Снулль вампіра Реджінальда

Світобудова дала тріщину. Відкрилася щілина, і в її глибині…

Пекло.

Хоч би куди повернув голову венатор, пекло пливло за ним. Страх дитяти, яке ще мить тому вважало себе мужчиною. Подих іншого, нелюдського світу. Лютий холод, пекельний жар. Неминучість посміхається, вищиривши ікла. Розум ціпеніє. Надія в душі помирає. Рятунку нема, це кінець. Хоч скільки разів мисливець спускався у володіння Нижньої Мами, переслідуючи демонів, – уві сні все знову було не так. Ноги не слухалися, чари не діяли, жах заморожував серце…

Дорослий Фортунат намагався заспокоїти малого, який жив у його душі.

Нічого не виходило.

А Матіас Кручек знову стояв біля постелі померлої дружини, безсило ридаючи над її тілом. Амулети не допомогли, і обряд не спрацював, і лікарі розвели руками. Агнеса померла, минув час, йому сниться, що вона померла, – та ось пробудження, і радість, що це сон, і біль, що цей сон – ява, і знову, і знову – по колу…

Ікер Тирулега зіщулився, обхопивши голову руками – самодин посеред величезного порожнього простору – від обрію до обрію. Рівна, як стіл, поверхня. Бездонний Овал Небес над головою. Старому, який виріс між двох стін Рагнарської ущелини, хотілося стати маленьким, непомітним, перетворитися на кузьку, комашку, дурного мураху, затиснутися в якусь щілину – тільки би зникнути з цієї розпеченої пательні. Але порятунку не було. Він навіть не міг зажмурити очі, бо він усе одно бачив навіть крізь міцно заплющені повіки, крізь долоні, в яких намагався заховати лице…

І ніхто не заважав спрутові кольору засохлої крові пожирати Реджинальда фон Тирле.

Ніхто.

Гострий дзьоб безжально рвав плоть. Вона не встигала відновитися, зяючи майже безкровними ранами. Присоски впивалися в шкіру, висмоктуючи й переварюючи соки жертви. Жалюгідні спроби опиратися були просто смішні. Неймовірним зусиллям фон Тирле визволив голову зі смертельних обіймів. Хотів гукнути: «Рятуйте!» – але мацаки затисли горло, і голос зірвався в придушене сипіння. Немов насміхаючись, із міста долинув звук труби. Якийсь веселун ні сіло ні впало вирішив зіграти побудку.

Вальпургіналії тривали.

Сурмачжартівник збився на «Тарантелу», видув п’ять тактів бадьорого маршу – й заграв кавалерійський апель. Фон Тирле ще пам’ятав ці звуки: сигнал скликання вершників після атаки. Тоді, під Трендау, їх зібралася небагато: жменька божевільних переможців.

Співає труба.

«Кірасири! В атаку! Палаші наголо!»

Земля двигтить під копитами коней…

Мертве серце стрепенулося в неживих грудях. Рани наповнилися кров’ю, вона пухирилася. З ясен висунулися ікла, з пальців – криві пазурі. Шкода, немає палаша. Та дарма, обійдемося! Отже, снулль! Отже, ти жируєш, а я сплю та помовчую?!

Снулль заверещав, коли жертва вчепилася в нього пазурами й іклами.

Із розпачем смертника фон Тирле вгризавсь у ворога. Він відкушував і випльовував шматки слизької плоті, роздирав спрута на частини, відриваючи мацак за мацаком, які конвульсивно смикали. Обидва впали на землю. Підім’явши потвору під себе, вампір наліг зверху. Уже непритомний, засліплений болем, приголомшений втратою крові, він і далі нестямно рвав снулля – той кошмар, який усі ці роки спав із ним в одній труні.

Сурмач давно замовк.

Але труба викликала з небуття.

* * *

Перші промені сонця впали на могильні плити. Надгробок, кущі лісотраву, древній склеп… На зім’ятій траві, в калюжі швидко зникаючого слизу, без руху лежав Реджинальд фон Тирле. Одежа нещасного була подерта на клапті. Тіло в цьому сенсі мало відрізнялося від одягу. Ще не цілком отямившись, старий морфініт поповзом наблизився до вампіра.

Приклав вухо до грудей, долоню – до губ.

– Він живий є! Дихай-дихай! І серце битися…

– Який «дихай»?! Який «битися»! Адже він нежить!

– Та ось! – не погодився впертий Тирулега. – Самі дивитися, голубчики!

Мисливець на демонів охнув.

– Овал Небес! Сонце! Його зараз спалить! Швидко, тягнемо в склеп!

Але Кручек, не кваплячись виконувати наказ друга, чемно відсторонив ловця снуллів і сам схилився над пораненим.

– Справді, дихає! – в голосі доцента чулося здивування впереміш із допитливістю істинного вченого. – Й серце б’ється. Ні, до склепу нам ще рано…

Навколо них засяяла примарна корона: обруч із дванадцятьма зубцями. Парна Дюжина зафіксувала сплеск агресії, локалізувала місце дії, тож венатори готові були з’явитись у всеозброєнні: припинити й покарати. На одинадцяти зубцях світилися іменні герби мисливців, що з’їхалися до Брокенгарца. Ступивши до порожнього зубця, Фортунат Цвях увігнав у нього по капелюшок палаючий срібний цвях – свій власний символ.

– Я тут, друзі. Все гаразд.

– Допомога потрібна? – заклопотано спитав зубець Гарпагона Понурого.

– Дякуємо, Гарпе, не треба. Ми самі впоралися.

– Точно? Може, всетаки?..

– Лікаря! – втрутився приват-демонолог. – Ми на цвинтарі, у східній частині міста. І покваптеся! Бо в нас тут неживий помирає…

EPILOGUS

Кхр-р… кррракх-х…

Щебінь полігона скрипів під пазурами.

– Чіі-і-ізз!

Хрясь!

Метнувшись убік, подалі від місця, куди за мить до того ляснув бич здобувача, Фортунат Цвях припав животом до землі. Хвіст скорпіона вигнувся дугою – жалом, націленим на супротивника. Настовбурчився спинний гребінь – розчепірені шпичаки були пасткою для бича. Цівки їдкого диму, звиваючись кільцями, поповзли із ніздрів.

Венатор рушив по колу.

Здобувач у центрі не поворухнувся.

Бич випливав із його правиці і стелився по землі. Хльоснути по оманливо беззахисній спині демона? Ні, для цього здобувача надто добре підготували. По дві години щодня без вихідних, протягом трьох тижнів – бий, але сам уникай ударів. Плюс загальна теорія демоноборства. Навіть заклятий на три вітри батіг заплутається в шпичаках, кривих і зубчастих. А беззбройного чоловічка (якщо він не професіонал-мисливець!) дитя Нижньої Мами зжере, не змигнувши оком.

Усе ще кружляючи, Фортунат чхнув. Крапельки отрути розлетілись далеко. Отрута була слабенька: свербіж, хирлявість, легкий параліч. Хвилина-дві, не більше. Але й хвилини досить, щоб від необережного залишились тільки ріжки та ніжки. Зубастий ваалберит або, скажімо, дагонець здатний за цей час до кісток обгризти слона.

На жаль, чих згинув задарма. «Божа роса», заздалегідь накладена здобувачем, трималася міцно. Мабуть, оборонні чари знешкодили б і чорну жовч, якби венатор захотів удатися до сильнодіючого засобу – черевної відрижки.

– Х-ха!

Боком, із немислимого, цілком безпечного положення Фортунат стрибнув. Ноги, вивернуті коліньми назад, мав пружини, штовхнули могутнє тіло. Сальтомортале, виляск крильми, отруйна мошва злетіла із зубців. Туша демона мусила всією вагою накрити здобувача, який загаявся. В польоті венатор спритно згрупувався в грудку…

– Н-на!

Вивернувшись ізпід Цвяха в останню мить, здобувач відкотився геть. Бич цьвохнув блискавкою, залишивши на задніх лабетах мисливця жирні на смуги червоного кольору. Фортунат, накульгуючи, метнувся слідом. Жало вивищувалося над здобувачем, який і хотів би підвестись, але не встигав.