Снулль вампіра Реджінальда

– Так воно-то так. Ваша правда є… – непевно вимовив старий.

Він задумався й підбив підсумок:

– Але цей погань таки випускай треба.

– Постривайте! Фон Тирле дуже просив показати йому снулля перед звільненням. Він його жодного разу не бачив. Ми домовилися зустрітися біля склепу, перед світанком.

Збуджений теоретик по-юначому підхопився.

– Я обов’язково повинен при цьому бути! Ходімо мерщій!

– Гаразд, – кивнув лагідний морфініт. – Старий Ікер іти разом із голубчики, нести снулль. Тільки капелюха надіти й мурашиний сік узяти. Коли такий злющий снулль нести – мурашиний сік ой як потрібен…

* * *

– Ну, то де він?

Цвинтар потопав у тумані. Все навколо залило вівсяним киселем. Немов ранні пташинки потрапили в Простір Між Світами, в Царину Розподільчої Імли. Рукотворними стрімчаками стирчали верхівки надгробків і пам’ятників. За десять кроків темніла кам’яна брила склепу – житла Реджинальда фон Тирле.

Вампір не квапився вийти.

Досвіток – смутний час доби. Нічна темінь порідшала, витончилася, зробилася хиткою й оманливою. Місяць сховався на спочинок, зірки згасли, а сонце не поспішає викотитися зза обрію. Обриси предметів зливаються в сіру каламуть; вона насувається брижами, задурманюючи зір.

А тут ще безсонна ніч, очі злипаються…

Венатор мазнув долонею по мокрому від роси листю упокійника. Провів по обличчю, стираючи сонний одур. Поруч мерзлякувато пересмикнув широкими плечима приват-демонолог. Начебто й літо в розпалі, а вогко, гнітюче, дрижаки діймають. Ловець снуллів присів навпочіпки у вузькій ущелині між двома меморіальними стелами. Його чорний капелюх плавав на поверхні мрячної сутіні.

Старому було якось не по собі, але він кріпився.

– Він боїться. Хоче побачити снулля, але не може перебороти страх.

Кручеків голос лунав хрипко, мов у застудженого.

– Судячи з того, що ти розповів нам по дорозі, його фобія дуже сильна.

– Я спробую його намацати, – буркнув Фортунат. – Напевно, десь поряд ховається…

Мисливець на демонів розкинув «Вовчу мережу», накривши неабияку частину цвинтаря. Біля склепу миттю постав силует у тьмяно-мерехтливих некроеманаціях. Відчувши доторк мережі, вампір нервово заворушився.

– Пане! Я вас знайшов, хай вам абищо! – венатор навмисно обрав глузливий тон. Якщо у фон Тирле збереглися бодай залишки гордості, це подіє. – Виходьте. Ваш снулль чекає на вас.

Якусь хвилинку фон Тирле вагався: у прямому й переносному значенні слова. Потім він розплився ляпкою та й зник. Забурлив туман, розпухнув білястими хмарами – одна мить, і з них виткалась як є Реджинальдова постать.

Вампір був спантеличений.

– Ви пунктуальні, добродії. Прошу вибачення, що змусив вас чекати. Отже, чи можу я побачити?..

– Можете. Пане Тирулега, прошу вас.

– Доброго ранку, голубчик. От, любовайтеся.

Морфініт виринув із туману. Завдяки борошнистому кольору лиця та чорному балахону, він скидався на посталого мерця більше, ніж Реджинальд.

– Отут, в екзипулі. Не боятися, він у пастці.

Тирулега підняв райдужну клітку зі снуллем, аби вампір міг як слід розглянути бранця. Але той не квапився наближатися. До пояса потопаючи в брудно-сизій імлі, він пішов по колу і залишив старого з його здобиччю в центрі. Снулль у клітці нервово заворушився. Потвора невлад бликала чотирма очами. Здавалося, вже зійшло сонце, і світло терзає снуллеві очниці.

Обійшовши ловця, вампір рушив на друге коло.

На третє.

Четверте.

Це нагадувало дитячу гру в «карусельника».

Старий крутив головою, вивертаючи її мало не на сто вісімдесят градусів. Снулль дедалі більше нервував, сплітаючи мацаки вузлами. Тіло його почало пульсувати в дивному, заворожливонебезпечному ритмі. З бородавок виступили краплі пекучої отрути.

Краплі яскраво блищали.

– Не лови ґав, Фарте, – шепнув приват-демонолог. – Можливо, ми – перші свідки такої зустрічі!

Венатор мовчки кивнув, спостерігаючи за розвитком подій.

– Не такий уже ти й страшний… – бурмотів між тим фон Тирле.

Його хитало, немов п’яного. Мертві не пітніють, але зараз піт градом котився по обличчі вампіра. На блідих вилицях спалахнули червоні, як у сухотного, плями. Синя жилка пульсувала на скроні, загрожуючи прорвати шкіру.

– Стільки років… якась жалюгідна медуза!.. летючий мухомор!..

Вампір почав звужувати кола.

– Ласкаво просимо, мучителю!.. Тепер я знаю… знаю!..

Тихенько, по спіралі, він підбирався до снулля.

– Більше не залякаєш мене, ні…

Фон Тирле все ще страшенно боявся. Жах сковував рухи. Всі члени хололи, наче з упиря висмоктали крадену, чужу кров, що зігрівала неживе тіло. Але серце гупало, штовхаючи на безумство: уперед! уперед!..

– Ви не намірилися кусати мене, голубчику?! – стурбовано поцікавився ловець снуллів.

– Він не вкусить, – запевнив морфініта мисливець на демонів.

– Ви точно знаєте?

– Так. Нехай тільки роззявить рота! Спопелю на місці.

– Я надіяться на ви, – з гідністю відповів старий.

У цю мить вампір перетнув незриму межу, за якою чатував справжній кошмар.

* * *

– Ї-і-і!

Снулль у «клітці» раптом почав збільшуватись і розпухати, як тісто на дріжджах. Роззявивши дзьоба, спрутомедуза видала вереск – моторошний і пронизливий. Усім заклало вуха. Під тиском дивовижного звуку навіть туман спадав липкими грудками, прагнучи втиснутися в рятівну землю.

У глибинах могил чулося відлуння.

Надривне, протяжне, воно вдаряло в підошви.

Венатор над силу втримався на ногах. Розбудив снулль когось у потайних надрах цвинтаря, стряс землю чи просто ввів людей в оману підлою ілюзією – цього Фортунат не знав. Він знав інше: все це було схоже на сон. Тільки вві сні хочеш бігти – й не можеш.

Клітка затріщала. Три мацаки прорвалися назовні. Тирулега скрикнув від болю. Упустивши екзипулу, що розпадалася, старий схопився за руку, обпалену лютим снуллем.

– Тахтомиз! – вилаявся він. – Хуртиг н’є! Пактук гирх!

Вереск покотився вниз на цілу октаву, якщо не на дві. Він перейшов на утробне виття, перетворивши шлунки слухачів на крижини, – й стих. Фон Тирле приріс до місця, неспроможний поворухнутися. Він тепер був, як могильний пам’ятник, зпід якого вкрали постамент. Старий же, навпаки, задкував до склепу. Відчувалося, що найкраще Тирулега почувався би, спершись на яку-небудь стіну.

А ще краще – якомога далі звідси.

На споді туману, куди каменем бухнула клітка зі снуллем, щось відбувалося. Кипіло, народжувалося, гнівалося. Митьдруга – і, розриваючи жмутками пасма, що горнулися до землі, у повітря зметнувся клубок багряних мацаків. Вони шалено хльоскали праворуч і ліворуч. А слідом за ними над цвинтарем, що затаїв подих, випливав розлючений снулль вампіра Реджинальда.