батьки ним пишались. Він щойно одружився і тепер переїхав зі своєю молодою дружиною у новий будинок із садочком.

Молодий чоловік стояв поруч із дружиною, коли вона садила польову квітку, що припала їй до душі. Жінка садила квітку власноруч, приминаючи землю пальцями.

– От халепа, що це таке? – вигукнула вона, вколовши чимось палець. Із м’якої землі вона витягнула якийсь предмет. Це був – ви тільки подумайте! – це справді був іграшковий солдатик, той самий, який згубився в кімнаті старого пана, аж потрапив у землю, де й пролежав багато років. І молода дружина обтерла солдатика спочатку зеленим листком, а потім своїм гарненьким носовичком, що пахнув вишуканими парфумами. А іграшковий солдатик почувався так, ніби він прийшов до тями після втрати свідомості.

– Дай-но, я погляну на нього, – промовив молодий чоловік. Потім він посміхнувся, похитав головою і сказав: – Звісно, це не може бути той самий солдатик. Але знаєш, він дуже нагадує мені те, що сталось із одним моїм іграшковим солдатиком, коли я був маленьким хлопчиком.

І він розповів своїй дружині про старий будинок і старого пана, і про іграшкового солдатика, якого віддав, бо думав, що старому пану було дуже самотньо. Він переказав усе, що сталось, так ясно, що на очі молодої дружини навернулись сльози – її розчулила історія старого будинку й старого пана.

– Схоже на те, що це той самий солдатик, – сказала вона. – Тепер я дбатиму про нього і завжди пам’ятатиму те, що ми мені розказав. Але колись ти маєш показати мені, де могила того пана.

– Я цього не знаю, – відповів чоловік. – Ніхто не знає. Усі його друзі померли. Нікому не було до нього діла, а я був лише маленьким хлопчиком.

– Який же він був самотній, – сказала вона.

– Так, страшенно самотній, – закричав іграшковий солдатик. – Але як добре, коли тебе не забувають!

– Справді, це добре, – пролунав голос поблизу нього. Ніхто, крім іграшкового солдатика, не помітив, що це говорив клаптик шкіри, який колись був частинкою убрання кімнати. Клаптик втратив свою позолоту й виглядав, наче грудка сирої землі, але мав власну думку, тож не змовчав:

– Позолота із часом потьмяніє й зітреться, та не страшно, бо шкіра назавжди зостається.

Але іграшковий солдатик так не думав.

< image l:href="#" />

Тінь

У спекотних країнах, де страшенно палить сонце, люди зазвичай засмаглі, як червоне дерево. А у найспекотніших країнах мешканці взагалі мають чорну шкіру. Якось один учений помандрував до цих теплих країв зі своєї холодної північної країни. Він думав, що зможе блукати туди-сюди так само, як удома, але дуже помилявся. Незабаром учений зрозумів, що краще так само, як й інші люди, цілісінький день сидіти у будинку за щільно зачиненими вікнами й дверима. Здавалось, ніби всі поснули або нікого немає вдома. Будинки на вузенькій вуличці, де жив учений, були високі, й сонце немилосердно палило з ранку до вечора – спека стояла нестерпна. Цей учений із холодної країни був молодий і розумний, але йому здавалось, наче він перебуває в розжареній печі, тож згодом він охляв, та ще й так схуд, що його тінь витончилася – вона була тепер значно меншою, ніж раніше, вдома. Сонце забирало навіть ті рештки, які лишились від тіні, – її зовсім не було видно аж до вечора, до заходу сонця. Оце була справжня насолода! Коли в кімнаті запалювали свічки, видно було, як тінь випростується на стіні й виростає аж до стелі. Добре випростатися для неї було просто необхідно, щоб відновити свої сили. Учений деколи виходив на балкон, щоб і самому випростатися та потягнутися. Щойно спалахували зорі на чистому, ясному небосхилі, він відчував приплив сил. О цій порі на всіх балконах вулиці з’являлись люди. У спекотних країнах кожне вікно роблять із балконом, де можна подихати свіжим вечірнім повітрям – це так необхідно навіть для тих людей, котрі геть засмагли від спеки. На вулиці відчувалося неабияке пожвавлення. Там були шевці, й кравці, й усякий інший люд. Вони виносили столи й стільці, запалювали сотні свічок, балакали й співали, веселилися. Прогулювались люди, проїжджали повози, підтюпцем ішли віслюки, а на їхній збруї дзеленчали дзвіночки. Проходила поховальна процесія під супровід релігійного співу й бамкання дзвонів. На вулиці внизу можна було побачити життя в усіх його виявах.