Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)
Шрифт:
1979
* * *
вона танцює зараз на терасі вона танцює кольоровий танок — любити її любити опівночі — кажеш про себе про хмари липневі заходиш у них по груди заходиш у літо шматочки його відразу ж торкаються очей і волосся дивишся крізь них на сонце — бджоли яблука дощ а танок триває вона танцює хоч довкола темніє вона танцює в саду вона танцює на твоїх долонях і раптом падає підхоплюєш — любити тебе опівночі — кажеш ідеш не дослухаючи аплодисментів і свисту з галерки ідеш по квітах і помідорах що негарно пахнуть несеш її — наче хмару наче сіно просто як бджолу — і не повертаєшся 1979
ПОЕМА РІКИ
І
Лине
II
ми не маємо дому — але маємо руки і нас і до того ж кохану що освітлює плач та повторення крил у нащадках і тоді проростають питання двінких атавізмів вибору поміж нами та крилами ми гукаєм — обирайте останніх — ми не маємо дому — але маємо спомини хіба цього не задосить (щоночі топитись в долонях твоїх і випливати на берег) — з мушлею для тебе з правом на ще одну спробу з правом на спогади і на ключ до неіснуючого дому до сухої землі що раптом проросте словами власними незрозумілими для всіх окрім тебе для тебе окрім усіх бо ви неподільні бо ви неподільні і безсилля твоє — також їхнє безсилля: перед втіхою перед мурахами перед яблуками III
в основу дому покладемо рибу цвіркуна зозулю зимовими вечорами вони нам нагадуватимуть про літо до того ж цвіркун гратиме риба співатиме а зозуля рахуватиме скільки всім нам залишилося жити IV
раніше ключ лежав тут зараз його нема заходимо з іншого боку шукаємо — і нема лежить кілька соснових голок кілька соснових шишок V
стоїш на хмарі заклично махаєш рукою траві людям звірям Марія Марія води і сну Марія пахощів та землі Марія тебе але вітер подихів їхніх і поглядів далі жене хмару махаєш рукою прощально VI
вийти в темінь нічного літнього грому торкнутися першої росини на його шорсткій щоці — тату — мовити — тату VIII
запах ріки запах слідів пташиних на березі кохана — одне і те ж саме стверджую ввечері після купання темний корінь на дні ріки перший жовтий листочок на плесі і я — одне і те ж саме стверджуємо ми VIII
але нам не задосить нас 1979
* * *
милий невтішний і сивий мов тато з трояндами наш страшний суд вже нікого торкнутись не зможе тіні жовтаві болючі для птахів осінніх маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі наче сива вода наче порухи ангелів в серпні або осінь осіння і таїна ваша найважчої вашої мови 1979
ОСІНЬ № 546
а
іноді так: замети печалі журавлів та розгубленого листя забарвлені в милий вечір знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку поміж батьковим кожухом з а очима найлютішого індіанця з племені всіх і ще снігоочищувачі на вулицях розгортають замети печалі водії вниз не дивляться — унизу твоя щирість нікому із нас не потрібна маю тебе сльозою барвистою — а вона скочує в ріки стрункі наче струни і чисті мов кров козача пливе до славутича-тата щоб тріпотіти в руках найгіркішого рибалки в світі скочує в темінь така ж самотня як і ця ніч то тепер уже маю їх дві сльозиноньки і — врочистий дощ: не заважайте мені рахувати краплини осені на шибках поцілунки на вустах чужих коханих круків що летітимуть на тлі призахідного сонця опісля дощу і карети доверху закидані червоними квітами і тебе з широко розкритими сірими очима — (осінь прийшла а за нею нікого нема і це — найдивніше…) 1979
* * *
сутінковими птахами поросла твоя мила і втрачена назва музика ледве засніжена за теплими мурами сліз тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне теплим небом налите по вінця темним небом наповнене вщерть дощ повився мов дикий сідий виноград моя смертонько мила я плачу коли трохи ущухне твердий листопад коли попіл ущухне кого ми побачим і кому ми пробачимо що світанковими назвами? — тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне (срібне-срібне поле) 1979
* * *
якби ти була моїм голосом і всім що він може назвати якби ти була очима моїми і всім що вони побачать якби ти була всім що може бути і може не бути — голос мій називав би тільки твоє імено очі б тебе лише бачили а буття стало б мені за спільника з яким можна довго сидіти розмовляючи про що завгодно а можна просто довго мовчати — хоч і всю ніч і весь ранок і все життя якби ти була моїм голосом та очима якби ти була 1979
ПОБОЖНИЙ ЧАЙ
Крихта золота злагідна кинута до вишнево-летючої пащі розтає неслухняно і м'яко і зелена зоря витікає із рани беззвучної бракне струни і страшно труни 1980
* * *
сонце поволі сідає за школою ти розгубив по дорозі слова хочеш мови вкраїнською нової а стара ще жива це так якби мама твоя виходила і на порозі зустріла ще одну молоду саму себе і як тоді ти пояснив би кожній із них кого тобі більше сьогодні треба чому ти кликав і вона прийшла оця друга легка й усміхнена і куди піде перша стара й сумна Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе твою наругу і гнів не заслужив я мерзенний порох зламана квітка просто гній 1981
РЕНЕСАНС
«… треба лиш повернути те, що втрачено
І знайдено, і втрачено знову і знову…»
Т. С. Еліот. «Іст Коукер»
1
І чим далі міцніє затятість, тим ти нижче вклоняєшся лікарю, єдиному, хто не може тебе втішити, єдиному, хто не потребує втішати. Все частіше виходиш на вулиці, безладно наклеєні на планету. Все частіше знаходиш монети, карбовані в п'ятому році, вночі. Люди вже не бояться тебе. І неврожаю вже не бояться. Все частіше разом із ними радієш грації танцюристів, усмішкам повій. Я їхній, лікарю. Хто мій позивач? Хто, як не цей перехожий, мій довільний заручник? І в чому не винен я?
Поделиться с друзьями: