Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)
Шрифт:
(«вина будинку нічна»)
* * *
чекаймо і хтось поховає ці губи тремтячі люди нарешті знайдуться так знаходиться клямка у дверях і щось що пахне яблуками та спокоєм мама так пахла владно стисне тебе за пропиту горлянку і що ж і тоді відчиняться двері і не треба вже буде чекати і хтось * * *
відлюбив горо відлюбив ходив біля брами з мальованим левом курив дивився на хмари думав про небо поруділе в серці потойбіч серця
* * *
поволі гасне книга колір книги назва книги по тому ясне тло всю площу заливає і пил паде і нерухомість відділяється від стін довколишніх від водограїв і від звичних слів відділяється вії довгі приспущені слова невиправні водограї будівлі назавжди віддаляються від нерухомості розтріпують волосся закурюють почувають себе невимушено — що за краєвид! усі ознаки попелу /«спалення книги»/
* * *
Юркові Саєнку
Немає нікого у весняному надвечір'ї полум'яніє трава суха на узбіччі і кожен наступний день — це попередній день колеса крутяться життя минається стара поорана платівка крутиться голка ніяк не перескочить до наступної борозни видобуваючи все ті ж сонця і хмари ми їдемо на тій самій швидкості 33 потім усе скоріше і через це прискорена мелодія видається смішною смішний вітер смішне сонце веселі сльози кумедний розпач тих кого немає у весняному надвечір'ї тих кому можна було б показати порожній костьол і призахідні гори над якими нерухомо зависли зорі добрі чисті вічні зорі а ми злі брудні й минущі повтори це як приспів: зорі добрі — а ми злі зорі чисті — ми брудні вічні зорі — минущі ми і палаюча трава пролітає за вікнами і той хто увімкнув цю гру забув де вимикач до чого тут ми хіба ми причетні до відшукування причетного нас просто так виховали а потім сказали що це не основне у весняному надвечір'ї де ніколи немає нікого нікого ні-ко-го* * *
Отож, іще один звичайний червоно-чорно-білий королівський похорон, вогкі зимові сигарети; он ворон, ось електрокамін і чай, і книга, яку треба дописувати вечорами, коли, обнявши зайчика, засне мала. Я думав, ця зима не так почнеться; зумисно не звертав уваги на віщування в навмання розкритій книзі, на те, що не було листів, а потім були, правда, небагато, і я читав листи у ліжку, добре розуміючи, що це вже не сон. І це не сон. І це. І це також. Аж ось помер король, помер насправді. Я саме скидав светра, як зненацька заговорило радіо, його забули скрутити звечора, і ледве стримуючи ридання, повідомило сумну звістку жіночим голосом. Тепер не часто помирають королі. Мала прокинулась. Устав і зайчик. Гріх спати в такий день; діставши решту іграшок з поламаного холодильника, ми почали бавитися в т р а у р. Сварились двірники на тротуарі, і всюди — в сніг, будинки, — застромляли червоні, чорні, білі прапори. ДОЩ
І неминуча сіра крапля — цвях, довічно в незалежне тіло вбита; ішов отак, сердитий, необжитий, і
розпочався без'язикий шлях не вранці, і з приходом темноти, разом з дощем — не припинявся. І скільки тих разів з'являвся Дем [1] , щоб ти навчивсь являти щедрість, не обумовлену ні попереднім небуттям, ані тутешнім проминанням… Заквітчано всі брами. Осінь? Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі. Тепер і досвіду, і втоми досить. Тепер пиши: «Прийшли». Імла палає, вересень, свобода. Свобода. Вересень. Імла. 1
Дем — В. Дем'янишин, один о яскравих представників львівської богеми кінця XX ст., талановитий графік.
* * *
У листопаді ти не спиш; скрипить паркет, і пара з чайника та дим від сигарет подібні; а за складом — галузки мокрі і двірник, з учора п'яний; він не знає про Війона, а тільки кашляє, бо до похмілля ще далеко, легко із тілом серце розмовляє; чуєш, ні? «Ти знаєш смерть, всепоглинаючу, як сніг; це добре, що вона все поглинає, треба багато смерті, щоб поглинути усе, зокрема, це безсоння — спад чи спадок десятка років, відданих іспанським королям, і названих «Америка»; ти першим володів, тепер ти вільний; може, це безсоння і є знанням? і смертю? снігом?» Частина третя
* * *
пухнастий вітер що летить з півночі котить голови вітер що летить з півдня стинає голови кульбабам на убіччі руїни театру античного акторів нема вітер летить із заходу куди він летить кому він стинає голови деякі думки а також слова і навіть сніги існують доти доки їх не названо о маски театру античного рушайте вже на схід 1979
* * *
Він — це ти, але ти ще не змій і не дощ, лише пташка у пташці, піщина в пустелі. (Але ще не пустеля). Він — це пташка і змій одночасно. 1979
* * *
згадую гнізда покинуті тієї що кликав уже не назву ніколи уже не врятую близького до істини плоду вечірнього сонця навіщо згадувати покинуті гнізда навіщо згадувати гнізда навіщо згадувати згадую гнізда покинуті безпорадності власної землі пустельні сприймання свого не назву уже іменем птаха згадую 1979
* * *
не вітаймося тут серед вулиць дивних пустельних повних вітру дощу і криків наляканих птахів тут де попіл — наче попіл листів наче літо минулого року із собаками та дієсловами в усіх на світі дієвідмінах із вишнями блискавицями дзвонами та апельсинами із усім що було і чого більше ніколи-ніколи не буде отак я кажу тобі тут серед вулиць пустельних засипаних попелом — не вітаймося тут зробімо вигляд що ми незнайомі 1979
* * *
приїхали чумаки привезли повні вози дощу та похмурі обличчя їхні і мовчать і мовчать цілу ніч цілу ніч палали багаття під нашими вікнами цілу ніч хризантемовий дощ намагався їх загасити а на ранок поїхали чумаки повезли далі повні вози вогню залишивши під нашими вікнами хризантеми і попіл і попіл
Поделиться с друзьями: