Спокута

Проте останнім часом сестра не обдаровувала своїх підопічних зловісними посмішками й не розмовляла з ними стишеним голосом, якого вони так боялися. Вона їх взагалі майже не обтяжувала розпорядженнями. Вона була надто заклопотана і часто вела довгі розмови зі своєю колегою біля чоловічого хірургічного відділення, а то й узагалі зникала днів на два.

За інших обставин, маючи іншу професію, вона, з її пухкенькими формами, могла б мати материнський, навіть чуттєво-привабливий вигляд, бо її не нафарбовані губи й без того були яскраво-соковитими, гарно окресленими, а обличчя з кругленькими щічками й здоровим, як у ляльки, рум’янцем переконувало в добродушності. Проте подібне враження розвіялося чи не одразу, коли одна з практиканток із групи Брайоні, велика, добра, повільна дівчина із сумирними коров’ячими очима наразилася на нищівну силу гніву старшої сестри. Стажистка Ленґленд була тимчасово відряджена до чоловічого хірургічного відділення — її попросили допомогти підготувати молодого солдата до видалення апендикса. Залишившись із ним сам на сам на кілька хвилин, вона трошки побалакала й сказала щось заспокійливе стосовно операції. Він, мабуть, поставив цілком природне запитання, і саме тоді вона порушила священне правило. Воно було чітко виписане в посібнику, хоча ніхто й не здогадувався, яким його вважали важливим. Через декілька годин, виходячи з наркозу, солдат пробурмотів ім’я практикантки, а старша сестра з хірургії якраз стояла поряд. Сестру Ленґленд із ганьбою відправили назад у своє відділення. Усіх інших зібрали й наказали як слід запам'ятати цей випадок. Якби нещасна С’юзен Ленґленд через недбалість або з жорстокості вбила два десятки пацієнтів, вона й тоді не могла би вчинити гірше. Коли сестра Драммонд закінчила пояснювати їй, що вона спаплюжила всі заповіти сестри Найтінґейл, яким присягалася бути вірною, і може вважати себе щасливою, якщо їй наступного місяця довірять перебирати брудну білизну, то не тільки Ленґленд, а й половина всіх дівчат плакали. Брайоні серед них не було, але, лежачи того вечора в ліжку й усе ще тремтячи, вона знову переглянула весь посібник, аби упевнитися, чи немає там ще й інших правил етикету, які вона могла випустити. Перечитала й твердо запам’ятала заповідь: ні за яких обставин сестра не повинна називати пацієнтові своє ім’я.

Палати порожніли, але роботи ставало більше. Щоранку всі ліжка зсувалися до середини, щоб практикантки могли понатирати підлоги важенною щіткою, шурувати якою дівчатам було ледь-що під силу. Замітати належало тричі на день. Порожні тумбочки вичищали, матраци дезінфікували, мідні гачки для одягу, дверні клямки й замки у дверях начищали до блиску. Усе дерев’яне — двері й плінтуси — мили карболовим розчином, так само як і ліжка з їх залізними рамами й пружинними сітками. Практикантки чистили, протирали й висушували судна і пляшки-грілки, поки ті не починали блищати, як столова порцеляна. Тритонні армійські вантажівки під’їздили до складських приміщень, підвозячи чимраз більше ліжок, старих, брудних, які треба було віддраювати по декілька разів, перш ніж рознести по палатах, розставити рядами, потім промити карболкою. У вільні хвилини практикантки разів по десять на день відмивали свої порепані й кровоточиві руки в крижаній воді. Війна з мікробами не припинялася ні на хвилину. Практиканток привчали до культу гігієни. Їх навчали, що не може бути нічого гіршого, ніж жмутик ворсу з ковдри, який лежить під ліжком, ховаючи в собі батальйон, а то й цілу дивізію бактерій. Щоденне віддраювання, начищання й протирання стало знаком професійної гордості практиканток, і заради цього слід жертвувати будь-якими особистими вигодами.

Санітари приносили зі складів безліч усього, що треба було розпакувати, інвентаризувати й розкласти на місця, — бинти, лотки, шприци, три нових автоклави й велику кількість упаковок з написом «пакети Беньяна», призначення яких їм ще не пояснювали. Встановили нову шафу для медикаментів і заповнили її, тричі перед цим вичистивши. Шафа була замкнена, ключ знаходився у сестри Драммонд, але одного ранку Брайоні побачила всередині цілі ряди пляшечок із написом «морфій». Коли її посилали з якимись дорученнями, вона бачила, що в інших відділеннях ведеться така ж підготовка. Одне відділення було вже цілком вільне від пацієнтів, і у видраєних до блиску приміщеннях стояла повна очікування тиша. Не належало, однак, задавати ніяких запитань. Рік тому, одразу після оголошення війни, відділення на останньому поверсі були повністю закриті — як захід для захисту від бомбардувань. Операційні були тепер у напівпідвалі. Вікна першого поверху були закладені мішками з піском, а дахові вікна зацементували.

Армійський генерал, супроводжуваний десятком консультантів, здійснив обхід госпіталю. Візит цей відбувся без будь-яких церемоній, не вимагали навіть дотримуватися тиші. Казали, що раніше під час таких важливих відвідин ніс кожного пацієнта мав бути на одній лінії з центральною складкою на верхньому простирадлі. Однак цього разу часу на підготовку не було. Генерал і його супровід, щось бурмочучи й киваючи головами, пройшли відділенням і одразу ж пішли.

Тривожні передчуття наростали, проте для якихось коментувань можливостей було небагато, та це й офіційно не дозволялося. У вільний від чергувань час стажистки навчалися, мали чи лекції, чи практичні заняття, чи самопідготовку. За їхнім харчуванням і сном постійно наглядали, наче вони були новачками в Роудинській школі. Коли Фіона, чиє ліжко стояло поряд із ліжком Брайоні, відсунула якось від себе тарілку й заявила, ні до кого конкретно не звертаючись, що вона «абсолютно нездатна» їсти овочі, зварені в бульйоні з м’ясних кубиків «Оксо», сестра-хазяйка стояла над нею, поки та не з’їла все до останнього кусника. Фіона вважалася подругою Брайоні; в гуртожитку в перший же день навчання вона попросила Брайоні обрізати їй нігті на пальцях правої руки, пояснивши, що не вміє користуватися ножицями лівою рукою і що її мама завжди робила це для неї. Була вона рудоволосою і вкритою ластовинням, і це одразу ж насторожило Брайоні. Проте, на відміну від Лоли, Фіона була веселою і галасливою, мала ямочки на зворотній стороні долонь і величезний бюст, з приводу якого інші дівчата казали, що вона неодмінно стане колись старшою сестрою. Її родина жила в Челсі. Одного вечора, лежачи в ліжку, вона пошепки сповістила, що її батько чекає запрошення стати міністром воєнного кабінету Черчілля. Проте, коли склад кабінету був оголошений, такого прізвища там не було, і нічого з цього приводу не було сказано, а Брайоні вважала за краще не розпитувати. У ті перші місяці після курсу первинної підготовки у Фіони й Брайоні майже не було можливостей виявити, чи вони й справді подобаються одна одній. Їм зручно було вважати, що подобаються. Вони належали до тих небагатьох, що не мали взагалі ніякого медичного досвіду. Більшість інших дівчат закінчили курси першої допомоги, а деякі вже належали до добровільних санітарних загонів і встигли познайомитися з кров’ю і з трупами, принаймні самі так казали.

Проте дружити було нелегко. Практикантки чергували у своїх відділеннях, у вільний час вчилися по три години на день, а потім спали. Єдиним послабленням була перерва на чай від четвертої до п'ятої, коли вони знімали з дерев'яних поличок свої маленькі коричневі чайнички, підписані їхніми іменами, й сиділи всі разом у маленькій кімнаті відпочинку за межами відділення. Розмовляли церемонно; сестра-хазяйка теж була присутня й наглядала, щоб усе відбувалося пристойно. А крім того, як тільки вони сідали, на них накочувала втома, важка, наче три складені ковдри. Одна з дівчат заснула з чашкою в руці й ошпарила кип’ятком ногу — гарна нагода, як сказала сестра Драммонд, зайшовши перевірити, чого це тут верещать, попрактикуватися в лікуванні опіків.

Та вона й сама, не схильна була до дружби. У ті перші місяці Брайоні нерідко думала, що єдиною, з ким її щось пов’язує, є сестра Драммонд. Вона завжди була десь поряд, то наближалася з кінця коридора з якимось жахливим наміром, то опинялася поруч із Брайоні, шепочучи на вухо, що під час первинної підготовки та не приділила належної уваги процедурі вологого обтирання; тільки двічі помінявши воду, слід передати хворому свіжонамилсну фланельну й рушник, щоб він міг «сам усе закінчити». Душевний стан Брайоні великою мірою залежав від того, як до неї в даний момент ставиться старша сестра. У неї все хололо всередині, коли на неї падав погляд сестри Драммонд. Неможливо, було вгадати, чи ти все робиш правильно. Брайоні страшенно боялася справити погане враження. Про похвалу й мови не було. Краще, на що можна було сподіватися, це байдужість.

У моменти, котрі належали тільки їй, найчастіше в темряві, за декілька хвилин перед тим як заснути, Брайоні роздумувала над тим примарним паралельним життям, у якому вона жила в Ґертоні, читаючи Мільтона. Вона ж могла б зараз бути в коледжі, де вчилася сестра, а не в її госпіталі. Брайоні завжди вважала, що працює заради перемоги у війні. Фактично ж, вона звузила своє життя до спілкування з жінкою, старшою від неї на п’ятнадцять років, яка мала над нею значно більшу владу, ніж влада матері над дитиною.

Це звуження, яке зводилося передовсім до позбавлення ідентичності, почалося задовго до того, як вона вперше почула про сестру Драммонд. Дуже показовим було приниження, якого зазнала Брайоні перед усією групою в перший же день двомісячної попередньої підготовки. Це була демонстрація того, як тепер усе відбуватиметься. Вона підійшла до старшої сестри й ввічливо зазначила, що на картці з її ім’ям зроблено помилку. Вона «Б.Толліс», а не «С.Толліс», як сказано на тому прямокутничку.

Відповідь була незворушною. «Ви називаєтеся і будете називатися саме так, як там сказано. Ваше ім’я мене аж ніяк не цікавить. А зараз сядьте, будь ласка, на місце, сестро Толліс».

Усі інші дівчата розсміялися б, якби насмілилися, бо вони всі мали той самий ініціал, однак дуже точно відчули, що сміятися не дозволено. То були часи лекцій з гігієни, коли вони вправлялися робити вологі обтирання на манекенах у натуральну величину — місіс Макінтош, леді Чейз і малюка Джорджа, чия злегка підправлена анатомія дозволяла використовувати його і як дівочий манекен. Це був час, коли вони звикали до бездумної слухняності, вчилися носити підкладні судна, поскладавши їх одне на одне, і засвоювали головне правило: ніколи не тинятися відділенням із порожніми руками. Фізичні незручності сприяли звуженню інтелектуальних горизонтів Брайоні. Високі накрохмалені комірці розтирали їй шию. На руках від миття по десять разів на день бруском соди під струменем крижаної води з’явилися перші тріщинки. Черевики, які вона вимушена була купити за власні гроші, жахливо стискали пальці. Форма, як і усі форми, позбавляла особистості, а щоденна увага, якої вона вимагала, — запрасовувати складочки, заколювати шпильками шапочку, розгладжувати зморщечки, начищати черевики, особливо закаблуки, — поклала початок процесу поступового забування всіх інших турбот. На час, коли дівчата готові були розпочати стажування й працювати в палатах (заборонено було говорити «по палатах») під наглядом сестри Драммонд, підкоритися щоденній рутині «між судном і “Боврілом”^[23]», їхні колишні життя вже стали розпливчастими. Їхні голови певною мірою зробилися порожніми, здатність до захисту була подолана, тому їх легко було переконати в абсолютній владі старшої сестри. Тому й не могло бути ніякого опору, коли вона заповнювала їхні випорожнені голови.

Про це ніколи не говорилося, але справжнім зразком для всього цього була армія. Міс Найтінґейл, яку в жодному разі не можна було називати Флоренс, достатньо довго пробула в Криму, аби збагнути значення дисципліни, чітко визначеної ієрархії та досконалої вимуштруваності військ. Тому, лежачи в темряві, дослухаючись, як Фіона, котра спала на спині, починає своє цілонічне хропіння, Брайоні вже відчувала, що оте паралельне життя, яке вона так легко могла собі уявити по своїх дитячих візитах у Кембридж, щоб побачитися з Леоном і Сесилією, почне невдовзі віддалятися від її власного. Ось її студентське життя, ці чотири роки, цей засмоктуючий режим, а в неї не було ні бажання, ні можливості увільнитися. Вона вже змирилася з життям, що визначалося докорами, правилами, покірністю, господарськими роботами й постійним страхом викликати незадоволення. Вона була лиш однією з цілого ряду стажисток — а кожні кілька місяців відбувався новий набір, — і вся її індивідуальність зводилася до картки з прізвищем. Тут не було консультацій із наставниками, ніхто не жертвував своїм сном заради визначення програми її інтелектуального розвитку. Вона випорожнювала й мила підкладні судна, замітала й натирала підлоги, готувала какао і «Бовріл», відносила й приносила — і була увільнена від будь-якого самоаналізу. З розмов практиканток другого року вона знала, що настане такий час, коли вона діставатиме задоволення від власної вправності. Щось подібне вона відчула недавно, коли їй довірили — звичайно, під наглядом старших — виміряти в пацієнта пульс і температуру і занести покази в картку хворого. Щодо власне медичних процедур, то вона вже припікала генціанвіолетом стригучий лишай, порізи — аквофлавіновою емульсією і змащувала синці свинцевою примочкою. Але переважно вона була служницею, «подай-принеси», а у вільний час — зубрилкою, що засвоює найпростіші факти. Вона була рада, що в неї не лишається часу думати про щось інше. Проте увечері, вже перед сном, стоячи біля вікна й дивлячись на затемнене місто за річкою, вона згадувала про тривожний неспокій там, на вулицях, так само, як у палатах, який і сам був, як темрява. І ніщо в її розміреному житті, навіть сестра Драммонд, не могло захистити її від цього неспокою.

***

У ті останні півгодини перед тим як вимикали світло, вже після вечірнього какао, дівчата ходили по кімнатах одна до одної, сиділи на ліжках, писали листи додому чи своїм любасам. Деякі все ще потрошку плакали з туги за домом, і в такі хвилини часто доводилося заспокоювати, обіймати, шептати втішні слова. Брайоні здавалося смішним і штучним, що дорослі молоді жінки ллють сльози за своїми мамусями і, як сказала, схлипуючи, одна з них, за запахом татової люльки. А тим, котрі втішали, це, схоже, явно подобалося. У цій пересиченій сентиментами атмосфері Брайоні теж часом писала додому короткі листи, в яких сповіщала лише, що вона не хвора, не нещасна, що гроші їй не потрібні й вона не збирається міняти своїх намірів, всупереч тому, що передрікала мама. Інші дівчата з гордістю описували в усіх подробицях свою роботу і навчання, щоб вразити люблячих батьків. Брайоні звіряла ці справи тільки власному щоденнику, та й тут була достатньо стриманою. Вона не хотіла, аби мама знала, яку вбогу роботу вона виконує. Певною мірою її намір стати медсестрою був продиктований бажанням працювати, щоб стати незалежною. Для неї було важливо, щоб її батьки, особливо мама, якнайменше знали про її життя.