Частина перша

ТИРАДА 1

Король розпатланий і босий на свищику грає а його вітає весь Єрусалим Бетлеєм за ним біжать малі діти біжать живі панни стоять за ними біди плещуть у долоні сяє орифлама три лілії золоті купаються в крові комонній обшарпаний і побитий без корони голодний прийшов свободити гріб Господній славімо його

ТИРАДА 2

Чути крики і гомін по всій Україні плаче велика земля яблука падають пишна звірота править народом а як вона править не знає король міста занедбали ремество батьків у селах тічкуються зграї вовків а гори паперу пливуть і пливуть у руслах колишніх річок а дари та благання тепер не доходять до гордого Кракова города.

ТИРАДА З

«Де течеш, Дунаю червоний?» «Там, де стоїть панна з тобою, козаче». «Де ти взяв си барви такої?» «Там, де ти забив турків троє, козаче». «Аби мені лучча зброя, То загладив би ще троє, Дунаю». «Коли б мені кармазин, То загинув би й татарин не один». «Коли б мені ще й сап'янці, То пойняв би тебе, панцю, брей, море, брей!» А Дунай тече, А панна плаче, козаче.

ТИРАДА 4

Іди, мій братіку, іди, не жди на левів та ведмедів, що тягнуть золото арабське під жовтим листям кленів. Devotio moderna. Іди, мій братіку, співай, про ясні рани князя неба, про білі шати Діви, про тихі житні зерна. Devotio moderna. Осінні хмари. Останні отари. Agnus Dei, не карай Іуду. Заходить сонце черво… Devotio moderna.

ТИРАДА 5

Коли двері на колодці, коли грати на віконці, отже, пастка на дракона вже готова гонорова. Коли сніг бриніє днями, коли сни брудні у дами, отже, пастка гонорова на дракона вже готова. Час жеретія лапати, летіть, соколи, до хати! Закричав, огнекрилатий, взяли замки відлітати. Взяли крила в кайданиці, шию до скрипиці; сиплеться луска лапата, благає зміїха-мати: «Пусти сина, Георгію, бо він іще молодий. Не наївся, не напився, голос не перемінився. Змилуйся над моїм щастям, дракон тобі ще придасться, — скоро Діоклетіан мучитиме християн». Не послухали зміюки, посікли його на штуки. Ось так, отак, он як, о! Отакечки, отако!

ТИРАДА 6

Залиш свій дім з одним вікном і йди, нехай загрозливо подивляться услід тополі, котрі зостаються; один тепер, цілком один, немає тих, кого любив, що втримати могли, сказавши: «Ми твої!» Іди тепер, як знаєш, пілігриме, шляхи, прокладені в світах, усі твої. Немає тих, кого любив, і щезли вороги, які могли затримати, сказавши: «Ми твої!» Гойдається міх, падає сніг, сопілка нова і пісня нова. Епістоли, яка надійде потім, не прочитає вже ніхто, — і ти, і можна буде не відписувати, — вперше, — чому вагаєшся, іди! Гойдається міх, сиплеться сніг, сопілка стара і пісня стара. Креше мороз, бреше чийсь пес, кличе ятряний маєток з небес.

ТИРАДА 7

Пречиста Діво, помагай мені шукати шлях у золотім вогні. Порадь, коли я ради вже не жду, і захисти, і заступи, і порятуй. Дай лише ті слова, які Тебе достойні у вищих небесах, на дорогому троні. Осяй сирітську мову українську, вгорни її у ласку материнську. Прости, що я, гріховний і нездалий, прошу цього між тлуму та неслави, серед видющих, мабуть, найсліпіших, поміж премудрих, може, найдурніших; коли вони кричать, я все-таки шепочу, з надією: почуєш серед ночі і зміниш гордий глум на тихий захват, слабих — на дужих, дужих сповниш страхом, перед покорою веселих зел та звірів, перед покарою, що міститься в зневірі. Що є вогонь, високий, золотий, на тверді серця гостро піднятий? Це добрий меч в руках Твого Дитя. Це віддих віри нашої. В Буття!

ТИРАДА 8

Єдиному, Хто вміщує в Собі зорю і павутину на траві; Хто промовляє хмарами, дощем, соборами, зруйнованими вщент; Хто зі Свого квітучого огроду зірвав полин для нашого народу,— у бурштиновий кинутий огром, возношу славу Таїні Його, в якій знайшлося місце для заглад, обіцянок дотриманих і зрад, і воєн, розповсюджених, як тля, що завдяки їм обертається земля, і миру, коли вішають дурних, повій катують, і регочуть із святих, а спочиваючи — хоронять молодих, а засинаючи — поважно піють гімн,— у ньому кожне слово — мов батіг, для тих, що не співають, і для сих. «О, Таїно, — кажу собі тихцем, — не відринай мене за все оце, коли знайшлося місце для т а к о г о, невже мене не знайдеться для Бога?»

ТИРАДА 9

Вже котрий вік ми доживаєм тут, щодня чекаючи роз'яснювальний Суд, а суду все нема, і страшно, як завжди, коли ніхто не зважиться судить; коли Ісайя кається в газетах — про істину шепочуться в кльозетах; коли про істину шепочуться в газетах, тоді Ісайя кається в кльозетах. «О, Таїно, — кажу собі тихцем, — ти не знущаєшся над бідним Москальцем? Якщо це є Закон, у всьому незбагненний, то, може, не такий і я мерзенний? Якщо це є порушення Закону, чому Ніхто не відновить основу?»

ТИРАДА 10

«Бог знищить все, що сотворив квітучим, він так могутньо владарює сущим»,— це правда, Нізамі, та чи остання? Це Бог тобі таке дає питання. Однаковий до всіх, але дозволь спитати, чому по-різному ми можем трактувати вогонь, в який ступає жінка Рами, і полум' я, що пожирає храми, в якому плаче спалене живцем святої Жанни д'Арк худе лице? Палають кобзарі і косарі, роса палає рано на зорі; і космос, не змайстрований богами, палає у богів попід ногами. Вогнем лікуй вогонь, водою — воду, зневіру — вірою, народ рятуй народом. Поможем Господу собою і судьбою, яку вже ототожнюють з ганьбою. Лукавий сміх лунає з верховин, — так не сміється серед нас ані один. Холодний сміх із прірви долинає, — то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає. Славімо сміх, у Таїні розлитий, бо він не припиняється у світі, який охоплений вогнями зусебіч, на протязі сторіч, і день і ніч.

ТИРАДА 11

Летіли горностаї через сад, зимою помальований на біле. Стаєнка дрижала, пір'ячко лежало. Та ще й усі троє. Чи сам дома, чи не сам дома, а хліб свіжий, вино червоне. Рубаночок срібний, золота сокира, древо кам'яне. Летіли горностаї через сад, на чорне помальований весною. Напоїли коня, напоїли мого вороною водою. А стайня дрижала, пір'ячко лежало. Збруя нова, незбутвіла, на сонці блищала. Через жовтий сад горностай летів, та ще й сам один. Чи пан буде, чи пропав буде, а спереду і позаду — дим. І позаду зрада — і попереду. Червоне вино. Цвіте дерево.