Снігова Королева

– Ти лякаєш мене, – сказав трояндовий кущ. – Я ніколи про це не думав.

– Та ти взагалі не хотів думати. Чи ти колись задумувався, чому ти цвітеш, і як проходить твоє цвітіння, – чому саме так, а не інакше?

– Ні, – відповів трояндовий кущ. – Я квітнув із радістю, бо не вмів робити нічого іншого. Сонце світило і зігрівало мене, повітря дарувало свіжість. Я пив чисту росу й дощові краплини. Я дихав і жив! Із землі до мене надходила сила, й повітря живило мене теж. Я завжди відчував щастя, і тому відчував потребу цвісти. Ось таке в мене було життя – я не міг чинити по-іншому.

– Ти мав дуже легке життя, – зазначив слимак.

– Авжеж. Я мав усе, що треба було, – сказав трояндовий кущ. – Але ти навіть більш обдарований, ніж я. Ти – одна з тих натур, гострий розум яких вражає світ.

– Я цього робити не збирався! Що таке світ? Та він – ніщо для мене! Мені цілком вистачає себе самого.

– Але хіба ми не для того живемо на землі, щоб ділитись усім найкращим із іншими? Віддавати іншим усе, що можемо? Так, в мене є лише троянди. Але ти, так щедро обдарований, що ти дав світові? Що ти йому подаруєш?

– Що я дав? Що я подарую? Та плювати я хотів на світ. Він нічого не вартий, тож мене не обходить! Якщо хочеш, можеш і далі віддавати свої троянди. Ти ж нічого іншого не вмієш. Хай ліщина приносить горіхи, а корови й вівці дають молоко – кожен із них старається для когось. А я старатимусь для себе. Зараз закриюсь у мушлі, й баста! Світ для мене нічого не означає!

Слимак заліз у свій будиночок і зачинив дверцята.

– Це дуже сумно, – промовив трояндовий кущ. – Я не можу замкнутись у собі. Єдине, що я можу, – вирощувати троянди. Потім із них облітають пелюстки, їх підхоплює вітер. Але якось я бачив свою троянду, що лежала в молитовнику господині. А іншу троянду приколола собі на груди молода вродлива дівчина. Ще одну квітку поцілувала дитина, радіючи життю. Усе це тішить мене, наче справжнє благословення. Ось такі мої спогади, моє життя.

І трояндовий кущ далі квітнув, поки слимак лежав без діла у своєму будиночку й міркував про те, що світ для нього – ніщо.

Минули роки.

Не стало слимака, усох трояндовий кущ. Навіть троянда в молитовнику зотліла. Але в садку виросли інші трояндові кущі, й оселились інші слимаки. Вони так само зачинялись у своїх будиночках і сердились на весь світ, бо він їх не обходив.

Нашу історію можна почати спочатку. І щоразу вона буде такою самою.

Гидке каченя

За містом буяло літо. Золоті поля, зелений овес і високі скирти на луках тішили око. Поміж ними прогулювався на своїх довгих червоних ногах журавель. Він балакав по-єгипетському – цій мові його навчила мама. Пшеничні поля і луки були оточені густими лісами, де ясніли глибокі озера.

На сонячній галявині поблизу глибокої ріки стояла чепурна старенька ферма. Від будинку аж до самої води росли великі лопухи – такі високі, що під найбільшим могла поміститись дитина у повен зріст. Місце було глухе, наче хащі дрімучого лісу.

У затишній місцині на гнізді сиділа качка. Вона спостерігала за тим, як вилуплювались її каченята. Чекання стомлювало, бо крихітки не поспішали вилазити зі шкаралупок, а гості навідувались рідко. Іншим качкам значно більше подобалось плавати, ніж балакати з нею. Зрештою одна шкаралупка тріснула, а за нею й друга. З кожної вилізло пискля, що задирало голівку й кумедно кричало. «Кря, кря», – відповідала мати, й каченята теж крякали, як могли, та розбрідались навсібіч, щоб понишпорити поміж великих зелених лопухів. Їхня мати дозволяла їм блукати там скільки заманеться, бо знала, що зелений колір корисний для очей.

– Який великий світ! – казали каченята. Довкола було значно просторіше, ніж усередині яєчної шкаралупки.

– Невже ви думаєте, що це вже весь світ? – запитувала в них мати. – Заждіть, ви ще город побачите. Він простягнувся ген-ген, аж до священикового поля. Сама я ніколи не ризикувала мандрувати так далеко. Ви всі вже вилупились? – вела качка далі, піднімаючись із гнізда. – Е ні, бачу, що найбільше яйце досі ціле. Цікаво, скільки ще чекати? Я вже стомилась, – і вона знову опустилась на гніздо.

– Ну, як тут у вас справи? – запитала стара качка, що прийшла в гості.

– Одненький ще не вилупився, – відповіла качка-мати. – Яйце ще не тріснуло. Але ви тільки погляньте на інших! Хіба вам доводилось бачити гарніших каченят? Вони – просто викапаний татко! Шкода, що він такий черствий. Жодного разу не приходив, бодай щоб поглянути на дітей!

– Дай-но я подивлюсь на яйце, яке досі не тріснуло, – сказала стара качка. – Певно, це яйце індички. Одного разу мені довелось висиджувати кілька таких яєць. І після всіх моїх турбот і клопотів малеча боялась лізти у воду! Я крякала, намагалась їх переконати, та все дарма. Ану, погляну на це яйце. Звісно, воно від індички! Послухай моєї поради: лиши його там, де воно лежить, і ліпше вчи інших дітей плавати.

– Думаю, я ще трошки посиджу на ньому, – сказала качка. – Я сиділа вже так довго, що кілька днів погоди не зроблять.

– Ну, як знаєш, – відказала стара качка й подалася у своїх справах.

Зрештою велике яйце тріснуло, і з нього вибралось маля. Воно було дуже велике й негарне. Качка пильно подивилася на нього й вигукнула:

– Яке ж воно велике й зовсім не схоже на інших! Цікаво, може, й справді це мале індича?

Незабаром дізнаємось, ось щойно підемо до води. Воно муситиме залізти у воду, хай навіть мені доведеться самій його туди штовхнути!

Наступний день видався просто чудовий. Мама-качка повела свій виводок униз, до води, й сама стрибнула в ставок.

– Кря, кря! – крикнула вона, й один за одним маленькі каченята пострибали слідом.

Вода накрила їх з головою, але вони миттю випірнули й досить легко попливли, легко загрібаючи попід собою лапками. Гидке каченя також пливло разом із усіма.

– Ох, – сказала мати, – це не індича. Воно так спритно рухає лапками і так рівненько тримається! Це – моє рідне дитя. І не настільки воно вже й гидке, коли як слід придивитись. Кря, кря! Діти, ходімо зі мною! Я збираюсь узяти вас до поважного товариства, щоб представити всім мешканцям пташиного двору. Мусите триматись ближче до мене, щоб вас ніхто не затоптав. А більше за всіх стережіться кота!

Вони подались на пташиний двір, де якраз була колотнеча – всі змагалися за голову вугра, яка зрештою дісталась котові.